Лялька, або Бухгалтер на вимогу - Анна Пахомова

10
Артур

Запах осінніх холодних яблук переслідує мене. З тієї самої миті, як я дізнався який на смак поцілунок з рудою бухгалтеркою я втратив спокій. Я думаю тільки про те, яка вона без одягу. Справжня. А не на цих відретушованих фото, що скинув мені Котовський.
Мене бісить її портфоліо. Але я розумію, що не спроможний змінити минуле Віолетти. Я знаю таку категорію дівчат, вони йдуть найпростішим шляхом, заробляють не розумом, не наполегливою працею, а тим, що продають свою красу і молодість. Я не той, хто в праві їх засуджувати. Але і прийняти таке становище речей не можу.
Вона ж не дурепа. Могла б працювати, вибитись в люди. Але. Відразу пригадую, що у Віолетти тільки матір, яка ніде не працює. Так написано в її анкеті. Хто б навчив її жити чесно?
Але зараз мене не повинно турбувати все це. Головне, що я знайшов спосіб розв'язати свої проблеми. Знайшов як дати нареченій більше часу, і не злетіти в котушок, не перетворитись на психа і сексуального маніяка. Мене тягне до рудої хвойди, по при рід її занять. Тому, не бачу підстав не скористатись цим.
Здається, всім від того буде тільки краще. Віолетта отримає свої гроші, а я бажану розрядку.
Проте мене продовжували збурювати сумніви. Навіть після доказів, отриманих від власника ескорт-служби, я якоюсь частиною себе хотів щоб Віолетта виявилась не тою, за кого я її приймаю. Щоб в ній було більше чогось чистого.
Саме тому я дав їй шанс. Цілий день на те, щоб звільнитись від мене. Якщо вона справді опинилась на роботі у Котовського помилково, вона обов’язково напише заяву на звільнення. Тоді я збавлю обороти. Клянусь, я залишу дівчину в спокої, і навіть премію випишу.
Так я собі роздумував, тамуючи чергові неприємні відчуття, після того як двері кабінету за нею зачинились. Але вже тоді, коли вона сиділа навпроти мене і я відчував її збудження, я розумів, що вся її невинність показна. Як би не старалась руда, але приховати збуджений блиск очей не могла. Було очевидно, що її хвилює наша близькість, і вона готова розсунути ноги негайно. Просто набиває собі ціну.
Я дав відстрочку собі. А не їй.
Карколомний запах її волосся зводив мене з розуму. Мене охопило нетерпіння, як недозрілого юнака перед першим сексом. Чорт. Мала хвойда справжня секс-пастка. Така спокуслива. Вигин стегон, задертий зад, тонка талія, на якій хочеться зімкнути капканом пальці, і притягувати її ближче і ближче до себе. Мене переклинило на ній. Так не мало бути, але бажання до Кітті зникло само собою, тож нехай радіє кохана.
Я не сів, а буквально впав у своє крісло, і необережно натиснув якусь клавішу на клавіатурі. В кабінеті знову зазвучали стогони Віолетти. Як вона вправно осідлала якогось лежебоку. Чорт. Грюкнув по ні в чім невинній клавіатурі так, що чорні кнопки посипались на всі боки. Потім зло видалив відео з комп’ютера. Але гнів не стихав. Хотілось розбити довбаний монітор на тисячі дрібних кавалків, щоб назавжди стерти прокляте брудне відео.
І одночасно хочеться опинитись біля рудої, і довести, що всі чоловіки в її житті нічого не варті.
Треба просто почекати до завтра. Легко сказати. Телефонний дзвінок відволік на мить від переживань.
- Так! – гаркнув в слухавку так, наче мені телефонували із пекла.
- Коханий? – солодкий голосок Кітті тільки дужче роздратував. – Щось сталось?
- Все гаразд, люба, - повільно випустив повітря з легень і дорахував до десяти. Наче відпускає.
– Я хотіла сказати, що у мене на два дні поїздка в регіони. Хочемо поспілкуватись з нужденними на місцях, так би мовити. А потім буде вечеря у тата.
- Я тут подумав…
- Так?
- Можливо, нам не варто поспішати з весіллям? Я погарячкував, і не хочу на тебе тиснути, - сам не знаю, навіщо я це говорив. Але тільки сказавши відчув справжнє полегшення.
- Давай ще раз поговоримо про це, як я приїду? – голос Катерини не змінився. Ні розчарування, ні полегшення. – Думаю, не варто телефоном обговорювати такі важливі речі.
- Так, ти маєш рацію.
- Ну і добре. Люблю тебе, па-па.
Вона відключилась. А я зрозумів, що не маю терпіння чекати Віолетту до завтра.
Справи погано відволікали. Тож о п’ятій годині вже стояв під бухгалтерією. Руда сиділа на своєму місці, і щось клацала на клавіатурі. Відмітив, що волосся своє вона знову закрутила в тугий джгут, і заколола олівцем. Овальне личко, з блідою, наче прозорою шкірою, задертий носик, соковиті губки. Хочу її.
- Ходімо, Віолетта, - я проігнорував здивовані погляди працівників.
- Що ви хочете? – дівчина вийшла за мною в коридор.
- Відвезти тебе додому.
- Дякую, сама доберусь, - на її щоках проступає рум’янець. Зіниці розширюються. Ось знову, готовий поклястись чим завгодно, її кицька вже мокра. І мені не терпиться це перевірити.
- Подивись який дощ! – киваю на вікно в кінці коридору, за яким темно від завіси води. – Не, бійся, я не тебе не з’їм.
- Ну добре, - дівчина здається, і йде за своєю сумочкою.
Поки спускаємось до підземного паркінгу вона мовчить. Пальці нервово стискають ремінець сумки. Мене знову охоплюють сумніви.
- Щодо нашої вранішньої розмови, - починає дівчина, як тільки ми опиняємось в автомобілі, і нас не можуть підслухати зайві вуха. Але у мене вібрує телефон, і я роблю знак дівчині помовчати.
Телефонує важливий клієнт, яка полюбляє потріпати нерви. Жінка звикла до ексклюзивного обслуговування, під яким вона розуміє дзвінки в будь-який час, з приводу всіляких дрібниць. Приємна поїздка перетворюється на переговори. Та ще і завіса дощу змушує зосереджувати увагу на дорозі.
Я кладу телефон, вже на під’їзді до будинку Віолетти. У двір заїжджати ми не стали. Паркуюсь на заїзді біля якогось магазину.
- У тебе є парасоля? – повертаюсь всім корпусом до затиснутої Віолетти. Вона маленька, надто худа, схожа на казкове створіння, видіння, здатне зникнути в будь-яку мить. І рівночасно, вона близька, земна, і жадана.
- Є, - дівчина робить глибокий вдих, так що її груди високо здіймаються, і тут же приковують мою увагу. – Я не приймаю вашу пропозицію.
- І? – дивлюсь на неї зацікавлено.
- Я звільняюсь.
- Це значить ти завтра не вийдеш на роботу? Я не бачив твоєї заяви на звільнення.
- Я завтра ще попрацюю, Аріна Львівна дуже просила рознести накладні, - дівчина ковзає своєю дупкою по шкіряному сидінні. І підіймає на мене очі. В її сіро-зелених від освітлення очах відбивається ціла купа почуттів, хіть, бажання, якийсь страх.
- Знаєш, що я бачу? – мені бракне кисню. Весь салон вже просякнутий її запахом осені. Її збудження передається мені, як іскра від смолоскипа до сухої трави. – Я бачу, як затверділи твої соски. Тугі горошини натягнули тканину, і чекають поки я стисну їх зубами.
- Ні, - вона відповідає кволо і невпевнено. І звісно бреше.
- А ще я впевнений, твоя кицька вже тече, поки ти уявляєш, як я пещу твої груди.
- Ні.
- Перевіримо?