Хочу тільки тебе - Світлана Литвиненко

  Тимур повернувся до маєтку аж під вечір і повідомив, що вже післязавтра він з Кірою відлітає в Україну.

-Повечеряємо завтра разом,- запропонувала Ніколь,- погладимо вам дорогу. Бед звісно засмутиться, бідний хлопчик.

-Він дорослий хлопчик. І все сприймає, як належне,- Тимур сів на диван у вітальні напроти Кіри та Олі,- через рік я планую приїхати. Сідай Ніколь поруч, та не стій над душею.

-Ну звісно, раз у рік,- Ніколь присіла закинувши ногу за ногу,- мене Пітер вже давно переконує переїхати до нього жити, ну звісно, розписатися він теж наполегливо пропонує.

-Так погоджуйся. Навіщо тягнеш?- Тимур виглядав сумно.- Пітер буде тобі хорошим чоловіком.

-Я тягну, бо не хочу Беда залишати самого.

-А хіба він сам?- перепитала Оля.- Незважаючи на те, що дідуся більше не має, Бед сам не лишається. Я, моя мама, Андре. Та й відтепер Бед господар всього цього.

-Хочеш сказати, що йому без матері легше житиметься…

-Нічого я такого не мала на увазі. Навпаки хотіла тебе заспокоїти, а ти як завжди все переплутуєш,- обурилася Оля.

-Ніколь, припини чіплятися до моєї сестри,- Тимур подивився на Олю ще з більшою любов’ю, як до тепер, принаймні так здалося Кірі,- кожен з нас повинен жити своїм життям, але завжди пам’ятати, що ми одна єдина родина.

-Золоті слова,- до вітальні зайшов Андре,- ми одна велика родина, але особисте життя повинно бути у кожного. Микита Васильович, царство йому небесне завжди говорив, якщо ми не подбаємо один про одного, то про нас ніхто більше не подбає.

-Його буде не вистачати,- тітка Люба теж приєдналася до всіх,- я обіцяла йому бути чесною.

-Отже дідусь знав,- Тимур стиснув кулаки дивлячись на тітку і вона розуміла про що він,- раніше, коли він був живий, то мабуть забороняв розповідати правду.

-Він хотів як краще,- підтвердила його здогадки тітка Люба.

-Про що це ви?- Ніколь ніяк не могла зрозуміти про що йшлося.

 -Ніколь, люба Ніколь,- Андре сів поруч з нею, бо до того стояв біля каміну,- тобі потрібно не про це думати, а Пітера і Беда.

-А що про мене думати?- запитав Бед, який спустився з другого поверху.- Я вирішив одружитися на Люсі.

-Що ти вирішив?- Ніколь схопилася за серце.- На кому?

-А як же навчання?- Тимур теж здивувався.

-Та не переживайте ви так,- Бед підійшов до дивану де сиділи батьки та сів між ними,- тату, навчання я кидати ні при яких умовах не збираюся. Я до нього серйозно ставлюся і вища освіта у мене обов’язково буде. Просто я хочу, щоб у мене була дружина, діти…

-Діти?- Ніколь була на межі нервового зриву.- Синку, Люсі що…

-Мамо, Люсі не вагітна,- Бед обійняв матір,- я не хотів тебе так лякати,- але в свій час у нас будуть діти.

-Звісно, що будуть. І чим більше тим краще,- посміхнувся Андре.

-Чи не занадто рано ти одружуватися надумав?- Тимур згадав свою долю.- Ми з твоєю мамою рано одружилися і що?

-У нас з Люсі все буде по-іншому. Ми зможемо все подолати разом, не так як ви,- Бед відхилився, кидаючи погляд, то на матір, то на батька,- так що через рік, коли ти приїдеш тату, то потрапиш відразу на моє весілля. Але спочатку все-таки заміж повинна вийти моя мама.

-Хочеш мене випхнути з будинку, щоб тобі не заважала?

-Хочу щоб ти була щасливою. Он подивися на тата, він-то щасливий з Кірою і ти нарешті повинна…

-Нічого я не повинна,- перебила Ніколь сина,- хочеш одружуватися, одружуйся, роби що хочеш тільки не треба мені вказувати, що я повинна. А в тім я…, я… кохаю Пітера.

-Ну якщо кохаєш, то виходь за нього,- Бед посміхнувся до матері,- мені Пітер подобається. Він тебе прямо на руках готовий носити, а ти впираєшся. Чогось чекаєш.

-Твоя мати чекає того, чого ніколи не буде,- сміло додав Андре знаючи про сподівання Ніколь повернути Тимура,- прислухайся до свого сина. Він не по роках мудрий.

-Я згоден,- кивнув Тимур даючи зрозуміти Ніколь, що Андре має рацію.

-У нашому будинку тільки- но був похорон, а ви вже про весілля думаєте,- заплакала тітка Люба,- не встигли труну мого батька закидати землею…

-Люба, дорога моя дружино,- Андре підсів ближче до Люби і обійняв її,- життя продовжується. Микита Васильович прожив довгий, насичений життєвий шлях. Він зумів досягати вершин успіху в своїх справах і був одружений і  не один раз, на найгарніших жінках. Любив і дбав про нас, про своїх дітей, внуків, правнука і я переконаний, що він зовсім був би не проти , що ми продовжуємо жити та будувати плани на майбутнє. Так і повинно бути. Якщо ми зараз говоримо про майбутнє це зовсім не означає, що ми готові забути минуле і нашого дорогого Микиту Васильовича.

-Ти, як завжди маєш рацію Андре. Вибачте мені, це щось нерви,- тітка Люба пригорнулася до свого чоловіка.

-Мамо, хочеш я тобі приготую заспокійливий чай,- запропонувала Оля.

-Ні доню не треба,- відмовилася Люба.

-Пам’ять про дідуся буде жити вічно,- сказав Тимур,- але Андре абсолютно вірно говорить про те, що ми повинні подбати і про майбутнє. Бед, синку я завжди готовий підтримувати тебе.

-І я теж,- Ніколь підвелася,- вже занадто пізно, то варто лягати спати.

-Повністю з тобою згоден дорога наша Ніколь,-  Андре теж підвівся і подав руку своєї дружині,- всім на добраніч.

  Всі розійшлися, а Кіра з Тимуром продовжували сидіти у вітальні один навпроти одного.

-Ти як?- запитав Тимур у Кіри.

-Я нормально. А ти як?- запитала вона.

-Я теж нормально,- відповів він,- завтра вже треба буде збирати валізи.

-Звичайно,- Кіри зібралася йти,- на добраніч.

-Я б хотім щоб ми все-таки залишилися друзями,- сказав у слід їй Тимур.

-Для мене це буде складно,- зізналася Кіра.

-Вибач мені, що не виправдав твої сподівання,- Тимур продовжував сидіти на дивані.

  Кіра нічого більше не стала говорити, а пішла до їхньої кімнати. Щойно вона зачинила за собою двері, як не втрималася та заплакала. Біль з новою силою розбурхалася в середині, від думок, що вони з Тимуром більше не будуть разом. Він так і не прийшов, а вона, все ж сподівалася на те, що ось-ось відчиняться двері і Тимур зайде до кімнати. Скаже, що помилився і що хоче бути з нею завжди. Та це були марні сподівання…