Крізь роки пам'яті - Верона Дарк

Минув місяць. Палата, де лежав Макс, майже не змінювалася — лише квіти час від часу оновлювали. Апарат монотонно відбивав удари серця. Ліза була тут щодня, щогодини. Змучена, виснажена, зі згаслим поглядом, вона не зводила очей із Макса. Її нудило майже щодня, але вона не звертала на це уваги — їй здавалося, що це від нервів, страху, болю.

Батьки Макса іноді приходили, мовчки сиділи в кутах палати. Вони бачили, як Ліза танула на очах, але не говорили нічого — лише дивилися з сумішшю гніву й тривоги.

І ось, одного дня, коли Ліза схилилася над рукою Макса, її обличчя раптово побіліло. Очі потемніли, і вона хитнулася. Мати Макса встигла лише підхопити її за плече, коли Ліза безсило впала на підлогу.

— Швидко! Лікаря! — закричала жінка, вперше не з ненавистю, а зі справжнім жахом у голосі.

Медики прибігли за хвилину. Лізу забрали на ношах, підключили до апаратів у сусідній палаті. Через годину лікар вийшов до батьків Макса.

— Вона знесилена… Але це не тільки через стрес. Вона вагітна. Термін — близько восьми тижнів.

Мати Макса застигла. Вона перевела погляд на двері палати сина, потім — у бік, де щойно зникла Ліза. Її очі раптом стали м’якішими, але вона нічого не сказала.

Ліза прокинулася в лікарняному ліжку. Світло в палаті було приглушене, за вікном ішов дощ, дрібними краплями стукаючи по підвіконню. В голові шуміло, в грудях — порожнеча. Вона намагалася згадати, що сталося, і раптом усе повернулося — лікарня, Макс у комі, її падіння…

У двері тихо постукав лікар і зайшов, тримаючи в руках папку з аналізами.

— Пані Лізо, — сказав він м’яко, сідаючи біля її ліжка. — Ви втратили свідомість через виснаження і… ще дещо. Я маю сказати вам важливу новину.

Вона дивилася на нього зляканими очима.

— Ви вагітні. Орієнтовний термін — вісім тижнів.

Світ навколо завмер. Ліза дивилася крізь лікаря, губи її здригнулися, але звуку не було. Вона мовчала, поки очі не наповнилися сльозами.

— Це… — голос зірвався. — Це не може бути. Я… я не готова… Макс… Він…

Вона закрила обличчя руками й розридалася, тремтячи всім тілом. Лікар залишив її наодинці.

"Що робити? Як жити далі? А якщо Макс не прокинеться? Як сказати Деніелу? Як народити ще одну дитину без нього?" — думки крутилося в голові, як шалену карусель.

Ліза сиділа в ліжку, обіймаючи себе за плечі, гойдаючись, як маленька дівчинка. Вона любила Макса, більше за все на світі. А тепер — його життя висіло на волосині, а під її серцем — нове.