Quo vadis (Камо грядеші?) - Сенкевич Генрик
Сам розкинув руки вздовж поперечини хреста, щоб полегшити роботу, і, дивлячись просто в небо, почав гаряче молитися. Здавалося, нічого не відчуває, бо коли цвяхи впивалися в його долоні, ані найменшого здригання не було в його тілі, ані на обличчі його не з'явилося жодної гримаси болю: молився, коли прибивали йому ноги, коли підіймали хрест і втоптували навколо землю. Лише коли глядачі зі сміхом та вигуками почали заповнювати амфітеатр, брови старого ледь ворухнулися, буцім од гніву, що язичницький люд порушує тишу та спокій блаженної його смерті.
На той час поставлено було всі хрести, так що на арені утворився ніби ліс із людьми, які висіли на деревах. На поперечини хрестів і на голови мучеників падали промені сонця, на арені ж широкі тіні, створюючи чорні переплутані ґрати, між якими просвічував жовтий пісок. Було це видовище, в якому публіці головну розкіш становило повільне вмирання людей. Але ніколи раніше не бачили такої густоти хрестів. Арена була ними набита так щільно, що служителі насилу між ними протискувалися. Скраю висіли переважно жінки, але Криспа, як проводиря, поставлено якраз проти імператорського подіуму, на величезному хресті, обвитому внизу жимолостю. Ніхто з жертв іще не сконав, але деякі з тих, яких прибито найпершими, зомліли. Ніхто не стогнав і не благав пощади. Одні висіли з головами, похиленими на плече або на груди, ніби вони спали, інші буцім у задумі, деякі дивилися ще в небо й тихо ворушили вустами. У цьому страшному лісі хрестів, у цих розіпнутих тілах, у мовчанні жертв було все-таки щось зловісне. Люд, який після частування, ситий і веселий, заходив з вигуками до цирку, замовк, не знаючи, на якому тілі затримати погляд і що думати. Голизна розпластаних на хрестах жіночих тіл перестала дражнити почуття глядачів. Не билися навіть об заклад, хто раніше сконає, що робили завжди, коли на арені було менше розіп'ятих. Здавалося, що імператор нудьгує також, бо, вертячи головою, поправляв лінивим рухом своє намисто, а лице його було в'ялим і сонним.
У цей час Крисп, який висів напроти нього і мав хвилину тому очі заплющені, розплющив їх і почав дивитися на імператора.
Обличчя його знову набуло такого грізного виразу, а очі запалали таким вогнем, що августіани почали перешіптуватися, вказуючи на нього пальцями, і, зрештою, сам імператор звернув на нього увагу і неквапно приклав до ока смарагд.
Запанувала мертва тиша. Очі глядачів утуплені були в Криспа, який намагався поворушити правою рукою, ніби хотів її відірвати від поперечини.
За хвилину груди його випнулися так, що проступили ребра, і він закричав:
— Матеревбивця! Лихо тобі!
Почувши цю смертельну образу, кинуту володарю світу перед тисячним натовпом, августіани затаїли подих. Хілон обмер. Імператор здригнувся й випустив із пальців смарагд.
Люд також затих. Голос Криспа розлягався все голосніше по всьому амфітеатру:
— Лихо тобі, убивце дружини і брата, лихо тобі, антихристе! Безодня розкривається під тобою, смерть простягає до тебе руки, і могила чекає на тебе. Лихо тобі, живий трупе, бо помреш у жахові та будеш проклятим навіки!..
І не в силі відірвати прибиту до хреста руку, люто напружуючись, страшний, за життя ще схожий на скелет, нездоланний, як доля, тряс білою бородою над Нероновим подіумом, розсипаючи при цьому рухами голови пелюстки троянд із свого вінка.
— Лихо тобі, вбивце! Переповнилась міра, й година твоя наближається!..
Тут напружився ще раз: здавалося, за хвилину відірве від хреста руку і простягне її грізно над імператором, але раптом виснажені руки його витяглися ще дужче, тіло обвисло, голова впала на груди, і він сконав.
У лісі хрестів слабкіші почали теж засинати вічним сном.
Розділ LIX
— Повелителю, — говорив Хілон, — тепер море, як маслинова олія, і хвилі наче сплять… їдьмо до Ахайї. Там чекає на тебе слава Аполлона, там чекають на тебе вінки, тріумфи, там люди тебе обожнюють, і боги приймуть як рівного собі гостя, тут же, повелителю…
І замовк, бо нижня губа почала в нього трястися так сильно, що слова перейшли в якісь незрозумілі звуки.
— Поїдемо по закінченні ігор, — відповів Нерон. — Знаю, що й так уже дехто називає християн innoxia corpora[374]. Якби я поїхав, захотіли б це повторювати всі. Чого ти боїшся, трухлявий пню?
Сказавши це, нахмурив брови, але подивився запитливо на Хілона, мовби очікуючи від нього пояснень, бо тільки удавав із себе холоднокровного. На останній виставі сам злякався слів Криспа і, повернувшись додому, не міг заснути від люті й сорому, та водночас і від страху. В цю мить забобонний Вестин, який слухав мовчки їхню розмову, озирнувся навколо і сказав таємничим голосом:
— Послухайся, повелителю, цього старого: у християнах і справді є щось дивовижне… їхнє божество дарує їм легку смерть, але може бути мстивим.
На це Нерон квапливо заперечив:
— Це не я влаштовую ігри. Це Тигеллін.
— Авжеж! Це я, — відповів Тигеллін, почувши відповідь імператора. — Це я і сміюся собі зі всіх богів християнських. Вестин, повелителю, набитий забобонами міхур, а цей одважний грек готовий померти зі страху при вигляді квочки, що захищає своїх курчат.
— Це добре, — сказав Нерон, — але накажи відтепер одрізати християнам язики або затикати кляпом рот.
– Їм заткне його вогонь, о божественний.
— Лихо мені! — простогнав Хілон.
Але імператор, якому зухвала самовпевненість Тигелліна додала духу, почав сміятись і сказав, показуючи на старого грека:
— Дивіться, який вигляд має нащадок Ахіллеса!
І справді Хілон мав страшний вигляд. Рештки волосся на голові зовсім посивіли, на обличчі застиг вираз якогось безмірного неспокою, тривоги та пригніченості. Здавався часом одурманеним і напівпритомним. Часто не відповідав на запитання, часом знову впадав у гнів і робився зухвалим, так що августіани воліли його не зачіпати.
Така хвилина настала тепер.
— Робіть зі мною, що хочете, а я на ігри більше не піду! — закричав розпачливо, клацнувши пальцями.
Нерон подивився на нього через якийсь час і звернувся до Тигелліна:
— Простежиш, аби в садах цей стоїк був біля мене. Хочу бачити, яке враження справлять на нього наші смолоскипи.
Хілон злякався, одначе, погрози, що прозвучала в голосі імператора.
— Повелителю, — сказав, — нічого не роздивлюся, бо не бачу вночі.
А імператор одповів зі страшним усміхом:
— Ніч буде ясна, як день.
Потім повернувся до інших августіанів, з якими почав розмовляти про змагання, що їх мав намір улаштувати під кінець ігор.
До Хілона підійшов Петроній і, торкнувшись його плеча, сказав:
— Хіба не говорив я тобі? Не витримаєш.
А той відповів:
— Хочу напитись…
І простягнув дрижачу руку до кратера з вином, але не встиг його донести до рота, Вестин, бачачи це, відібрав у нього посудину, потім, присунувшись близько, запитав із цікавістю й переляком:
— Фурії тебе переслідують? Чи що?..
Старий дивився на нього якийсь час із розкритим ротом, ніби не зрозумів запитання, і заморгав очима.
А Вестин повторив:
— Фурії тебе переслідують?
— Ні, — відповів Хілон, — але переді мною пітьма.
— Як це пітьма?.. Нехай боги змилуються над тобою! Як це пітьма?
— Пітьма жахлива й непроглядна, в якій щось рухається і щось іде до мене. Але я не знаю що і боюся.
— Я завжди був певен, що вони чаклуни. Чи тобі що-небудь сниться?
— Ні, бо не сплю. Я не думав, що їх так скарають.
— Тобі їх жаль?
— Навіщо ви проливаєте стільки крові? Ти чув, що говорив той, із хреста? Лихо нам!
— Чув, — відповів тихо Вестин. — Але ж то палії.
— Неправда!
– І вороги роду людського.
— Неправда!
– І отруювачі вод.
— Неправда!
– І вбивці дітей…
— Неправда!
— Як же? — запитав здивовано Вестин. — Ти ж сам це говорив і віддав їх у руки Тигелліна!
— Тому й огорнула мене пітьма і смерть іде до мене… Часом здається мені, що я вже помер і ви також.
— Ні! То вони помирають, а ми живі. Але скажи мені: що вони бачать, помираючи?
— Христа…
— То їхній бог? Чи він могутній?
Але Хілон відповів також запитанням:
— Що то за смолоскипи мають палати в садах? Чув, що казав імператор?
— Чув і знаю. Їх називають "сарментиції" та "семіаксії"[375]… одягають на них жалобні туніки, просочені смолою, прив'язують їх до стовпів і підпалюють… Тільки б їхній бог не наслав на місто якого-небудь лиха… Семіаксії! То страшна мука!
— Ліпше це, бо не буде крові, — відповів Хілон. — Накажи рабові подати мені кратер до рота. Хочу випити, а розливаю вино, бо рука дрижить од старості…
Інші розмовляли в той час також про християн. Старий Доміцій Афр насміхався над ними.
– Їх так багато, — сказав, — що вони могли б розпалити громадянську війну, і, пам'ятаєте, були побоювання, чи не захочуть захищатися. А вони гинуть, як вівці.
— Нехай би спробували інакше! — сказав Тигеллін.
На це озвався Петроній:
— Помиляєтесь. Вони захищаються.
— Яким же чином?
— Терпінням.
— Це новий спосіб.
— Авжеж. Але чи можете стверджувати, що вони помирають, як звичайні злочинці? Ні! Вони помирають так, як ніби злочинцями були ті, хто їх засуджує на смерть, тобто ми й увесь римський люд.
— Що за дурниці! — вигукнув Тигеллін.
— Ніс abdera![376] — відповів Петроній.
Але інші, вражені влучністю його зауваження, почали переглядатися з подивом і повторювати:
— Правда! Є щось незвичайне й дивовижне в їхній смерті.
— Говорю вам, що вони бачать свого бога! — вигукнув Вестин.
Тоді кілька августіанів звернулося до Хілона:
— Гей, старий, ти їх знаєш добре: скажи нам, що вони бачать?
А грек виплюнув собі на туніку вино й відповів:
— Воскресіння!..
І затрусився так, що ті, які сиділи ближче до нього, вибухнули голосним сміхом.
Розділ LX
Вже кілька ночей підряд Вініцій проводив не вдома. Петронію спадало на думку, що він, може, знову склав якийсь новий план і працює над звільненням Лігії з Есквілінської в'язниці, одначе не хотів його ні про що запитувати, щоб не зашкодити роботі. Цей витончений скептик зробився теж до певної міри забобонним, а радше відтоді, як не вдалося вирвати дівчину з мамертинського підземелля, перестав вірити у свою зірку. Не розраховував, зрештою, і тепер на добрий результат зусиль Вініція. Есквілінська в'язниця, облаштована нашвидкуруч із підвалів будинків, які зруйновано для створення перешкоди пожежі, не була насправді такою страшною, як старий Тулліанум біля Капітолію, але охороняли її значно суворіше.
