Наречена для Святого. Книга І - Стефанія Лін

Скрипка замовкає. Влад відпускає з обіймів й навіть ледве помітно кланяється, з лукавою усмішкою на губах. Зовсім не відповідною його прізвищу.  Сумно стає, варто цьому статися. Немов тіло втрачає якусь важливу частину, потрібну, як кисень легеням. 

— Поїхали, Юліано? Вже час. 

Він запитує, але перекреслює усе ствердженням. Це, як вибір без вибору. Щоб не відповіла, все одно буде за його правилами. Звикла до подібного, киваю. Святий подає руку, підхоплює сумочку й веде нас на двір. Під мовчання персоналу, відсутність музики. Лише тиша. Глуха. Моє серце з нею не згодне. Воно починає вистукувати власний ритм, повний страху, сумнівів, напруженості. Мозок затуманений вином намагається знайти підступ в усьому, що відбувається, та нічого не вдається. Тож, все, що залишається, це смак вина на губах.

Вулиця зустрічає літньою прохолодою, далекими звуками нічного міста, свіжим повітрям та практично чорним небом. Підіймаю голову, вдивляюся у срібні зірки. Влад забирає свою руку, одразу стає холодно. Обіймаю себе руками й переводжу погляд на чоловіка. Він дивиться. Стоїть поряд з дорогою, спортивною автівкою матового чорного кольору й спостерігає за мною. 

— Часто дивишся на зірки? — запитує.

— Доволі, — коротко кидаю.

— Що бачиш? Що тобі показує небо? — зацікавлено продовжує. 

Влад спирається на машину тримаючи між пальцями ключі. Одна рука захована у кишені, другою перекидає дармовис* тривожачи тишу навколо. 

— Запитуєш, як художник? 

— Цікавишся, чи бажаю пізнати власну наречену краще? — всміхається. Ліниво, наче хижак, який спіймав здобич, але проковтнути поки не готовий. 

Розгублююся після питання. Настає пауза. Висне між нами напругою у повітрі. 

— Хіба я наречена? — врешті, вичавлюю з себе.

Чоловік вигинає насмішкувато брови:

— Хіба пропозиція одружитися має під собою щось інше? 

— У нас домовленість, — лепечу. 

— Вона не виключає статусу. 

— Натякаєш, що я більше не донька Володимира Дикого, а наречена Влада Святого і можу користуватися цим? 

— А ти хочеш? — зухвало звучить. 

— А ти залишив мені вибір, коли запросив сюди? — сухо цікавлюся. — Вдома батько, який вважає, що тимчасово продав мене Тимуру. Тут же…ти. 

— Я?...Продовжуй, гадаю хочеш описати мене детальніше.

Хитаю головою. Не помітила як перейшла з “Ви” на “Ти”. Дивно… 

— Ми можемо поїхати? — доволі тихо запитую.

Влад серйознішає. Відкриває автомобіль й жестом запрошує сісти у салон. Слухняно сідаю одразу ж відчуваючи аромат лісового моху, свіжості, дорожнечі. Через мить чоловік за кермом і ми на шаленій швидкості мчимо вперед. До подиву, не хвилююся. Не бентежить, що спідометр перетинає поділку у сто десять кілометрів за годину. Байдуже дивлюся вперед аналізуючи все, що сьогодні сталося. Але втома не дає побачити усієї картини, а якась дивна радість, що звільнилася від татового впливу, приглушує решту відчуттів. Єдине, що жалем віддає у грудях — скетчі під ліжком вдома. 

*Дармови́с, дармові́с, брело́к(від фр. breloque — «амулет») - при́чепка — аксесуар, прикраса, виконана у вигляді підвіски на ланцюжку.