Поїзд точно за розкладом - Белль Генріх
Часом чути, як він хапається за свою пляшку з горілкою і з бульканням п'є, а в проміжках тихенько батькує, іноді запалює сірник, закурює цигарку й при світлі сірника бачить Аидреасове обличчя, бачить, що той не спить. Але не каже нічого. І дивно, що він нічого не каже...
Андреас хоче молитися, йому неодмінно треба молитися, спершу проказати всі звичні молитви, іще й кілька своїх власних; потім він хотів перелічити всіх тих, за кого треба помолитися, але зрозумів, що це безглуздя — перелічити всіх. Довелось би перелічити всіх узагалі, усе людство. Треба було б перелічити два мільярди... сорок мільйонів, думає він...
ні, два мільярди довелося б перелічувати. Краще просто молитися за "всіх". Але це нічого не дасть, треба ж перелічити тих, за кого він повинен попросити. Спершу ті, кого образив, перед ким треба загладити свою вину. Він починає згадувати школу, потім — табори трудової повинності, потім — казарму й війну і багато людей, з якими його зводило життя. Його дядько, якого він ненавидів за те, що той марив військовою службою як найщасливішим часом свого життя. Думає про своїх батьків, яких, власне, не знав. Пауль. Пауль десь незабаром прокинеться і правитиме месу. Це вже третя відтоді, як я поїхав, може, він зрозумів, коли я крикнув: "Я помру... скоро". Може, Пауль зрозумів і помолиться за мене в неділю вранці, за годину до моєї смерті або через годину після моєї смерті. Сподіваюсь, що Пауль не забуде й про інших солдатів, тих, що стали такі, як Блондин, і про тих, що стали такі, як Віллі, і про тих, що кажуть: "Фактично, фактично ми вже виграли цю війну", і про тих, які вдень і вночі співають "Стрільця", "Марію на лужку", "Як гарно бути солдатом" і "Так, сонце Мексіки". Він зовсім не думає про дівочі очі цього холодного, безнадійного ранку під темним невеселим галицьким небом. Тепер ми вже точно в Галичині, так близько від Львова. Львів — це ж головне місто Галичини. Тепер я вже потрапив у ті тенета, в які мав потрапити. Мені залишилась тільки одна провінція — Галичина, і я вже в цій Галичині. За все своє життя я вже більш нічого не побачу, крім Галичини. Моє "скоро" геть стислося! До двадцяти чотирьох годин, до якихось кількох кілометрів. До Львова залишились лічені кілометри, може, шістдесят, і ще після Львова — щонайбільше шістдесят. Отже, моє життя в Галичині — це оті лічені сто двадцять кілометрів. Галичина... Це слово, як ніж на невидимих зміїних лапках, ніж, який блукає десь неподалік, нечутно блукає, такий собі нечутний блукаючий ніж. Галичина. Як воно станеться? — думає він. Застрелять мене чи заколють... а може, затопчуть... а може, мене просто розчавить разом із вагоном. Смерть приходить у найрізноманітніших подобах. Можна вмерти від кулі вахмістра, якщо не схочеш стати таким, як Блондин; можна вмерти як завгодно, а в похоронці все одно буде написано: "Поліг у боях за Велику Німеччину". Я неодмінно маю помолитися за артилерійську обслугу там на півдні, в болотах Сивашу... неодмінно... тільки б не забути... рак-так-так-бумс... неодмінно... рак-так-так-бумс... неодмінно за артилерійську обслугу... в болотах Сивашу... рак-так-так-бумс...
Це просто жах, що під кінець його знову зморив сон. І вони вже у Львові. Тут великий вокзал, чорні металеві конструкції, брудно-білі таблички біля плато^юрм і на них чорним по білому написано: Львів. Ось він — трамплін. Важко повірити, як швидко можна потрапити з берегів Рейну до Львова. Львів, чорним по білому, чітко: "Львів". Головне місто Галичини. Ще на шістдесят кілометрів менше. Тенета вже зовсім стислися. Шістдесят кілометрів, а може, й менше, може, всього десять. "За Львовом", "між Львовом і Чернівцями", це може бути й за один кілометр від Львова. "За" це знову таке саме невизначене поняття, як і "скоро", а він думав, що воно все-таки стислося...
— Ну, хлопче, ти й спиш,— каже Віллі, жваво складаючи свої речі.— Сон у тебе, скажу, хоч з гармати стріляй. Ми ще двічі зупинялися. Тебе мало не поставили на пост. Та я сказав фельдо)эебелк>, що ти хворий, і він не став тебе будити. А тепер вставай!
У вагоні вже нема нікого, а Блондин стоїть на пероні зі своєю льотною сумкою і валізою.
Дуже дивно отак іти собі пероном головного вокзалу у Львові...
Вже одинадцята година, майже полудень, і Андреас відчуває, що страшенно зголоднів. Але з нехіттю думає про варену ковбасу. Хліба з маслом і чогось гаряченького! Я вже давно не їв гарячої страви, добре було б з'їсти чогось гарячого. Дивно, думає він, ідучи слідом за Блондином і Віллі, перша моя думка у Львові: треба з'їсти чогось гарячого. За чотирнадцять чи п'ятнадцять годин до смерті треба з'їсти чогось гарячого. Він сміється так, що ті обидва обертаються і запитливо дивляться на нього, але Андреас, почервонівши, відводить очі. Як і на всіх вокзалах Європи, при вході тут теж патруль — постовий у сталевій касці; він каже Андреа-сові, що йшов останнім:
— Зал чекання ліворуч, і для рядового складу теж.
Як тільки вони минають патруль, Віллі стає майже зухвалим. Він зупиняється посеред вестибюля, припалює цигарку й голосно перекривляє:
— "Зал чекання ліворуч, і для рядового складу теж... їх би, певна річ, влаштувало, щоб ми пішли до тієї стайні, яку вони для нас приготували.
Андреас і Блондин з подивом витріщаються на нього, а Віллі тільки сміється.
— Ну, дітки, давайте-но я сам усе влаштую! Львів — це мій клопіт. "Зал чекання для рядового складу!" Та тут такі кнайпи, такі ресторани,— він прицмокує язиком,—європейського рівня,— і каже ще раз, іронічно наголошуючи: —Європейського рівня.
Його обличчя знову здається давно не голеним, у нього, напевно, страшенно швидко росте борода. Це знов колишнє, сповнене відчаю і суму обличчя.
Він мовчки йде поперед них до виходу, перетинає, не кажучи й слова, широку площу, яка кишить людьми, і незабаром вони опиняються в темному вузькому провулку. Там* на розі стоїть автомобіль, зовсім розтелепаний приватний автомобіль, і те, що Віллі знає водія, схоже на сон. Він гукає:
— Стані!
І знову, як сон: заспаний, брудний старий поляк підводиться з-за керма й, ніяково всміхаючись, вітається з Віллі. Віллі називає якесь польське ім'я, а далі все відбувається дуже швидко: вони втрьох з речами опиняються в таксі і їдуть Львовом. Вулиці тут такі, як у всіх великих містах світу. Широкі, елегантні, пологі сумні вулиці з блідо-жовтими будинками, які здаються вимерлими. А на вулицях повно людей. Люди. Як багато людей! А Стані їде дуже швидко... все, наче вві сні: увесь Львів, здається, належить Віллі. Вони в'їжджають на широкий бульвар, такі бульвари є у всіх містах світу, і все ж це польський бульвар, і Стані гальмує. Він отримує банкноту, Андреас бачить, що Віллі дав аж п'ятдесят марок, і Стані, ошкірившись, допомагає швидко вивантажити їхні речі на тротуар, а потім вони опиняються у здичавілому палісаднику перед будинком з облупленим фасадом. Андреас відразу бачить, що це типовий будинок австро-угорської монархії. Тут, можливо, жив хтось із вищих офіцерських чинів. Раніше, коли ще танцювали вальси. Або, можливо, якийсь високий урядовий чиновник. Це старий австрійський будинок, яких повно скрізь, по всіх Балканах, в Угорщині, в Югославії і в Галичині, звичайно, теж. Усе це встигло промайнути в його голові перш, ніж вони ступили в довгий темний, пропахлий пліснявою коридор.
Та ось Віллі, задоволено всміхаючись, розчиняє брудно-білі високі й широкі двері, й вони опиняються в залі ресторану з м'якими кріслами й гарно накритими столиками, на яких стоять квіти. Осінні квіти, думає Андреас, такі садять на могилах, і ще він думає, що це його прощальний обід. Віллі веде їх до ніші, яку можна заслонити шторою, там теж стоять крісла і гарно накритий стіл, і все це справді здається сном. Невже ж я щойно не стояв під табличкою, на якій чорним по білому було написано: "Львів"?
Кельнер! Бездоганно виголений елегантний польський кельнер у начищених до блиску невисоких черевиках усміхається до них, тільки фрак на ньому трохи бруднуватий. Всі вони тут усміхаються, думає Андреас. Фрак у кельнера трохи бруднуватий, але це дрібниці, зате черевики — як у великого князя, і поголений божественно... начищені до блиску чорні невисокі черевики...
— Георг,— каже Віллі.— Ці панове хотіли б помитися й поголитися.
Це звучить як наказ. Ні, це й справді наказ. Андреас не може втриматись від сміху, йдучи слідом за незмінно усміхненим кельнером. У нього таке відчуття, наче його запросили до дуже поважної бабусі або до дуже поважного дядечка, а той дядечко сказав: "Немитим і неголеним дітям не можна сідати до столу"...
Величезна ванна кімната сяє чистотою. Георг приносить гарячої води.
— Якщо панове бажають високоякісного туалетного мила, прошу — п'ятнадцять марок.
— Принесіть,— каже Андреас, усміхаючись.— Татко за все заплатить.
Георг приносить мило і все так само усміхаючись, говорить: "Татко заплатить".
Вони з Блондином миються; роздягаються до пояса, добре намилюються і з насолодою розтирають і руки, й усю блідо-жовту непровітрювану солдатську шкіру. Просто щастя, що я захопив з собою чисті шкарпетки, думає Андреас. Можна помити ще й ноги і надіти чисті шкарпетки.
Шкарпетки тут, напевно, дорогі, та й навіщо мені залишати шкарпетки в солдатському ранці, партизани, напевно, мають шкарпетки.
Помивши ноги, Андреас глянув на Блондина. Побачив його здивоване обличчя і засміявся. Та він справді марить наяву.
Як добре почувати себе гладко поголеним, отак, як той поляк, одне жаль, що завтра я знову заросту, думає Андреас. Блондинові можна й не голитися, в нього тільки легкий пушок над верхньою губою. Андреас уперше замислюється над тим, скільки ж років могло б бути Блондинові. Тим часом він одягає свою чудову чисту сорочку зі справжнім цивільним комірцем; тепер можна було б і не морочитися з ідіотською краваткою; голуба сорочка колись була зовсім синя, а тепер стала блакитною. Він застібає сорочку й натягає зверху мундир, досить зношений сірий мундир з нашивками за поранення. Можливо, нашивки за поранення виготовлені на вітчизняній фабриці прапорів, що належить батькові білявого, думає він. Ах, він же збирався подумати про те, скільки років Блондинові.
