Де ти був, Адаме? - Белль Генріх

Він підвівся. Він уже підперезався ременем, а— його ранець стояв на столі.

Каптенармус сів за стіл, витяг шухляду й глянув на От-тена.

— Мені начхати,— сказав він.— Коли вас відряджено, мені нема до вас діла.— І знизав плечима: — Про мене, можу виписати окремо на кожного.

— Я піду по свої речі,— сказав Файнгальс.

Побачивши нагорі Ілону, він зупинився в коридорі, дивлячись, як вона замикає двері, торсає за клямку й киває головою. Вона була в плащі й капелюшку, пакуночок із печивом тримала в руці. Плащ був зелений, каптурик коричневий, і йому впало в очі, що так їй ще більше личить, ніж у червонястій безрукавці. Вона була невисока, трохи повну-вата, але, дивлячись на її обличчя, на лінію шиї, Файнгальс відчував щось таке, чого ще ні разу не відчув, коли дивився на жінку: він любив її, хотів нею володіти. Вона ще раз поторсала клямку, щоб пересвідчитися, чи двері замкнулись, і неквапно рушила коридором до сходів. Файнгальс напружено стежив за нею й помітив, що вона усміхнулася й водночас трохи злякалась, несподівано побачивши його перед собою.

— Ви ж казали, що почекаєте,— сказав він.

— Я забула, що мені неодмінно треба піти в одне місце. Я хотіла переказати вам, що за годину повернуся.

— Ви справді хотіли повернутись?

— Так,— відповіла вона, глянула на нього й усміхнулася.

— Я піду з вами,— сказав він.— Зачекайте мене. Одну хвилину.

— Вам не можна зі мною. Облиште.— Вона втомлено похитала головою.— Я ж повернусь, неодмінно.

— А куди ви йдете?

Вона промовчала, озирнулась довкола, але в коридорі нікого не було: час вечері, з кімнат долинав приглушений гомін. Тоді знову глянула на нього.

— В гетто,— пояснила,— мені треба з мамою в гетто.— І напружено втупилась у нього, але він тільки спитав:

— Що ви там робитимете?

— Сьогодні їх вивозять. Там є наші родичі. Ми хочемо дещо передати їм. І ваше печиво теж.— Вона показала йому пакуночок, що тримала в руці.— Ви ж не розсердитесь, що я віддаю ваш гостинець?

— Родичі...— промовив він, ухопивши її під руку.— Ну, ходімо.— Тримаючи її під руку, він рушив сходами вниз.— Ваші родичі —євреї? І мати?

Вона кивнула.

— І я... Всі ми.— І зупинилася.— Почекайте хвилиночку.— Вона випручала руку, вийняла з вази перед статуєю матері божої букет і старанно повибирала зів'ялі квітки.— Пообіцяйте мені, що вранці наллєте свіжої води. Завтра я не прийду. Мені треба в ту школу. Обіцяєте? А може, й квітки свіжі...

— Не можу я вам обіцяти. Я сьогодні ввечері їду. А то б...

— А то б ви зробили? Він кивнув головою.

— Я зробив би все, аби порадувати вас.

— Тільки аби мене порадувати?—спитала вона. Він усміхнувся:

— Не знаю... мабуть, зробив би й просто так, але сам би до цього нізащо не додумався. Зачекайте! — рішуче додав він.

Вони спустилися на другий поверх. Файнгальс побіг коридором до своєї кімнати й квапливо запхав у речову торбу деякі дрібнички, що лежали там і сям. Потім підперезався ременем і вибіг. Ілона повільно спускалася далі, і він наздогнав її біля фотографії випуску 1932 року. Вона була якась задумана.

— Що з вами? — спитав він.

— Нічого,— тихо відповіла вона.— Я б хотіла бути сентиментальною, але не можу. Це 4юто не зворушує мене, воно зовсім чуже мені. Ходімо далі.

Вона пообіцяла, що зачекає біля дверей, і він побіг до канцелярії, щоб узяти своє відрядження. Оттен уже пішов. Каптенармус притримав Файнгальса за рукав.

— Не наробіть же дурниць. На все добре вам.

— Дякую,— відповів Файнгальс і вибіг надвір.

Ілона чекала на розі. Він узяв дівчину під руку й повільно рушив з нею до міста. Дощу вже не було, але в повітрі відчувалася вогкість, якийсь солодкий запах; вони йшли тихими-тихими бічними вуличками, що пролягали майже рівнобіжно до центральних,— повз невеличкі будинки з низенькими деревцями перед ними.

— А чому ж ви не в гетто? — спитав він.

— Через батька. Він був на тій війні офіцером, нагороджений орденами, втратив обидві ноги. Але вчора він відіслав усі свої ордени комендантові міста, і протези теж — такий великий пакунок з обгорткового паперу. Ну, далі я вже сама піду,— сказала вона твердо.

— Чому?

— Я хочу прийти додому сама.

— Я піду з вами.

— Нащо? Вас побачать — хтось із моєї родини побачить вас,— вона глянула на нього,— і мене потім не пустять вийти.

— То ви повернетесь?

— Так,— спокійно відповіла вона.— Напевне. Я вам обіцяю.

— Дайте, я вас поцілую,— сказав Файнгальс.

Вона почервоніла й зупинилась. Вулиця була безлюдна й тиха. Вони стояли біля огорожі, через яку звисали пожухлі пагони витких троянд.

— А нащо? — тихо спитала вона, сумно глянула на нього, і він злякався, що зараз вона заплаче.— Я боюсь кохання.

— Чому? —тихо спитав він.

— Бо його не існує... хіба на хвилину.

— Так, більше як кілька хвилин нам не дістанеться,— тихо сказав він. Поставив торбу додолу, забрав у Ілони пакунок і обняв її. Поцілував у шию, за вухом і відчув її губи на своїй щоці.— Не йди,— шепнув їй на вухо,— не йди. Війна ж, не кидай мене. Зостанься.

Вона похитала головою.

— Не можна. Мама помре зі страху, коли я затримаюсь. Вона поцілувала його ще раз у щоку й сама здивувалася,

що це далось їй так легко. Навіть приємно було.— Ну-бо! — сказала вона, сама притягла до себе його голову, що лежала в неї на плечі, й поцілувала в кутик уст. Тепер вона відчула, що їй справді приємно буде знов побачитися з ним.

Вона ще раз поцілувала його в кутик уст і якусь мить дивилась на нього, раніше вона завжди думала, як це, мабуть, гарно — мати чоловіка й дітей. Про те й про те вона завжди думала воднораз, але тепер вона про дітей не подумала — ні, не подумала про дітей, коли цілувала його, певна, що скоро знов побачиться з ним. їй стало сумно від цього, але й гарно.— Ну-бо,— тихо сказала вона,— мені справді треба йти...

Він глянув через її плече на вулицю, безлюдну й тиху, гамір на сусідній вулиці здавався далеким-далеким. Невеликі дерева були акуратно попідрізувані. Ілонина рука гладила його потилицю, і він відчував, що ця рука маленька, вузька й міцна.

— Не йди,— попросив він,— або, може, я піду з тобою. Байдуже, що станеться. Добра не жди — ти не знаєш війни, не знаєш тих, хто її затіяв. Не варт розлучатися й на хвилину, коли немає необхідності.

Є необхідність,— сказала вона,— зрозумій же! — Тоді дозволь мені піти з тобою.

Ні, ні! — палко заперечила вона.— Для батька це буде тяжкий удар, розумієш?

— Розумію,— сказав він і поцілував її в шию.— Я розумію все аж занадто добре. Але я люблю тебе й хочу, щоб ти побула зі мною. Не йди.

Вона відсторонилася, глянула на нього й сказала:

— Не проси мене. Будь ласка.

Гаразд,— тихо промовив він,— іди. Де мені почекати?

— Пройди ще трохи зі мною і я тобі покажу одну кав яр-ню там ти можеш посидіти.

Він спробував іти повільно але вона потягла його за собою, і він аж здивувався, коли вони несподівано перетнули людну вулицю Ілона показала на невеликий, вузький будинок і сказала:

Почекай мене там.

А ти повернешся?

— Повернусь,— усміхнулась вона як тільки зможу. Я ж люблю тебе.

7 9 — 120

193

І раптом обняла його за шию й поцілувала в уста. А потім дуже швидко пішла геть. Він не хотів дивитись їй услід і зайшов до невеличкої кав'яреньки. Входячи, він уже відчував себе вкрай нещасним, спустошеним — йому здавалося, ніби він щось проґавив. Він знав, що чекати безглуздо, і водночас — що не може не чекати. Він мусив дати богові нагоду повернути все так, щоб було гарно, хоча був певен — усе вже повернулось інакше, вона не прийде. Станеться щось там, що не дасть їй прийти,— мабуть, це велике зухвальство: покохати в цю війну єврейку й сподіватися, що вона повернеться. Він навіть не знав її адреси, тож мусив плекати якусь надію, дожидаючи її тут, хоч ніякої надії вже не мав. Можливо, йому слід було побігти за нею, не пускати, примусити її, щоб лишилася; але людей неможливо примусити, людей можна тільки вбивати, і це єдиний примус, який можна застосувати до них. Нікого не можна примусити жити і кохати — теж, в цьому немає ніякого сенсу; єдине, що має над ними владу,— це смерть. І ось він мусив чекати, хоча знав, що це не має сенсу. Він знав також, що чекатиме довше, ніж годину, й довше, ніж цілу ніч, бо то було єдине, що поєднувало їх,— оця кав'яренька, на яку вказав її палець, і єдиний певний доказ, що вона не збрехала. Вона прийшла б, негайно, швидко, якомога швидше, якби тільки це залежало від неї.

Годинник над стойкою показував за двадцять хвилин восьму. Файнгальсові не хотілось ні їсти, ні пити, і він, коли підійшла господиня, замовив зельтерської води, а побачивши її розчарування, ще й карафку вина.

За столиком біля дверей сидів угорський солдат із дівчиною, а посеред залу — гладкий жовтолиций чолов'яга з чорною, як вугіль, сигарою в зубах. Файнгальс випив усю карафку дуже швидко і, щоб заспокоїти господиню, замовив ще одну. Господиня приязно всміхнулась до нього, вона була пристаркувата, щуплява, білява.

Часом на хвильку верталась віра, що Ілона прийде. Тоді він уявляв собі, куди піде з нею: наймуть де-небудь кімнату, і він ще перед дверима назве її своєю дружиною. Кімната буде темна, ліжко в ній старе, широке, коричневе, а на стіні висітиме картина релігійного змісту; буде там комод, на ньому синя порцелянова миска з теплуватою водою, а вікно дивитиметься в садок. Така кімната є, Файнгальс це знав, треба тільки піти в місто, пошукати, і він її знайде, цю кімнату, однаково де,— в будинку для побачень, у готелі, в пансіоні,— вона є, ця кімната, що на якусь хвилину була

призначена дати їм обом притулок на ніч, вона справді існує— але вони ніколи не попадуть туди; з болісною виразністю бачив він і брудний килимок перед ліжком, і маленьке вікно в садок — коричнева фарба на рамі облупилася... Чарівна кімнатка з великим, широким коричневим ліжком, у якому вони могли б спати удвох. Але ця кімната залишиться порожньою.

Проте були й хвилини, коли він вірив, що не все ще втрачено. Якби ж вона була не єврейка — в цю війну дуже важко кохати єврейку, саме єврейку, але він кохав її, кохав глибоко, так що міг би і спати з нею, і розмовляти — розмовляти подовгу, дуже часто, знову й знову, він же знав, що небагато є на світі таких жінок, з якими можна і спати, і розмовляти. З нею це було б можливе — з нею багато що було б можливе.

Він замовив ще карафку вина.