Де ти був, Адаме? - Белль Генріх
На подвір'я в'їхали дві вантажні машини й стали віддалік від машини головного лікаря. Шнайдер зупинився й виглянув надвір; у ту мить до подвір'я в'їхала дівчина з городиною. Вона сама правила невеличким візком, сидячи на переверненому ящику, і обережно проїхала поміж машинами до кухні. її звали Сарка, вона приїздила щосереди з котрогось із довколишніх сіл, привозила фрукти й городину. Щодня приходили люди, що приносили фрукти й городину, інтендант мав різних постачальників, але в середу приїздила тільки Сарка. Шнайдер знав це точно; в середу він часто кидав роботу о пів на дванадцяту, ставав коло вікна й чекав, коли в кінці алеї, що вела до станції, з'явиться хмарка куряви, чекав, коли вона наблизиться, в хмарі стане видна конячка, колеса візка й нарешті сама дівчина, з гарненьким довгастим личком та усмішкою на устах. Шнайдер припалив останню сигарету й сів на підвіконня. "Сьогодні побалакаю з нею",— подумав він і водночас згадав, що думав так кожної середи: "Сьогодні побалакаю з нею",— але ні разу ще не зважився. Але сьогодні неодмінно зважиться. У Сарці є щось таке, що він відчув тільки в тутешніх жінок, в оцих дівчат із пусти, які в фільмах завжди витанцьовують з таким дурним запалом. Сарка була стримана, так, стримана, і в ній ледь відчувалася ніжність. Вона була ніжна зі своїм конем, із фруктами та овочами в кошиках — абрикосами й помідорами, сливами й грушками, огірками й солодким перцем. її розмальований візок прослизнув між брудними каністрами з мастилом та ящиками, зупинився біля кухні, і вона постукала батогом у вікно. О цій порі в будинку ще бувало тихо. Тривав обхід, поширюючи боязко-урочистий настрій, всі були напружені, в коридорах панувала якась невиразна тривога. Але сьогодні звідти долинав збуджений гамір, грюкали двері, лунали крики. Шнайдер чув усе те ніби краєчком свідомості, він курив свою останню сигарету й дивився, як Сарка торгується з кухарем-о})ельдфебелем. Звичайно вона мала справу з інтендантом, і той намагався вщипнути її за сідницю, але Працкі, 4>ельд4>ебель-кухар, був худий, трохи нервовий, дуже тверезий чолов'яга, що дуже добре куховарив, а на жінок, як усі знали, не звертав уваги. Сарка щось із запалом говорила йому, махала руками, видно, вимагаючи грошей, але кухар тільки знизував плечима й кивав на головний будинок, саме туди, де сидів Шнайдер. Дівчина обернулась і глянула Шнай-дерові майже в обличчя; він сплигнув з підвіконня й почув, що його гукають із коридора: "Шнайдер, Шнайдер!" Потім хвилинка тиші, і знову гукнули: "Фельдфебелю Шнайдер!" Шнайдер іще визирнув надвір: Сарка взяла коника за повід і повела до головного будинку. Лікарів шоо^ер стояв у великій калюжі й згортав схему змащування. Шнайдер повільно йшов до канцелярії, він до дечого додумався, поки дійшов туди: що треба поговорити з дівчиною сьогодні, неодмінно, що по середах машину головного лікаря не миють і що Сарка не могла приїхати в четвер.
Назустріч йому йшов обхід. Люди в білих халатах виходили з великого залу, тепер майже порожнього; кілька медсестер, фельдшер, санітари — мовчазна процесія, а на чолі не головний лікар, а унтер-офіцер медичної служби доктор Шміц. Голос його чули рідко. Шміц був низенький, товстий, непримітний на вигляд, але його сірі очі були тверді, а часом він опускав на мить повіки, наче хотів щось сказати, але так і не казав. Коли Шнайдер підходив до канцелярії, білі халати вже розходились; побачивши, що Шміц простує до нього, Шнайдер відчинив йому двері й увійшов разом із ним.
Госпітальний каптенармус тримав біля вуха теле4юнну трубку. На його широкому обличчі видно було роздратування. Він саме сказав: "Ні, пане майоре",— потім із трубки стало чутно голос головного, каптенармус зиркнув на Шнайдера і на лікаря, жестом запропонував лікареві сісти, всміхнувся, глянувши на Шнайдера, а тоді сказав: "Так точно, пане майоре",— і поклав трубку.
— Що таке? — спитав Шміц.— То ми драпаємо?
Він розгорнув газету, що лежала перед ним, зразу ж згорнув її й глянув через плече Файнгальса, що сидів поряд. Тоді холодно подивився на каптенармуса. Він побачив, що Файн-гальс креслить план містечка. На аркуші стояло: "Евакопункт Сокаргей".
— Так,— підтвердив каптенармус.— Наказано евакуюватись.— Він намагався лишатися спокійним, та коли глянув на Шнайдера, в його погляді було якесь гидке збудження. І руки в нього тремтіли. Він кинув погляд на пофарбовані в захисний колір ящики, що стояли попід стінами; піднявши чи опустивши дошку, їх можна було обернути в шафу чи стіл. Він так і не запросив Шнайдера сісти.
— Позичте сигарету, Файнгальс,— сказав Шнайдер.
Файнгальс підвівся, відкрив синю коробку й простяг Шнайдерові. Шміц теж узяв сигарету. Шнайдер зіперся на стіну й закурив.
— Я вже знаю,— порушивши тишу, промовив він.— Я виїздитиму останнім. Раніш, бувало, я їхав з першими.
Каптенармус почервонів. У сусідній кімнаті цокотіла друкарська машинка. Задзеленчав теле4юн, каптенармус узяв трубку, озвався й сказав: "Слухаюсь, пане майоре, зараз передам на підпис".— І поклав трубку.
— Файнгальс,— сказав він,— підіть спитайте, чи готовий наказ по частині.
Шміц і Шнайдер перезирнулись. Шміц глянув на стіл і знов розгорнув газету. "Процес проти державних зрадників",— прочитав він і згорнув газету.
Файнгальс вернувся з сусідньої кімнати з писарем. Писар був блідий білявий унтер-офіцер з жовтими від курива пальцями.
— Оттен! — гукнув назустріч йому Шнайдер.— Ти ще відчиниш бу4>ет?
— Хвилинку,— сердито перебив каптенармус,— у мене тут важливіші справи.— Він тарабанив пальцями по столу, поки писар розкладав примірники наказу та виймав копірку. Вийшло дві копії по три сторінки й чотири аркуші копірки. Наказ складався неначе майже з самих прізвищ. Шнайдер згадав про дівчину. Мабуть, вона в інтенданта, зайшла по гроші. Він підійшов до вікна, щоб бачити ворота.
— Гляди, зостав нам сигарет,— сказав він Оттенові.
— Тихо! — гримнув каптенармус. Він передав Файнгаль-сові аркуші й наказав: — До головного на підпис.
Файнгальс з і шпили в аркуші скріпкою і вийшов.
Каптенармус обернувся до Шміца і Шнайдера, але Шнайдер дивився у вікно; було вже під дванадцяту, на дорозі нікого; навпроти простягся великий вигін, де по середах бував базар. Брудні ятки самотньо стояли під яскравим сонцем. "Отже, все-таки середа",— подумав він і подивився на каптенармуса, що тримав у руці копію наказу. Файнгальс уже повернувся і стояв коло дверей.
— ...лишаються тут,— сказав каптенармус.— У Файн-гальса план розміщення. Цього разу все робитиметься як у бою. Звісно, формальність, Шнайдер, але ви візьміть там кого-небудь, заберіть у інфекційному зброю й роздайте. Інших уже повідомили.
— Зброю? — перепитав Шнайдер.— І це формальність? Каптенармус знову почервонів. Шміц узяв з Файнгальсо-
вої коробки ще одну сигарету.
— Я хотів би переглянути список поранених. З першою партією поїде сам головний?
— Так,— підтвердив каптенармус.— Він і списки складав.
— Я хотів би їх подивитися,— сказав Шміц.
І знову каптенармус почервонів. Потім дістав список із, шухляди й віддав Шміцові. Той уважно перечитав його, шепочучи собі під ніс усі прізвища. Всі мовчки дивилися на лікаря, коли він читав список. З-за дверей, з коридора, долинав гамір. Усі аж здригнулися, коли Шміц раптом голосно сказав:
. Сто чортів, лейтенант Молль і капітан Бауер!
Він ляснув аркушем по столу й звів очі на каптенармуса.
Кожен студент-медик знає, що через півтори години
після складної операції на мозку пацієнт іще не транспортабельний! — Він знову взяв список зі столу й затарабанив пальцями по паперу.— Везти їх санітарною машиною — то вже краще зразу їм кулю в лоб.— Він глянув на Шнайдера, тоді на Файнгальса, на Шміца, на Оттена.— Напевне ж, учора вже знали, що ми сьогодні будемо драпати. Чом же не відклали операції?
— Наказ надійшов тільки сьогодні вранці, годину тому,— сказав каптенармус.
— Наказ! Наказ! — Шміц кинув список на стіл і звернувся до Шнайдера: — Ходімо!
Вже надворі Шміц сказав:
— Ви недочули, коли він зачитував. Останню партію цього разу доручили мені. Ми ще побалакаємо.— І швидко рушив до кабінету головного лікаря, а Шнайдер неквапно почовгав до себе.
Проходячи повз вікна, він щоразу визирав з кожного на подвір'я, щоб пересвідчитися, чи стоїть іще Сарчин візок біля воріт. Тепер на подвір'ї було повно вантажних і санітарних машин, а поміж них легкова машина головного лікаря. Там уже почали вантажитись, і Шнайдер завважив, що біля кухні вантажили й корзини з фруктами, а шоо^ер головного ніс через подвір'я великого сірого, оббитого бляхою ящика. У коридорах ледь можна було протовпитись. Зайшовши до своєї кімнати, Шнайдер швидко ступнув до шафи, вилив у склянку рештки горілки й хлюпнув трохи зельтерської, а коли пив, то почув, що надворі завівся перший мотор. Він вийшов зі склянкою в руці до коридора й став біля вікна; він зразу пізнав, що перший мотор, який завівся, був мотор машини головного, добрий мотор; Шнайдер на цьому не знався, але він чув, що мотор добрий. Потім через подвір'я надійшов головний лікар, він не ніс ніякого багажу, а кашкет у нього на голові трохи зсунувся набік. На вигляд він був, як звичайно, тільки обличчя, завжди витончене, бліде з легким рум'янцем, тепер почервоніло, як буряк. Головний лікар був вродливий — високий, стрункий, чудовий вершник, він щоранку о шостій сідав на коня з батіжком у руці й рівномірним чвалом мчав у пусту, поступово даленіючи на тій рівнині, що була неначе самим обрієм. Але зараз його обличчя було червоне як буряк, а Шнайдер якось уже бачив головного таким червоним — тоді, коли Шміцові вдалась операція, на яку головний не наважився. Тепер Шміц ішов поруч головного, йшов цілком спокійно, а головний збуджено махав руками... Але в ту мить Шнайдер побачив дівчину, що йшла коридором, простуючи до нього. її, видно, бентежило все, що відбувалося навкруги, і вона шукала когось непричетного до цієї метушні. Дівчина сказала щось по-угорському, що саме — він не зрозумів, тоді він кивнув їй на свої двері, запрошуючи зайти. Надворі першою від'їхала машина головного, а колона повільно рушила слідом...
Дівчина, певне, гадала, що він заступник інтенданта.
