Крізь роки пам'яті - Верона Дарк
Прошло кілька днів після народження донечки. Макс уже міг сидіти в ліжку, слабкий, але живий, з ясними очима, повними любові. Ліза сиділа поруч, тримаючи на руках новонароджену. Деніел грався поруч з бабусею, а батьки Макса з ніжністю дивилися на онуків.
Макс дивився на Лізу довго, мов уперше.
— Ти її досі носиш? — спитав він, помітивши золоту хвилю на її шиї.
Ліза взяла пальцями підвіску, легко погойдала її.
— Я ніколи її не знімала, — тихо відповіла. — Навіть коли хотіла тебе ненавидіти. Вона була моєю надією. Твоєю обіцянкою.
Макс обережно простягнув руку й доторкнувся до підвіски, потім — до її грудей, де вона лежала.
— І я виконав свою обіцянку. Я повернувся до тебе. Навіть через біль, через роки. Я завжди був поруч. І завжди буду.
Ліза схилилася до нього, притиснувшись лобом до його чола. Сльози текли, але цього разу — сльози спокою й любові.
В ту мить, коли нове життя розпочалося в їхній родині, стара обіцянка знову ожила — в тій маленькій підвісці, в теплій долоні, в любові, що пройшла крізь роки.
