Лялька, або Бухгалтер на вимогу - Анна Пахомова
- Я дам більше! – вона тримала серветку як здобич, і видно вже мала на неї власні пани.
- Нажаль, я не можу відмінити угоду, - похитала головою.
- Мам, - Артур озвався з-за моєї спини. – У Віолетти вдома ціла купа цього плетива. Впевнений вона може запропонувати тобі щось інше.
Я повернулась до чоловіка, щоб подарувати вдячний погляд за неочікувану підтримку. І охнула. Журба зняв окуляри, і під ними навколо очей чітко було видно два фіолетові синці.
- Що сталось? – здавалось я відчувала його синці на фізичному рівні і мені самій стало боляче. Хто б міг на нього напасти?
- Ти звідки знаєш, Артур? – не дала Артуру відповісти жінка. Мати. Артурова мати. Але її голос доносився до мене ніби крізь товщу води, бо ми згустілись поглядом з Журбою, і навіть в оточенні синців його пекельно чорні очі мали над мною неймовірну силу. Я танула під його поглядом як віск, читала в його очах жадобу і хіть. І моє тіло активно відзивалось на його німий поклик. Жінка нагадала про себе неввічливим : - Агов!
Одночасно в моїй сумочці запищав телефон. Певно замовниця прийшла за серветкою. Ми домовлялась зустрітись на першім поверсі.
- Мені вже час іти, можна я заберу рукоділля, - цього разу Артурова мати не стала його утримувати. Вона задумливо спостерігала за мною і сином, постукуючи пальцем з масивним перснем по губах.
- Принесеш мені зразки сюди завтра, - нарешті відмерла, і звернулась до мене. – Мені вони дуже потрібні.
- Авжеж, - я зраділа, що на мене більше не тиснуть. Ухопила жовту візитку з рук жінки, де прочитала: Журба Ангела, модельєр. І примусила себе зробити кілька кроків до виходу.
Одночасно хотілось затриматись ще хоч на мить. Дізнатись, що сталось з коханим. Та і взагалі, мені хотілось бути там де і він. Дурне, дурне кохання! Він же має наречену, і я йому не потрібна. А він потрібний мені як повітря.
- Я проведу Віолетту, - Артур знову начепив на носа свої окуляри.
- Ну проведи, - пані Ангела хитро усміхнулась. Не розумію, що її розвеселило. Але опинятись на одинці з Артуром мені раптом стало лячно. Ох, ну не з’їсть же він мене прямо в торговому центрі. – І знаєш, синку, у мене щойно з’явилась одна ідея. Давайте ми завтра зустрінемось не тут, а у нас вдома? Зможеш супроводити дівчину десь на другу дня?
- Вдома? – я збентежилась понад міру.
- У мене там розкішна майстерня, я люблю говорити про справи в звичній обстановці, - пояснила Ангела, і махнула рукою в прикрасах, проганяючи нас з Артуром як набридливих мух.
Дуже дивна жінка. Але така сонячна вся, мені вже хотілось побачити її майстерню, і ті дивовижно не придатні для носіння речі, які вона напевно створює.
