Крізь роки пам'яті - Верона Дарк

Минуло чотири місяці. Ліза щодня приходила до лікарні, сідаючи біля ліжка Макса, тримаючи його за руку, тихо розповідаючи йому про все, що відбувається навколо. Її животик вже помітно округлився — під серцем билася ще одна частинка їхньої любові. Дівчинка. Їхня донечка. Але Макс цього не знав. І невідомо, чи почує…

Щоденні відвідування виснажували Лізу морально й фізично. Але вона не здавалася. Вона не дозволяла собі зламатися. Бо вірила: Макс чує її. Бо він мусить повернутися.

— Привіт, коханий… — шепотіла вона, торкаючись його руки. — Донечка штовхається сьогодні сильніше. Вона, мабуть, така ж вперта, як ти.

Іноді Ліза клала його руку на свій живіт. Їй здавалося, що він відчував тепло їхньої донечки.

---

За Деніелем весь цей час доглядала бабуся. Хлопчик ріс добрим і чуйним, часто питав, коли тато повернеться. Ліза відповідала йому ніжно, але стримано:

— Скоро, сонечко. Тато дуже старається. Він тебе дуже любить.

---

Батьки Макса навідувались у лікарню все частіше. Вони бачили, як Ліза сидить біля їхнього сина годинами, незважаючи на втому й вагітність. Вони бачили її справжнє кохання.

— Вона не залишила його, — сказала мати Макса одного разу, стискаючи руку чоловіка. — І онук… він такий розумний. І добрий. Весь Макс.

— Так… — відповів батько тихо, — я помилявся. Вона — частина нашої родини.

Вони підійшли до Лізи, що тихо сиділа біля ліжка.

— Якщо ти не проти… ми можемо посидіти з ним поки ти трохи відпочинеш, — м’яко сказала мати Макса. — І ми хотіли б побачити Деніела. Якщо дозволиш.

Очі Лізи наповнилися сльозами — але цього разу не від болю, а від полегшення. Вона лише кивнула, не в змозі вимовити ні слова.