Лялька, або Бухгалтер на вимогу - Анна Пахомова

19

Віолетта

Чи то лікар знав свою справу, чи застуда виявилась не серйозною, але хвороба протікала доволі легко.

Після першої ж порції ліків, випитих під контролем Журби температура нормалізувалась. Проте мене все одно клонило в сон, тому я з чистою совістю проспала кілька годин, поки не повернулась мама. Помітивши моє взуття, і сонну мене в ліжку, вона була неабияк здивована. Тим більше знайшовши біля мене чималий пакунок з дорогими ліками.

- Це звідки? – мама роздивлялась забутий в пакеті чек. Я сама була трішки шокована, що Журба накупив препаратів на добрих три тисячі гривень.

- Це страховка, - відповіла мамі, і на недовірливий погляд пояснила: - У нас на фірмі виявляється страхують працівників.

- Ну і слава Богу, - мати зіжмакала папірець в долоні. – Ти як себе почуваєш?

- Прийнятно, - я дала сухій долоні опуститись на мій лоб.

- Може малину відкрити? – у нас на всі випадки хвороби зберігалось кілька банок малинового варення.

- Щось не хочеться.

- Сподіваюсь, до неділі ти одужаєш, - мама знову нагадала про необхідність відвідати її церкву.

І мені відверто захотілось, щоб хвороба тривала. Відвідувати їх зібрання мені не хотілось. Лицемірство в кожному слові. Шукай бога, говори з богом, не блуди. Кайся і вір. На кожен крок завчені притчі про соломонів і розбійників.

Наступний день почався з закладеного носу і нудьги. Щось плести сил не було, хоч почата робота і муляла. Я замахнулась на кашемірову шаль, але шерстяні нитки вимагали чи не більшої уваги ніж бавовняні для мережива.

- Дивись, знову цих багатіїв показують, - мама ввімкнула телевізор. І кивнула ідучій повз неї мені.

- На одного холостяка стало менше, - розповідала диктор якихось світських новин. – Дочка народного депутата з провладної фракції  Бойчука Євгена сьогодні оголосила про заручини з відомим бізнесменом Артуром Журбою. Син консалтингового короля, довгий час рахувався серед перспективних нежонатих чоловіків, та був предметом обожнювання багатьох дівчат. Сьогодні він заявив, що його серце належить Катерині Бойчук. Дівчина очолює благодійний фонд…

Далі я не слухала. Перед очима майоріло фото щасливої пари. Катя притиснута до повернутого напівобертом Артура. Вона сяє променистою посмішкою, а Артур ховає обличчя в її волоссі.

- Це мій шеф, - видавила я мамі, щоб якось пояснити свій ступор.

- Тримайся від нього якнайдалі.

- Мам, він же одружується, ти тільки поглянь, як він кохає свою Катю, - кожне слово проштовхувалось крізь мою горлянку наче грудка скловати. Я вмирала знову і знову, і хотіла б хоч трішки ненавидіти Артура, але не могла.

Всі слова, що я йому наговорила вчора розсипались як пісок. Мені все та само боляче від того, що він одружується на іншій. І я все так само кохаю його. І не важливо що і як він зі мною вчинив. Було ж кілька секунд в моєму житті, коли він був мій. Я хочу вірити що в ту мить, що я стояла перед ним на колінах він не думав про Кітті.

- Такі люди нікого не кохають, - вернула мене з в’язкого озера згадок мама. – Вони грішні,  і куди більше ніж ти чи я. Їх гріх підживлений великими грошима і безкарністю, робить їх холодними до Бога. 

Я кивнула. Сюжет по телевізору змінився. Але у мене ще стояла картинка перед очима з усміхненою Катериною.

- У нашого пастиря до речі теж неприємності, - додала мені в  спину мама, повертаючи до реальності. – Кажуть, його сина затримала за якусь капость. Але звісно Сомов все заперечує, каже то тільки чутки, і його Назар ні до чого.

- Все може бути,  - нейтрально відповіла я.

Мені було геть не цікаво, бо власні переживання мене тримали набагато сильніше, ніж чиї б то не були проблеми.

От наприклад, не доречно згадалось як Артур покинув мою квартиру, пошпуривши в моє обличчя свою ж футболку. Звісно він її  не пригадав. Але чому так розсердився?

Сьогодні Журба мені не писав. І не телефонував. І це було зрозумілим. Мабуть, святкує з нареченою заручини. Думка знову відізвалась болем в сонячному плетінні. От як це припинити? Як вирвати його з свого серця  і думок? Чому він не йде з моєї голови. Його карколомний запах, його смак, його шкіра на дотик.

«Яка температура?» - прийшло мені о десятій вечора, коли я вже збиралась лягти спати. Ні, Журба не забув про мене. І від того я відчувала дику суміш радості і гіркоти. Бо не розуміла, навіщо  я йому, коли він пішов до РАГСу з іншою? Невже та дівчина не може задовольнити його потреби? Чи права мама, він не кохає її, і йому просто хочеться новинки, чогось незвичного?

У нього ж вже були багаті, знамениті, успішні. Захотілось безпорадну невдаху, якою можна користуватись так, як йому заманеться? Прикрила повіки, де зароджувались сльози. Я його лялька. Безвольна іграшка.

«Нормально», - набрала найнейтральніше, що могла. А хотілось написати щоб йшов до біса. Щоб знову зник з мого життя.

«Ти прийняла ліки?»,  - чергове контрольне питання.

 «Так».

«Розумниця».

Відклала телефон, переварюючи це його грубе вторгнення в мою реальність. Розумниця. Похвалив, як цуцика. Але я не могла ображатись. Натомість уявлялось, що якби він зараз прийшов до мне в кімнату, я б не опиралась.

Уява малювала непристойні картинки. Його руки на моїх грудях. На талії, і животі,  і там же його губи… І йог орган. Який же він у нього великий і страшний. І  в ту ж саму мить безкінечно бажаний. Якби я могла дати Артуру те, що не спроможні дати інші жінки! Якби він цінував щире кохання, а не секс.

Навіть якби він не любив мене, але дав мені шанс. Я б переконала його, що мого кохання вистачить на двох.