Quo vadis (Камо грядеші?) - Сенкевич Генрик

Христос сам помер на хресті, а тепер гинуть за нього тисячі, тож чому одну мене мав би пощадити? А хто я, Марку? Чула, як Петро говорив, що й він помре мучеником, а хто я проти нього? Коли прийшли до нас преторіанці, боялася смерті та мук, але тепер уже нічого не боюся. Дивись, яка це страшна в'язниця, а я йду на небо. Подумай, що тут є імператор, а там Спаситель, добрий і милосердний. І немає смерті. Ти мене кохаєш, отже подумай, яка буду щаслива. О Марку любий, думай, що ти там прийдеш до мене!

Тут замовкла, аби набрати повітря у свої хворі груди, потім піднесла до своїх уст його руку:

— Марку!

— Що, люба?

— Не плач за мною і пам'ятай, що ти там прийдеш до мене. Жила я недовго, але Бог подарував мені душу твою. Тож хочу сказати Христу, що хоч померла і хоч дивився на смерть мою, і хоч лишився в скорботі, одначе не нарікав на його волю і любиш його завше. Ти ж будеш його любити і терпляче перенесеш мою смерть?.. Бо тоді він поєднає нас, а я тебе кохаю і хочу бути з тобою…

Тут знову забракло їй повітря, й ледве чутним голосом договорила:

— Пообіцяй мені це, Марку!..

Вініцій, тремтячими руками обійнявши її, відповів:

— Присягаюся твоєю святою головою — обіцяю!..

Тоді в тьмяному світлі місяця проясніло її обличчя. Ще раз піднесла до вуст його руку і прошепотіла:

— Я дружина твоя!..

За муром преторіанці, що грали в "дванадцять ліній", завели голосну суперечку, але вони забули про в'язницю, про охоронців, про все на світі й, відчуваючи в собі душі ангельські, почали молитися.

Розділ LXI

Протягом трьох днів, а радше трьох ночей ніщо не порушувало їхнього спокою. Коли звичайна тюремна робота, що полягала у відокремленні померлих од живих і тяжкохворих од здорових, закінчувалась і натомлені охоронці вкладалися спати в коридорах, Вініцій заходив до підвалу, в якому була Лігія, й залишався в ньому до самісінького світанку. Вона клала йому голову на груди, й вони розмовляли тихими голосами про любов і смерть. Обоє мимоволі, в думках і розмовах, оддалялися все дужче від життя і втрачали відчуття реальності. Обоє були, як люди, що, відпливши на судні від суші, не бачать уже берега й занурюються поволі в безкінечність. Обоє перетворюються поступово на духів, смутних, залюблених одне в одного та в Христа і готових одлетіти. Часом лише до його серця вривався ще біль, як вихор, часом спалахувала, мов блискавка, надія, народжена з любові й віри в милосердя розіп'ятого Бога, і він з кожним днем усе більше відривався від землі й оддавався смерті. Вранці, коли виходив із підземелля, дивився на світ, на місто, на знайомих і на справи житейські мовби крізь сон. Все видавалося йому чужим, далеким, марним і скороминущим. Перестала його жахати навіть загроза мук, бо мав відчуття, що це щось таке, через що можна перейти ніби в забутті, з поглядом, спрямованим на щось інше. Обом здавалося, що починає вже їх огортати вічність. Розмовляли про любов, про те, як любитимуться й житимуть разом, але тільки вже по той бік могили, і якщо часом іще думки зверталися до земних справ, то лише як думки людей, які, готуючись у далеку дорогу, розмовляють про дорожні приготування. Зрештою оточувала їх така тиша, яка оточує дві всіма забуті колони десь у пустелі. Турбувалися вже тільки про те, щоб Христос їх не розлучив; а позаяк хвилина кожна зміцнювала в них ту певність, любили його як ланку, що мала поєднати їх і в безкінечному блаженстві, і в безкінечному спокої. Ще на землі опадав із них порох земний. Душі їхні ставали чистими як сльоза. Під загрозою смерті, серед поневірянь і страждань, у тюремному барлозі почалося для них небо, бо вона брала його за руку й вела, ніби вже спасенна і свята, до вічного джерела життя.

А Петроній дивувався, бачачи в обличчі Вініція все більший спокій і якесь дивне сяйво, якого не бачив раніше. Часом навіть виникали в нього припущення, що Вініцій знайшов шлях порятунку, й було йому прикро, що його в свої сподівання не втаємничує.

Врешті, не витримавши, сказав йому:

— Тепер ти маєш інший вигляд, тож не крийся від мене, бо хочу й можу бути тобі корисним: чи придумав щось?

— Придумав, — відповів Вініцій, — але ти вже мені не допоможеш. Ось після її смерті зізнаюся, що я християнин, і піду за нею.

— Значить, не маєш надії?

— Навпаки, маю. Христос її мені віддасть, і не розлучимось із нею вже ніколи.

Петроній заходив по атрію з виразом розчарування і досади, потім сказав:

— На це не треба вашого Христа, бо ту саму послугу може надати наш Танатос.[377]

А Вініцій усміхнувся смутно і сказав:

— Ні, любий, але ти цього не хочеш зрозуміти.

— Не хочу і не можу, — погодився Петроній. — Не час для суперечок, але пам'ятаєш, що ти говорив, коли нам не вдалося вирвати її з Тулліануму? Я втратив усяку надію, а ти сказав, коли ми повернулися додому: "А я вірю, що Христос може мені її повернути". Нехай же її тобі поверне. Коли кину коштовну чашу в море, не зуміє мені віддати її жоден із наших богів, але якщо і ваш не ліпший, то не знаю, чому б мав ушановувати його більше від колишніх.

— Він же мені віддасть її, — відповів Вініцій.

Петроній здвигнув плечима.

— Чи знаєш, — запитав, — що християнами мають освітити завтра сади імператора?

— Завтра? — перепитав Вініцій.

І перед близькою страшною реальністю серце в нього все-таки здригнулося в скорботі й жаху. Подумав, що це, може, остання ніч, яку зможе провести з Лігією, тож, попрощавшись із Петронієм, поспішив до доглядача Ям за своєю те серою.

Але тут чекало на нього розчарування, бо доглядач не хотів йому дати знаку.

— Вибач, пане, — сказав. — Я зробив для тебе, що міг, але не можу ризикувати життям. Сьогодні вночі мають випроводжати християн у сади імператора. У в'язниці повно буде солдатів і чиновників. Якщо тебе впізнають, загину я і діти мої.

Вініцій зрозумів, що наполягати марно. Блиснула в нього все-таки надія, що солдати, які бачили його раніше, пропустять його, може, й без тесери; отже з настанням ночі, звично вдягнувшись у грубу туніку та обв'язавши ганчіркою голову, вирушив до тюремних воріт.

Але того дня тесери перевіряли ще ретельніше, ніж зазвичай, а більш того, сотник Сцевін, суворий і відданий душею і тілом імператорові, впізнав Вініція.

Але, мабуть, у його закутих у залізо грудях жевріли якісь іскри жалості до людської недолі, бо замість ударити списом об щит на знак тривоги, відвів Вініція вбік і сказав йому:

— Пане, повертайся додому. Я впізнав тебе, але мовчатиму, бо не хочу губити тебе. Впустити тебе не можу, але повертайся, й нехай боги втішать тебе.

— Впустити не можеш, — сказав Вініцій, — то хоч дозволь мені тут лишитися та бачити тих, кого випроводжатимуть.

— Наказ не забороняє мені цього, — відповів Сцевін.

Вініцій став біля воріт і чекав, коли почнуть виводити смертників. Нарешті близько півночі розчинилися широко тюремні ворота і показалася колона в'язнів: чоловіків, жінок і дітей, оточених озброєним загоном преторіанців. Ніч була з місяцем уповні — можна було розрізнити не лише постаті, але й лиця нещасних. Ішли попарно, довгою вервечкою, й серед тиші, що порушувалася тільки брязканням солдатської зброї.

У кінці колони Вініцій чітко розгледів лікаря Главка, але ні Лігії, ні Урса серед приречених на смерть не було.

Розділ LXII

Ще не смеркло, коли перші натовпи люду посунули в сади імператора. Святково вдягнені, у вінках, з веселими піснями, а дехто й напідпитку, йшли дивитися нове, чудове видовище. Вигуки: "Семіаксії! Сарментиції!" — розлягалися на Критій вулиці, на мосту Емілія і по той бік Тибру, на Тріумфальній дорозі, біля цирку Нерона і аж ген на Ватиканському пагорбі. Бачили й раніше в Римі людей, які горіли на стовпах, але ніколи досі не було такої кількості приречених. Імператор і Тигеллін, бажаючи покінчити з християнами, а водночас і покласти край епідемії, що розходилась із в'язниць усе більше по місту, наказали звільнити всі підземелля, в яких ледве залишилося кілька десятків людей, призначених для завершення ігор. Тому натовпи, пройшовши садові ворота, оніміли від здивування. Всі головні алеї, а також бічні, що пролягали серед гущавини, біля луків, гайків, ставків, сажалок і грядок, усіяних квітами, були заставлені просмоленими стовпами, до яких поприв'язувано християн. Із підвищень, де не затуляли дерева, можна було побачити цілі ряди стовпів і тіл, обвитих квітами, миртовим листям і плющем, які тяглися в глиб садів, по пагорках і лощинках, так далеко, що, коли ближні видавалися корабельними щоглами, найдальші були схожими на кольорові, встромлені в землю тростинки або списи. Кількість їх перевершила всі очікування. Можна було подумати, що весь якийсь народ поприв'язувано до стовпів задля втіхи Рима та імператора. Гурти глядачів зупинялися перед окремими стовпами, цікавлячись фігурою, віком або статтю жертви, розглядали обличчя, вінки, гірлянди плюща, після чого йшли далі й далі, здивовано задаючи собі запитання: "Невже могло бути стільки винних?" або "Як могли підпалювати Рим діти, що ледве вміють самостійно ходити?" І здивування переходило поволі в неспокій.

Тим часом зовсім смеркло, й на небі заблищали перші зірки. Тоді біля кожного приреченого став раб із палаючим смолоскипом у руці, і коли відголос труб розлігся в різних кутках садів на знак початку видовища, всі піднесли смолоскипи до підніжжя стовпів.

Закрита квітами і полита смолою солома зразу ж зайнялась яскравим полум'ям, яке, набираючи силу з кожною хвилиною, розплітало сувої плюща, підіймалося вгору та обіймало ноги жертв. Люд замовк, сади наповнились єдиним страшенним стогоном і криками болю. Деякі жертви все-таки, підносячи голови до зоряного неба, заспівали гімн Христу. Люд слухав. Але навіть найсуворіші серця наповнилися жахом, коли з менших стовпів несамовиті дитячі голоси почали кричати: "Мамо! Мамо!" — і дрож пробрав навіть п'яних глядачів од вигляду тих голівок і невинних личок, спотворених болем або вчаділих у диму. А вогонь підіймався вище і спалював усе нові вінки із троянд і плюща. Розгорялися стовпи на головних алеях і бічних, та луки, грядки квітів відсвічувала вода, розгорялися гайки в сажалках і ставках, порожевіло тремтяче листя на деревах — і зробилося видно як удень. Сморід спалених тіл наповнив сади, але в ту хвилину раби почали сипати в поставлені навмисно між стовпами кадильниці мирру й алое.