Де ти був, Адаме? - Белль Генріх

Смуглява жінка здалася Греко ві похмурою. В цих людях, безперечно, було щось грізне. Може, він здався їм підозрілим. Грекові вже перехотілося гойдатись, але чоловік, що нарешті перестав клацати язиком сказав:

— Як хочете... в таку спеку... ополудні...

І пішов униз по сходинках. Грек відступив убік і пройшов за ним кілька кроків до гойдалки.

— Скільки це коштуватиме? — безпорадно спитав він. І подумав: "Вони гадають, що я божевільний". Піт доводив його до нестями. Він утер рукавом обличчя й зійшов дерев'яними сходинками на поміст. Угорець відпустив гальмо, середня гойдалка легенько хитнулась туди й сюди.

— Ви ж, певне, не схочете злітати дуже високо,— сказав він.— А то мені треба лишатися тут і пильнувати. Такий припис.

Грекові було неприємно чути його німецьку мову. Він вимовляв слова якось м'яко й водночас бридливо, ніби слова були німецькі, але мова зовсім інша.

— Я не буду високо. Можете собі йти,— сказав Грек —Стривайте, то скільки платити?

Угорець знизав плечима.

— Дайте одне пенге.

Грек віддав йому останнє своє пенге і обережно сів у гойдалку. Човник виявився ширший, ніж здавався на вигляд. Грек відчув себе впевнено і заходився вправлятись у техніці гойдання — він бачив це багато разів, але сам ще не пробував. Він ухопився за жердини, але зразу пустив їх, щоб утерти піт, а тоді зігнув коліна, випростав їх, знову зігнув — і сам здивувався, що човник почав гойдатись. Це було дуже просто, треба тільки не порушити ритму гойдання, заданого самою гойдалкою, а пристосуватись до нього: вчасно згинати ноги в колінах, не стримуючи гойдалку. Відкидатися назад, випроставши коліна, коли човник гойднеться вперед, а коли човник летить назад — падати вперед, не випускаючи линви з рук. Дуже просто й гарно. Грек побачив, що угорець усе ще стоїть, і гукнув йому:

— Чого ви? Йдіть собі!

Угорець похитав головою, і Грек більше не зважав на нього. Він раптом збагнув, що проґавив у житті щось дуже істотне: гойдалку. Це ж чудова розвага! Піт на лобі в нього висох, за кожним розмахом у нього ніби чарами вливалися свіжі сили, і взагалі — світ став не такий. То він складався лише з кількох брудних дощок, між якими зяяли широкі щілини, то перед Греком відкривалось усе небо.

— Обережно! — гукнув угорець унизу.— Тримайтеся! Грек відчув, що він загальмував; гойдалку нерізко шарпнуло, і вона зупинилась.

— Облиште! — гукнув Грек. Але угорець похитав головою. Грек знову швидко розгойдався. Яка це розкіш — стоїш паралельно землі, коли гойднешся назад, і перед очима — брудні дошки, що означають весь світ, а потім летиш уперед і — ступаєш по небу, бачиш його над собою, ніби лежиш на луці, тільки тут воно ближче, куди ближче. А що між тим — не варт і дивитись. Ліворуч жінка старанно вкладала абрикоси, а купка наче й не меншала. Праворуч стояв цей гладкий білявий тип, що мав припис гальмувати його; кілька курей з'являються в полі зору й зникають, позаду — вулиця. Кашкет злетів у нього з голови.

"Відмагатись,— подумав він, загойдавшись тихіше,— тільки відмагатись; вони мені повірять. Такого я не міг зробити. Ніхто не подумає, що я міг таке зробити. Я маю добру репутацію. Я знаю, що мене не дуже високо цінують, бо в мене хронічна хвороба шлунка, але мене по-своєму люблять, і такого про мене ніхто не подумає". Він водночас боявся, й пишався, і сам захоплювався собою, що наважився погойдатись на цій гойдалці. Він напише про це матері. Ні, краще не треба. Вона такого ніколи не розуміла. "Завжди тримай себе в руках!" — це її девіз. Вона б не зрозуміла, як це її син, обер-лейтенант доктор Грек, опівдні, в найбільшу спеку, на брудному ринковому майдані в Угорщині поліз на гойдалку, на очах у кожного перехожого. Ні, ні — він бачив, як вона хитає головою, жінка, зовсім позбавлена почуття гумору, він це знав і не міг нічого вдіяти проти неї. А оте... Господи! Він і не хотів, але мусив думати про те, як роздягався в комірчині в отого кравця-єврея, в тій смердючій халупі, де скрізь лежали клапті тканини, недошиті костюми з бортівкою, стояла, аж гидко, така величезна миска з огірковим салатом, у якому плавали, потопаючи, мухи,— він відчув, як рот наповнюється слиною, нудота підступає до горла, і знав, що поблід, але ще побачив сам себе, як скидав штани, під якими були ще одні, й одержував гроші, і як шкірився беззубий стариган, коли він квапливо виходив з майстерні. Все раптом закрутилося круг нього.

— Зупиняй! — загорлав він.— Зупиняй!

Угорець різко загальмував, гойдалку кілька разів ритмічно смикнуло, і вона зупинилася. Грек, розуміючи, який у нього кумедний і жалюгідний вигляд, обережно зліз додолу, зайшов за поміст і сплюнув. Нудота минулась, але гидкий присмак у роті лишався. Грекові паморочилось у голові, він сів на сходинку й заплющився, ритм гойдання ще був у очах, він відчував, як тіпаються очні яблука, і знову рот наповнився слиною. Дрож в очах завмирав повільно. Грек підвівся й підняв кашкет із землі. Угорець стояв поряд і байдуже дивився на нього, потім вийшла його дружина, і Грек здивувався, що вона така маленька. Мініатюрна, чорнява як галка, з висхлим обличчям. Вона тримала в руці кухлик. Білявий узяв того кухлика й подав Грекові.

— Випийте,— сказав байдуже. Грек похитав головою.

— Випийте, вам полегшає.

Грек узяв кухлика; питво було гіркуще, але йому справді полегшало. Чоловік і жінка дивились на нього і всміхались — машинально, за звичкою, а не тому, що вподобали його чи співчували йому. Він підвівся.

— Дуже дякую,— сказав, почав шукати в кишені гроші, не знайшов нічого, крім тієї жахливої великої купюри, й безпорадно знизав плечима. Відчув, що червоніє.

— Дарма,— сказав угорець,— дарма.

— Хайль Гітлер,— попрощався Грек. Угорець тільки кивнув.

Грек більше не озирався. Він знову спітнів. Піт неначе кипів у його порах і виступав з них. Навпроти, через базарний майдан, була пивничка. Йому захотілось умитися.

Повітря в пивниці було затхле, але й прохолодне. Людей майже не було. Грек помітив, що чоловік за стойкою спочатку глянув на його ордени. Погляд був холодний — не ворожий, але холодний. У кутку ліворуч сиділа якась парочка, перед ними на столі брудні тарілки, карафка з вином і пляшка пива. Грек сів праворуч у кутку, так, щоб з вікна бачити вулицю. Йому вже стало легше. На годиннику ще тільки перша, а в нього звільнення до шостої. Бу4>етник вийшов із-за прилавка й повільно підійшов до нього. Грек замислився, що ж йому випити. Власне, йому нічого не хотілось. Тільки вмитися. Він не полюбляв спиртного,— й не йшло воно йому на душу. Недарма мати остерігала його проти цього, як і проти гойдалки. А буфетник, що зупинився перед ним, знов спершу глянув на лівий бік грудей.

— Добридень. Чого бажаєте?

— Кави,— сказав Грек.— Кава є?

Буфетник кивнув головою. Цей кивок сказав усе: що й ордени на мундирі Грека, і слово "кави" промовляють самі за себе.

— І чарку горілки,— додав Грек. Але, здається, надто пізно.

— Якої? — спитав буфетник.

— Абрикосової.

Буфетник пішов. Він був огрядний. Штани на заду в нього напнулися пухирем, узутий він був у капці. "Типово австрійське нехлюйство",— подумав Грек і глянув на парочку навпроти. Рої мух сиділи на брудних тарілках із недоїдками — кісточками з котлет, купками гарніру та несвіжим салатом у череп'яних мисочках. "Гидота",— подумав Грек.

Увійшов якийсь солдат, несміливо роззирнувся, відсалютував Грекові й рушив до стойки. В нього не було жодного ордена. І все ж у погляді буфетника світилася доброзичливість, що розсердила Грека. "Може, від мене, як офіцера, сподіваються, щоб я мав більше орденів — гарних, золотих, срібних,— оці угорські недотепи. Може, у мене такий вигляд, що мені б годилось мати ордени: я високий, стрункий, білявий. От чорт,— подумав він,— та й халепа ж". І подививсь у вікно.

Жінка з абрикосами майже склалась, і раптом Грек збагнув, чого йому справді хочеться: фруктів. Так, це йому допоможе. Мати колись завжди давала йому багато фруктів, коли вони були ще дешеві, і він залюбки їв їх. Тут фрукти дешеві, гроші в нього є, треба їсти більше фруктів. Він подумав про гроші, і думки його наче спіткнулись. Піт знову зросив усе його тіло. Нічого не станеться, а як і станеться — відмагатись, категорично відмагатись. Ніхто не повірить якомусь смердючому євреєві, коли той скаже, що він, Грек, продав йому свої штани. Ніхто не повірить, коли Грек заперечуватиме, і навіть коли встановлять, що то його штани, можна буде казати, що їх у нього вкрали абощо. Але ніхто й не клопотатиметься стільки. А з другого боку — чого саме він мав попастися? До речі, ця історія враз розкрила йому очі: всі щось продають, чорт би їх узяв. Усі. Тепер він знав, де дівається пальне, якого бракує танкам, де пропало зимове обмундирування — а він же таки продав свої власні штани, пошиті за власні гроші у кравця Грунка, у Грунка в місті Кельшде.

Звідки ж беруться всі ці пенге? Ніхто не зміг би на саму платню витівати таке, як отой нахабний лейтенантик, що в їхній палаті: після обіду їсть тістечка з кремом, увечері п'є справжнє віскі, ходить до жінок і курить не абиякі сигарети, а тільки один певний сорт, що тепер став дуже дорогий.

"Сто чортів,— думав він,— який же я був дурень! Завжди порядний і чесний, а інші тим часом розкошували. Сто чортів! "

Бус£>етник приніс каву й горілку

— Щось попоїсти?—спитав.

— Дякую,— відповів Грек.

Кава пахла якось дивно. Грек покуштував: неміцна, якийсь сурогат, але досить смачна. Горілка була міцна, пекуча, він пив її з насолодою, повільно, ковточками. От воно як: алкоголь для нього як ліки, ось у чім річ.

Оранжевої купки абрикосів на ринку вже не було. Грек схопився й побіг до дверей.

— Я на хвилинку!—гукнув він буфетникові.

Жінка поволеньки їхала на візку через майдан, доїхала до гойдалки й пустила коня спокійною риссю. Грек зупинив жінку, коли вона повертала у вулицю. Вона потягла за повід. Грек подивився їй в обличчя: дебела літня жінка, приємні риси, обличчя смагляве, туге. Грек підійшов до візка.

— Абрикосів,— сказав він,— продайте, будь ласка, абрикосів.

Вона подивилась на нього з усмішкою. Але усмішка була якась холодна. Тоді зиркнула на свої кошики й спитала:

— Сумка є?

Грек похитав головою. Голос у жінки був теплий і густий.