Порожнеча любові - Ярослав Вічний

Роман сидів за столом у своєму просторому кабінеті, перебираючи папери та намагаючись зосередитися на роботі. Однак його думки знову і знову поверталися до розмови, яку він нещодавно мав з матір'ю.

Його мати, Ганна Іванівна, завітала до нього кілька днів тому, сяючи від гордості та очікувань. Вона говорила про те, як вона мріє про онуків, про те, як вона хоче, щоб Роман влаштував своє особисте життя і продовжив сімейну традицію.

Роман слухав її, відчуваючи, як всередині нього народжується дискомфорт. Він любив свою матір, але завжди відчував, що не може повністю відповідати її очікуванням. Його шлях до самопізнання та емоційного зростання був нелегким, і він не був упевнений, чи зможе коли-небудь стати тим, ким вона хоче, щоб він був.

Він згадував свою останню розмову з Катериною, її терпіння та розуміння. Вона знала про його боротьбу з соціопатією і все ще була готова йти поруч із ним.

Роман зітхнув і потер скроні. Йому потрібно було прийняти важливе рішення - чи продовжувати свій шлях до змін та самоприйняття, чи спробувати задовольнити очікування матері та суспільства.

Наступного дня Роман зустрівся з Катериною в їхній улюбленій кав'ярні. Він відчував, як всередині нього народжується хвилювання, але знав, що повинен бути відвертим з нею.

- Катерино, я... Я хотів би поговорити з вами про дещо важливе, - почав він, намагаючись приховати тремтіння в голосі.

Катерина посміхнулася і сіла навпроти нього.

- Звичайно, Романе. Я весь час тебе слухаю.

Роман зібрався з думками і почав розповідати про свою розмову з матір'ю.

- Моя мати... Вона хоче, щоб я одружився та завів сім'ю, - сказав він, уникаючи погляду Катерини. - Вона мріє про онуків і традиційне сімейне життя.

Катерина уважно слухала, її очі сповнені співчуття.

- Я розумію, Романе. Я знаю, як важливо для вас сімейні цінності, - сказала вона, обережно торкаючись його руки. - Але ж ви працюєте над собою, намагаєтесь змінитись. Невже ви не можете знайти компроміс?

Роман похитав головою.

- Я... Я не впевнений, що зможу стати таким, як вона хоче. Моя соціопатія - це не просто проблема, яку можна легко вирішити, - сказав він, дивлячись на Катерину. - Я боюся, що не зможу бути тим ідеальним сином, про якого мріє моя мати.

Катерина стиснула його руку.

- Романе, ваша мати любить вас, незважаючи на все. Можливо, вам варто поговорити з нею відверто, розповісти про свої переживання та спробувати знайти компроміс, - сказала вона, заохочуючи його. - Ви ж так багато працюєте над собою. Я впевнена, що вона це оцінить.

Роман зітхнув.

- Ви маєте рацію, Катерино. Я повинен бути чесним із собою та з матір'ю. Але... Я боюся, що вона не зможе зрозуміти, - тихо промовив він.

Катерина посміхнулася.

- Романе, я вірю в вас. Ви вже зробили такий великий крок уперед, відкрившись мені. Ваша мати заслуговує на те саме, - сказала вона, стискаючи його руку. - Я буду поруч, щоб підтримати вас.

Роман відчув, як всередині нього народжується рішучість. Він знав, що це буде нелегка розмова, але розумів, що повинен бути відвертим зі своєю матір'ю.

Наступного дня Роман зателефонував Ганні Іванівні та попросив її зустрітися. Коли вона прийшла до його будинку, він запросив її до вітальні та сів поруч з нею.

- Мамо, я... Я хотів би поговорити з вами про дещо важливе, - почав він, намагаючись приховати тривогу в голосі.

Ганна Іванівна посміхнулася та взяла його за руку.

- Звичайно, синку. Я тебе слухаю.

Роман зібрався з думками та почав обережно розповідати про свою боротьбу з соціопатією та терапію, яку він проходить.

- Мамо, я... Я не такий, як ти мріяла. Моя емоційна відчуженість - це не просто фаза, а частина мене, - сказав він, уникаючи її погляду. - Я працюю над собою, але не впевнений, що зможу стати тим, кого ти хочеш бачити.

Ганна Іванівна уважно слухала, її обличчя сповнене турботи.

- Романе, я знаю, що ти завжди був особливим. Але ж ти мій син, і я люблю тебе таким, який ти є, - сказала вона, обережно торкаючись його руки. - Я хочу, щоб ти був щасливим, навіть якщо це означає, що твоє життя буде відрізнятися від того, про що я мріяла.

Роман відчув, як всередині нього народжується полегшення. Він не очікував такої підтримки від матері.

- Мамо, я... Я боявся, що ти не зможеш зрозуміти мене, - тихо промовив він, дивлячись їй в очі. - Я не хочу тебе розчарувати.

Ганна Іванівна ласкаво посміхнулася.

- Романе, ти ніколи не розчаруєш мене. Я просто хочу, щоб ти був щасливим, - сказала вона, обіймаючи сина. - Якщо твоє щастя полягає в тому, щоб знайти кохання та самого себе, я підтримую тебе.

Роман відчув, як всередині нього народжується полегшення. Він знав, що попереду ще багато роботи, але тепер відчував, що не самотній у цьому.

Вони продовжили розмову, обговорюючи плани Романа щодо терапії та його стосунки з Катериною. Ганна Іванівна була розуміючою та підтримуючою, запевняючи Романа, що вона готова прийняти його таким, яким він є.

Коли вони попрощалися, Роман повернувся додому, все ще відчуваючи тепло материнських обіймів. Він знав, що його шлях до самопізнання та побудови здорових стосунків буде нелегким, але тепер у нього з'явилася впевненість, що він не самотній у цьому.

Наступного дня Роман знову зустрівся з Катериною. Він відчував, як всередині нього народжується хвилювання, але знав, що повинен бути відвертим з нею.

- Катерино, я... Я поговорив із матір'ю, - почав він, дивлячись їй в очі. - Вона розуміє мою боротьбу і готова прийняти мене таким, який я є.

Катерина посміхнулася, її очі сяяли від радості.

- Романе, я рада чути це. Ваша мати - справжній скарб, - сказала вона, стискаючи його руку. - Тепер ви можете йти вперед, не відчуваючи тиску.

Роман кивнув, відчуваючи, як всередині нього народжується впевненість.

- Так, Катерино. Я готовий продовжувати свій шлях до змін, - сказав він, посміхаючись. - І я хочу, щоб ви були поруч зі мною.