Де ти був, Адаме? - Белль Генріх

Він дивився, як вона обертається, перелазить з передка у візок; литки в неї були на диво тугі. Це впало йому в очі. У Грека аж рот набіг слиною, коли він побачив абрикоси: вони були просто розкішні. Він згадав рідний дім. "Абрикоси! — подумав.— Якби моїй матусі оці абрикоси! А тут їх везуть з базару назад... І огірки". Він узяв з кошика одну абрикосину й надкусив: терпкувата, солодка, трохи надміру м'яка й тепла, але смачна.

— Чудово,— сказав він.

Жінка знов усміхнулась до нього. З уривків паперу вправно зробила кульок і обережно наклала туди абрикосів. Погляд у неї був якийсь дивний.

— Досить? — спитала вона.

Грек кивнув головою. Вона зібрала докупи краї паперу, закрутила їх і подала Грекові пакунок. Він вийняв з кишені свою купюру.

— Візьміть.

Очі в неї зробилися круглі, вона сказала: "Ого!" — і похитала головою. Але гроші взяла і на мить притримала його за руку, обхопивши зап'ясток, хоч це було й не потрібно,— там, де пульс, на одну лиш мить; узяла гроші, затиснула в губах і почала діставати з-під спідниці гаманця.

— Ні! — неголосно гукнув Грек.— Ні, ні, сховайте гроші! — І боязко озирнувся. Ця велика червона банкнота була надто помітна. Вулиця людна, навіть трамвай проїхав.— Сховайте! — гукнув він.— Сховайте!

І вихопив папірця з її губів. Вона закусила губу — хто зна, з серця чи зі сміху.

Він сердито вхопив ще одну абрикосу, вгородив у неї зуби й став чекати. Піт виступив на лобі рясними краплями. Йому важко було тримати абрикоси в паперовому пакунку. Йому здавалося, що жінка навмисне зволікає,— він уже думав, чи не піти йому, але ж вона тоді зчинить несамовитий гвалт і збіжаться люди. Угорці — союзники, а не вороги. Він зітхнув і чекав далі. З пивниці вийшов солдат — не той, котрий щойно зайшов, а якийсь інший. У цього на грудях були ордени — аж три, та ще й нашивка на рукаві. Солдат відсалютував Грекові, і Грек кивнув йому. Знову проїхав трамвай — тепер іншим боком площі. їх минали люди, дуже багато людей, а позаду, за отим дірявим дощаним парканом, тихо заграла шарманка біля гойдалки. Жінка розправляла купюру за купюрою, поки, як видно, вибрала їх із гаманця всі. Далі пішли монети. Вона терпляче складала їх купками на передку візка. Потім обережно взяла з його руки банкноту й простягла йому спершу папірці, потім монетки.

— Дев'яносто вісім,— сказала. Він хотів уже йти, але вона раптом поклала руку на його плече; її рука була широка, тепла, зовсім суха. Обличчя нахилилось до нього.— Дівчину? — пошепки спитала вона й усміхнулась.— Гарну дівчину, га?

— Ні, ні,— квапливо заперечив він,— не треба.

Вона спритно сягнула під полу, вийняла папірця й швидко тицьнула йому.

— Ось, маєте.

Він поклав папірця до грошей, жінка смикнула за повіддя, і він обережно пішов зі своїм ненадійним пакунком через вулицю.

Зі стола, за яким сиділа парочка, й досі не прибрали. Грек не розумів цих людей. Мухи зграями сиділи на тарілках, на вінцях склянок, а юнак щось шепотів, шалено жестикулюючи, до дівчини. Буфетник рушив до Грека. Той поклав абрикоси на стіл. Буфетник підійшов.

— Де б у вас умитися? — спитав Грек. Той глянув на нього великими очима.

— Умитися,— роздратовано повторив Грек.— Чорт, умитись! — І сердито потер руку об руку. Бу4>етник раптом кивнув, повернувся й кивнув Грекові, щоб ішов за ним. Грек пішов, буфетник відсунув перед ним темно-зелену штору і глянув на нього якось наче інакше. Ніби щось питав. Вони пройшли коротким вузьким коридором, і буфетник відчинив Двері.

— Прошу,— сказав він.

Грек увійшов. Його здивувала чистота в туалеті. Унітази акуратно обмуровані цементом, двері пофарбовані в білий колір. Над раковиною висів рушник. Буфетник приніс брусок зеленого армійського мила.

— Прошу,— знову сказав він.

Грек розгубився. Бу4>етник вийшов. Грек понюхав рушник — здається, чистий. Потім швидко стяг з себе мундир і повільно помив руки. Зайшов солдат — той перший, що без орденів. Грек відступив убік, щоб той міг підійти до пісуара. Застебнув мундир, узяв мило й вийшов. Біля стойки віддав мило, подякував і знову сів.

Буфетникове обличчя було суворе. Грек дивувався, чому солдат так довго не виходить. Парочка, що сиділа в кутку, вже пішла. Стіл так і стояв неприбраний. Грек допив холодну каву й цідив горілку. Потім заходився їсти абрикоси. Він відчував несамовиту жадобу до цих соковитих м'ясистих фруктів — з'їв підряд шість штук,— а тоді його раптом відвернуло: абрикоси були надто теплі. Він іще раз надпив горілки — й горілка була тепла. Бус]>етник стояв за стойкою, курив і куняв. Потім до пивниці зайшов ще один солдат. Буо^етник, здавалося, знав його: вони про щось пошепотілися. Солдат узяв пива; він мав один орден—"Хрест за бойові заслуги". Той перший нарешті вийшов з туалету, розрахувався біля стойки й пішов. Біля дверей він відсалютував. Грек відповів, а тоді другий солдат теж пішов до туалету.

Надворі біля гойдалки грала шарманка. Та повільна, але жагуча мелодія сповнювала Грека меланхолією. Він ніколи не забуде цієї гойдалки. Шкода, що йому стало зле.

На вулиці побільшало людей; навпроти, біля павільйону з морозивом, товпилися люди. Тютюнова крамничка поряд була порожня.

Зелена брудна завіска в кутку відхилилась, і вийшла якась дівчина. Буфетник зразу глянув на Грека. Дівчина теж глянула на нього. Він бачив її наче в тумані; сукня, видно, червона, але в душному зеленкуватому півмороці вона здавалася безбарвною. Він виразно бачив тільки дуже біле, напудрене обличчя, з яскраво нафарбованими губами. Виразу обличчя він не міг розгледіти, йому здавалось, наче вона трохи всміхається, але, може, він помилявся: видно було погано. В руці вона тримала купюру, просто перед собою, наче дитина, що тримає квітку або палицю. Буо^>етник дав їй пляшку вина й сигарети, не зводячи погляду з Грека. На дівчину він не дивився, вони не перемовились і словом. Грек вийняв з кишені жмут грошей і знайшов ту записочку, що дала йому стара. Поклав на стіл, а гроші сховав. Він виразно відчув погляд бу4>етника й звів очі; але тепер було вже ясно: дівчина всміхалась до нього, стояла з зеленою пляшкою в руці, кілька сигарет у жмені, білі палички, що гармоніювали з її обличчям. У цьому півмороці він бачив тільки її біле-біле обличчя, темні губи та різко-білі сигарети в руці. Вона усміхнулась на мить, тоді відхилила штору на дверях і вийшла. Бу4>етник уже невідривно дививсь на Грека. Його обличчя було суворе, навіть грізне. Грекові стало аж страшно. Такі бувають убивці, подумав він і уже радий був чимшвидше піти звідси. Надворі грала шарманка, проскреготів трамвай, і Грека сповнив якийсь дивний, поважний смуток. Гидкі, м'які, теплі абрикоси лежали перед ним на столі, до чашки липли мухи. Він не відганяв їх. Він раптом устав і сказав:

— Рахунок, прошу.

Вигукнув голосно, щоб підбадьорити себе. Бу4>етник швидко підійшов. Грек вийняв гроші з кишені. Він бачив, як мухи повільно збираються на абрикосах — чорні липкі цяточки на огидно оранжевому тлі, його аж занудило, коли він згадав, що їв їх.

— Три пенге,— сказав буфетник.

Грек подав йому гроші, бу4>етник глянув на недопиту чарку, тоді на Грекові груди, на папірець, що лежав на столі, і взяв його, хоча Грек у ту ж мить простяг до нього руку. Буфетник оскірився, його велике, брезкле, бліде обличчя було бридке. Він прочитав адресу на папірці: то була його власна адреса. Він оскірився ще гидкіше. Грека знову облило потом.

— Вам ще потрібна ця записка? — спитав бу4*етник.

— Ні,— відказав Грек.— До побачення.— Йому спало на думку, що треба було сказати "хайль Гітлер!" і він на дверях ще додав: — Хайль Гітлер!

Буфетник не відповів. Грек, озирнувшись, побачив, що він різким рухом вихлюпнув на підлогу недопиту горілку. Абрикоси світились теплим кольором, ніби рожеві рани на темному тілі...

Грек зрадів, що вже опинився на вулиці, й швидко пішов далі. Він соромився вернутись до госпіталю раніше, ніж. належало. Адже той нахабний лейтенантик сміятиметься з нього. Але йому хотілося негайно піти й лягти на своє ліжко. Він би залюбки зїв щось ситне, але, як подумав про їжу, йому згадались абрикоси, їхній бридкий колір, і його зануди ло ще дужче. Він згадав жінку, в якої був опівдні, зразу, як вийшов з госпіталю. Йому раптом запекли на шиї сліди її машинальних поцілунків, і він збагнув, чому абрикоси зроби лися йому огидні: вони були того самого кольору, що її сорочка. Вона трохи спітніла, і тіло в неї було тепле. Яка ду рість — опівдні, в таку спеку йти до жінки. Але він просто послухався поради батька: той сказав колись, що принаймні раз на місяць треба переспати з жінкою. Ця жінка була навіть непогана, невеличка, туга; ввечері, мабуть, була б чарівна. Він віддав їй останні свої гроші, а вона, побачивши, що на ньому двоє штанів, зразу збагнула навіщо. Засміялась і назвала йому адресу кравця-єврея, який може купити шта ни. Грек сповільнив ходу. Він відчував, що може зомліти. Слід було попоїсти по-справжньому. А тепер запізно, він уже не зможе їсти. Все було таке гидке: і жінка, і брудний єврей, і навіть гойдалка, хоч вона його найбільше потішила, але й вона була огидна. І абрикоси, й буфетник, і солдат. А дівчина йому сподобалась. Дуже сподобалась. Але хіба можна двічі на день ходити до жінки! Дівчина була дуже гарна в тому півмороці, в зеленому кутку, така білолиця, але зблизька й вона, певне, була спітніла й від неї погано пахло. Такі дівчата навряд чи мають досить грошей, щоб у таку спеку серед дня не пітніти й гарно пахнути.

Дорогою трапився ресторан. Стільці стояли надворі, між великими діжками з якимись цупкими зеленими рослинами. Він сів у кутку й замовив лимонаду.

— З льодом! —гукнув він услід офіціантові. Той кивнув. Поруч Грека сиділо якесь подружжя й розмовляло по-румунському.

Грекові було вже тридцять три роки, а на шлунок він захворів у шістнадцять. На щастя, його батько був лікар, не дуже добрий лікар, але єдиний у містечку, і грошей мав досить. Але мама була дуже ощадлива. Влітку вони їздили на курорт — в Альпи або до моря, але взимку харчувались погано. Лиш коли бували гості, то їли краще, але гості бували не часто. В їхньому містечку гостини здебільшого відбувались у ресторані, а його в ресторан не брали.