Де ти був, Адаме? - Белль Генріх

Спочатку він не побачив жінки, бо кабінет був заставлений опудалами тварин, високими стелажами, на яких лежали сувої географічних карт, великими, чепурними цинковими ящиками з мінералогічними колекціями під склом, а на стіні висів барвистий плакат із зразками гаптування та пронумерована серія плакатів, що відображала різні стадії догляду за немовлям.

— Агов! — гукнув Файнгальс.

— Я тут! — озвалася жінка. Він підійшов до вікна, де між шафами та стелажами лишався вузький прохід. Жінка сиділа за столиком. її обличчя було кругліше, ніж на фотографії внизу, суворість наче зійшла з нього, а лагідності прибуло. Вона збентежилась і зраділа, коли він сказав "добридень", і кивнула йому. Він кинув на підвіконня великий сувій, потім і пакуночок, що був у лівій руці, поклав поряд кашкета й витер з обличчя піт.

— Допоможіть мені, І лоно,— сказав він.— Чи не знайдеться у вас трохи туші?

Вона підвелась і згорнула книжку, що лежала перед нею.

— Туш? А що це таке? Я не знаю.

— Та ви ж, здається, викладаєте німецьку! Вона засміялася.

— Туш,— пояснив він,— це таке чорнило. А що таке плакатне перо, ви знаєте?

— Ще б пак,— усміхнулась вона.— Плакатне перо я знаю.

— А знайдеться воно у вас?

— Мабуть, знайдеться.— І показала на шафу в нього за спиною, але він бачив, що сама вона не хоче вийти зі свого кутка за столом.

Три дні тому він натрапив на неї в цьому кабінеті й відтоді щодня цілі години стовбичив тут, але вона ще ні разу не підійшла до нього близько — видно, боялась його. Вона була дуже скромна, дуже цнотлива й розумна, він уже чимало розмовляв з нею й відчував, що в неї з'явилась симпатія до нього, але вона ще ні разу не підійшла до нього так близько, щоб він міг несподівано обняти й поцілувати її; він уже багато розмовляв з нею, цілими годинами стовбичив тут у неї, кілька разів говорив і про віру, але йому хотілося поцілувати її, та вона не підходила так близько.

Він наморщив лоба, знизав плечима й хрипко сказав:

— Досить одного слова. Одне ваше слово, і я більше не зайду до вас.

її обличчя споважніло. Вона опустила повіки, стиснула губи і знову підвела очі.

— Не знаю, чи мені цього хочеться...— промовила тихо.— А крім того, це не допомогло б, хіба не правда?

— Правда,— підтвердив він. Вона кивнула головою.

Він ступив у прохід, що вів до дверей, і сказав:

— Не розумію, як це можна — стати вчителькою в школі, де ви самі провчились дев'ять років.

— А чом ні? — відповіла вона.— Я завжди охоче ходила до школи, так само й тепер.

— Хіба тепер є уроки?

— Аякже... ми об'єдналися з іншою школою.

— А ви мусите сидіти тут за сторожа... мудро ж придумала ваша директорка, що залишила тут найвродливішу вчительку,— він побачив, що Ілона почервоніла.— І найнадійнішу, я знаю.— Він окинув поглядом наочні посібники.— У вас тут є карта Європи?

— Звичайно,— відповіла вона.

— А шпильки?

Вона глянула на нього здивовано й кивнула головою.

— Будьте такі ласкаві,— попросив він,— дайте мені карту Європи й трохи шпильок.— Він розстебнув ліву кишеню, знайшов там пакуночок з пергаментного паперу і обережно висипав на долоню його вміст — невеличкі червоні прапорці з картону. Підняв один з них і показав їй.

— Ідіть сюди! Пограємось у генеральний штаб, чудова гра.— Він бачив, що Ілона вагається.— Ідіть! Обіцяю, що й не доторкнуся до вас.

Вона повільно підвелася з-за столика й підійшла до стелажа, де лежали карти. Файнгальс, коли вона проходила повз нього, дивився у вікно, на подвір'я, а потім повернувся й допоміг їй установити стояк для карт, якого вона звідкись витягла. Вона вставила туди карту, відв'язала шнур і повільно розмотала її. Файнгальс стояв поруч із червоними прапорцями в руці.

— Господи,— промурмотів він,— невже ми звірі, що ви всі нас так боїтеся?

— Так,— тихо відказала вона й глянула на нього; він бачив, що вона й досі боїться.— Наче вовки,— додала вона, важко дихаючи.— Вовки, які щохвилини можуть заговорити про кохання. Страхітливий тип людей. Будь ласка,— дуже тихо попросила вона,— не робіть цього.

— Чого?

— Не говоріть про кохання,— знов дуже тихо пояснила вона.

— Поки що не говоритиму, обіцяю вам.— Він пильно дивився на карту й не бачив, що вона збоку всміхається до нього.— Будь ласка, давайте шпильки,— сказав він, не обертаючись. І далі нетерпляче стояв перед картою, втупившись у вкриту неправильними кольоровими плямами країн площину, і розгладжував її руками. Довга лінія від східного ріжка Східної Пруссії вела майже по прямій до Надьварада, тільки посередині, біля Львова, вона була увігнута, але до пуття ніхто нічого не знав.

Файнгальс нетерпляче поглянув на Ілону; вона порпалась у великій шухляді важкої горіхової шафи, виймаючи пелюшки та іншу білизну, тоді велику голу ляльку; а врешті квапливо повернулась і простягла йому велику бляшану коробку зі шпильками. Він похапцем повибирав з них ті, що мали червоні або сині головки. Вона напружено дивилась, як він наколює на них прапорці, а тоді обережно встромляє їх у карту.

Вони дивились одне на одного; в коридорі вже стояв гамір, грюкали двері, тупотіли чоботи, чулися голоси каптенармуса й солдатів.

— Що сталося? — злякано спитала вона.

— Нічого,— спокійно сказав він,— прибули перші пора нені.

Тоді встромив прапорець аж унизу, в жирну крапку —Надьварад,— обережно провів рукою по Югославії, встро мив іще один у Белград, потім — у Рим і здивувався, що Париж так близько від кордону Німеччини. Ліву руку він не відняв від Парижа, а правою протяг довгий шлях аж до Сталінграда. Від Сталінграда до Надьварада було далі, ніж від Надьварада до Парижа. Він знизав плечима й обережно повстромляв прапорці в проміжки між уже відзначеними пунктами.

Ой! — вигукнула Ілона. Він глянув на неї — напруже на, збуджена, обличчя ніби повужчало, гладеньке, смагляве, а на милих щічках пушок видно аж до темних очей. Вона ходила так само з чілкою, тільки підстриженою ще коротше, ніж на 4юто. Вона важко дихала.

Хіба не чудова гра? — тихо спитав він. — Так, аж-страшно стає,— погодилась Ілона.— Все таке... таке... ну,— як це сказати по-вашому,— наче виліплене.

— Ви хочете сказати — рельєфне?

— Так, так,— жваво відповіла вона.— Дуже рельєфне. Наче зазираєш у кімнату.

Гамір у коридорі став тихіший, двері, мабуть, позачинялись; але раптом Файнгальс дуже виразно почув своє прізвище.

— Файнгальс! — кричав каптенармус.— Хай вам чорт, де ви?

Ілона запитливо глянула на нього.

— Вас кличуть?

— Так.

— Ідіть,— тихо сказала вона.— Прошу вас, ідіть, я не хочу, щоб вас застали тут.

— Ви довго ще тут сидітимете?

— До сьомої.

— Почекайте на мене — я прийду.

Вона кивнула головою, вся спаленіла й стояла перед ним, поки він пропустив її в куток.

— Там у пакунку на підвіконні печиво для вас,— сказав він. Відчинив двері, визирнув і хутенько вийшов у коридор.

Він повільно спускався сходами, хоча й чув, що на другому поверсі в коридорі каптенармус горлає: "Файнгальс!" Усміхнувся до Сорни, проходячи повз 4юто випуску сорок другого року, але вже темніло, і Ілониного обличчя він не міг розгледіти: велика рама висіла напроти сходів у коридорі, в густому сутінку. А внизу під сходами стояв каптенармус і гукав:

Господи, де це ви запропали, я вже з годину вас шукаю.

Та я ж у місто ходив — купити картону для табличок. — Так, так, але ж ви вже півгодини як вернулись. Ходімо.— Він узяв Файнгальса під руку й повів його сходами вниз. У кімнатах співали, й санітарки-росіянки пробігали по коридору з тацями в руках.

Каптенармус поводився з Файнгальсом дуже ласкаво, відколи той повернувся з Сокаргея; він до всіх ставився ласкаво й водночас якось напружено, відколи йому наказано організувати новий евакопункт. Його тривожило те, чого Файнгальс іще не міг знати. Вже кілька тижнів у війську діялося щось таке, за чим Файнгальс не міг ні простежити, ні передбачити наслідків. А каптенармус жив цими справами, тільки цими, і був страшенно стривожений тим, що вони вибилися з колії. Раніше можливість переведення або небажаного відрядження була майже неймовірна, кожен наказ, перше ніж дійде до частини, бував уже обійдений. Та сама інстанція, котра віддавала його, перша ж його й обходила, і у відвертих балачках тим підрозділам, котрим він передавався, повідомлялось про можливість його обійти — і хоч накази та закони робилися все грізніші, все похмуріше сформульовані, водночас їх ставало все легше обходити, і насправді хто не хотів скористатися з них, щоб позбутись небажаних людей, той і не керувався ними. В крайньому разі медичне обстеження або розмова по телео^юну — і все йшло далі. Але тепер усе змінилося: теле4юнних розмов не вистачало, бо людей, з якими ти звик говорити, вже не було на світі або ж вони стали недосяжні, а ті, до котрих можна зателе4юнувати, тебе не знали й не були зацікавлені допомагати тобі, бо знали, що й їм ніхто не допоможе. Нитки попереплутувались, позав'язувались у вузли, і єдине, що тобі лишилося — це день у день рятувати власну шкуру. Досі війна розігрувалась по телео^ю-ну, але тепер вона почала заволодівати телефоном. Обставини, паролі, начальство мінялися щодня, і траплялося, що тебе приділяли до підрозділу, від якого на другий день лишалися тільки генерал, троє штабних офіцерів та кілька писарів...

Коли вони спустились униз, каптенармус відпустив Файн-гальсову руку й сам відчинив двері. Оттен сидів за столом і курив. На столі, за яким він сидів, чорніла випалена сигаретою пляма. Оттен читав газету.

— Нарешті,— сказав він і поклав газету. Каптенармус глянув на Файнгальса, Файнгальс — на От-

тена.

— Нічого не вдієш,— знизав плечима каптенармус,— я мушу віддати всіх людей, яким менше як сорок років, які не належать до штатного персоналу і вже скінчили лікування. Слово честі, я нічого не вдію. Вас забирають.

— Куди? — спитав Файнгальс.

— На фронтовий пересильний пункт, і то негайно,— відповів Оттен. І подав Файнгальсові папір з розпорядженням. Файнгальс перечитав його.

— Негайно,— сказав він.— Негайно... негайно ще ніколи нічого розумного не робилося.— Тримаючи папір у руці, він спитав: — Це так треба — щоб один супровідний папір на двох? Тобто спільний...

Каптенармус пильно подивився на нього.

— А що? Глядіть, не наробіть дурниць,— додав він тихо.

— Котра година? — спитав Файнгальс.

— Скоро сьома,— відповів Оттен.