Наречена для Святого. Книга І - Стефанія Лін

— На завтра все підготую, — ледве не муркоче. 

Дивуюся тому, як Святий  вміє вправно володіти голосом й впливом на людей. Отримав, що хотів, ще й на вигідних умовах. Задоволення відбивається у темних очах помітними іскрами. І, чи то Влад не хоче їх приховувати, чи не вміє, не знаю, але раптом усвідомлюю, що це може дати у майбутньому. Якщо можна читати його настрій по очах — це прекрасно. 

— Пропоную випити ще келих вина за нашу домовленість, — проголошує Тимур широко усміхаючись. В сіро-блакитних очах задоволення та впевненість у тому, що все йде так, як потрібно їм обом, не мені. 

— У кого я житиму? — напружено запитую.

— У мене, — відрізає Влад. — Тимур не буде третім зайвим, — насмішкувато кидає. — Звісно, якщо ти сама цього не бажаєш…

Кидаю на чоловіка сердитий погляд. 

— Ні. Не бажаю. У нас же лише…— відчуваю, що червонію й стаю кольору власної сукні, — ділові стосунки? 

Вираз обличчя Влада стає м'якшим, немов раптом дивиться не на дівчину, а дитину:загублену, ображену життям, зранену й чуттєву до життєвих обставин. Він не знає скільки болю я пережила через батька… Не знає, що попри безмежне терпіння, страх за близьких, заради яких готова на усе, я можу дати відсіч! 

— Ділові, — коротким кивком підтверджує слова. 

Тимур наповнює наші келихи. Підіймає тост за нашу угоду й випиває все, до дна. Після цього прощається й залишає ресторан, ще й так швидко, наче спізнюється кудись. Здивовано дивлюся на його спину, довго, поки чоловік не зникає за дверима. Стає некомфортно. Відчуття небезпеки посилюється. Лише зараз усвідомлюю, що Тимур спрощував спілкування між мною та художником. 

— Поїхали, Юліано. Чи бажаєш залишитися? Можливо, подарувати мені танець?...

З подивом повертаю голову до Влада. Поправляю волосся й запитую:

— Ви любите червоний, так?

— Так, — задоволено киває. 

— Ким ви й Тимур приходитеся одне одному? 

Святий ігнорує питання, встає з-за столу й подає мені руку. Пронизливий погляд здається проникає під кістки, добирається кудись туди, де ще ніколи, ніхто не був. Зачарована, вкладаю свої пальці у його й встаю. Покірно, як завжди. Влад веде мене у центр великого танцмайданчика. Змахує рукою й музика стає голоснішою. Плавно й вміло вводить нас у танець обхопивши за талію. Дотиком долоні пропалює діру, присягаюся, у місці де торкається. 

Подих збивається. Стає гаряче. Чоловік притискає за талію до свого тіла, не сильно, даючи змогу віддалитися, вирішити, чого хочу, але я…не роблю цього. Підкорившись владі мелодії дозволяю вести мене. 

Повільно підіймаю голову й наштовхуюся на темно-сині очі. Вони уважно слідкують за кожним рухом, виразом обличчя, очима. Влад фіксує усе, немов читає, наче книгу. Питання тільки в тому, що очікує від цієї історії… 

Плавно, спершу нерішуче, а потім сміливіше, кладу руки на його плечі, зближуючи нас. Не можу відірватися від синіх океанів. Вони такі глибокі, цікаві, інакші… Подібного раніше не бачила. Не виникало бажання розгадати, що ж там, заховано їх власником…Тепер воно є. Цей чоловік перший, на якого хочеться дивитися. І, здається, він не проти. Влад дозволяє побачити, що має безліч таємниць. У темних закутках душі прихована небезпека. Водночас демонструє терпіння та спокій, врівноваженість, силу…Це ще більше збиває з пантелику. Плутає думки. Виникає відчуття, що навмисно, аби не здогадалася, не прочитала більше..

Глибоко вдихаю. Повітря між нами коливається. Відчуваю запахи літньої ночі, трави, масляних фарб, дорогої тканини…І ще чимось темним.  Лісом, де водяться дикі звірі. Темними провулками, де ходити небезпечно…

Дивно, що від Святого не чути аромату парфуму, яскравого, різкого, міцного. Очікується, що він повинен пахнути саме так.. Але ні. 

Чоловік всміхається кутиком губ. Коротко, ледве вловимо. Нахиляється ближче, торкається щокою моєї щоки. Оксамит змішаний з практично непомітною щетиною. На межі лагідності, впливу, влади й болю…

— Радий, що ти не виявилася полохливою ланню, — плавно промовляє на вухо.

Подихом з присмаком вина торкається шкіри. Забуваю про танець, про все на світі, що оточує нас. Навіть музики не чую. 

Влад же навпаки, контролює кожну секунду часу, кожну частинку простору.  Руки вправно ведуть мене у танці, під мелодію скрипки, яка стає далеким відлунням. 

Для мене ця мить існує між простором і часом. Вона одна має значення. І я не можу пояснити чому. Не можу поставити питання, якого біса реагую саме так. Складається враження, що мене зачарували, полонили й вправно зманіпулювали. Але пізно. Я погодилася… Тим паче, що все одно варіантів немає. Між вибором знайомого зла та невідомого, обрала друге. Ризикнула. Тепер, аби не пошкодувати.