Наречена для Святого. Книга І - Стефанія Лін

Коли заходить сонце у кімнату заходить батько. Він ніколи не стукає. Та й навіщо це робити, якщо ти не поважаєш особистий простір людини? Суворий погляд зелених очей сканує кімнату, шукаючи хоч якусь ознаку бруду. Нічого не знайшовши все одно стискає щелепу, немов навіть це допікає йому.

— Добрий вечір, Юліано.

— Привіт, — тихо кажу та відкладаю ручку.

— Що робиш?

— Самостійні, — тим же тоном. 

— Досі не розумію, навіщо тобі навчання. — сідає на ліжко й поправляє годинник на зап'ясті. — У мене до тебе пропозиція. — Він не цікавиться моєю реакцією, як завжди. — Вчора ти сподобалася декому. Сьогодні ми домовилися про вашу зустріч. Хочу наголосити, що ця зустріч нам потрібна. Тож, я очікую тебе через годину. Зрозуміла? Теми, на які можна з ним спілкуватися, напишу на папірці, прочитаєш, поки везтиму.

— Це побачення? — запитую удавано байдуже.

В душі виростає клубок огиди. Нещодавно я ходила на побачення з молодим, на щастя, сином якогось татового друга. Це було жахливо. Довелося докладати зусиль, щоб не сподобатися йому. 

— Швидше заручини.

Я б подавилася, якби могла. В горлянці сухість. Долоні пітніють. В шлунок наче камінь впав. Але я тримаюся. Звичка. Сиджу рівно й спокійно дивлюся на батька. 

— Чому?...Я просто…

— Наголошу, Юліано, що це нам потрібно. Забудь про свої амбіції. Ти повинна зробити усе, щоб ця людина зробила те, чого хочу я. 

— Заручини фейкові? 

— Фу! Що за слово?! Я б сказав, тимчасові. Поживеш у нього деякий час. Збирайся. — тато встає з ліжка й крокує до дверей. — До речі, йому подобається червоний. 

Чоловік виходить. Я не рухаюся. Так і сиджу за столом. Погляд сам, повільно, переходить під ліжко, шукаючи те, що рятує. Скетчі на місці. Не дістаю їх, ні. Встаю та крокую до шафи. Але подумки малюю усі емоції, котрі зараз доводиться глушити з усіх сил. Переодягаюся. Роблю як сказав тато — одягаю червону сукню комбінацію. Викладаю волосся хвилями. Фарбую губи у червоний. Я готова. Готова до того, щоб знову стати чиєюсь річчю.