Крізь роки пам'яті - Верона Дарк

Вечір був теплим і ніжним. Ліза стояла босоніж на піску, тримаючи Софію на руках, поки Деніел будував замок із піску поруч. Хвилі обережно торкались берега, а небо палахкотіло рожево-золотим світлом заходу сонця. Макс підійшов до неї мовчки. Він уже міг ходити самостійно після місяців реабілітації — і цей момент він готував дуже довго.

— Ти пам’ятаєш, як я колись подарував тобі підвісочку з хвилею? — спитав він, обіймаючи її ззаду.
— Так, — усміхнулася Ліза. — Я її ніколи не знімала.
— Настав час подарувати щось більше.

Макс став на одне коліно, витяг оксамитову коробочку й відкрив її. Там була розкішна обручка з ніжним сапфіром у формі краплі води, обрамлена діамантами.
— Лізо, ти моє море, мій спокій, моє життя. Вийдеш за мене?
У Лізи на очах виступили сльози, але вона лише кивнула, не в силі вимовити жодного слова. Софія радісно засміялася, а Деніел вигукнув:
— Ура! Весілля!