Quo vadis (Камо грядеші?) - Сенкевич Генрик

Петроній, Вініцій і Нігер притислися мовчки до кручі, не розуміючи, що це значить. Але носії спинилися тільки для того, щоб пообв'язувати собі лиця та роти ганчірками для захисту від задушливого смороду, який біля самих путикул був нестерпним, потім підняли ноші з трунами й пішли далі.

Одна тільки труна лишилася на місці напроти храму.

Вініцій кинувся до неї, а за ним Петроній, Нігер і два раби-бритти з ношами.

Але перш ніж вони добігли, в темряві почувся пригнічений голос Назарія:

— Пане, перевели її разом із Урсом до Есквілінської в'язниці… Ми несемо інше тіло! А її забрали близько півночі!..

Петроній, повернувшись додому, насупився як чорна хмара і навіть не намагався втішати Вініція. Розумів, що про визволення Лігії з есквілінських підземель нема чого й думати. Здогадувався, що, мабуть, тому переведено її з Тулліануму, щоб не померла від пропасниці та щоб не уникла призначеного їй амфітеатру. Та це було доказом того, що за нею стежили й охороняли пильніше, ніж інших. Петронію до глибини душі було жаль і її, і Вініція, але, крім того, мучила його й та думка, що вперше в житті щось йому не вдалось і що вперше він виявився переможеним у боротьбі.

"Фортуна, здається, мене покидає, — мовив собі, — але боги помиляються, коли гадають, що погоджуся на таке, приміром, життя, як у нього".

Тут глянув на Вініція, що також дивився на нього розширеними зіницями.

— Що з тобою? У тебе пропасниця? — мовив Петроній.

А той відповів якимсь дивним, пригніченим і повільним голосом, як хвора дитина:

— А я вірю, що він може мені її повернути.

Над містом затих останній гуркіт грому.

Розділ LVIII

Триденний дощ, явище виняткове в Римі під час літа, і град, який падав усупереч природному ладові не лише вдень і ввечері, але й серед ночі, перервали видовища. Народ захвилювався. Передбачали неврожай на виноград, а коли одного дня блискавка розплавила на Капітолії бронзову статую Церери, звелено було приносити жертви до храму Юпітера Рятівника. Жерці Церери пустили чутку, що гнів богів упав на місто з приводу занадто млявого виконання страти християн, отож чернь вимагала, щоб без огляду на погоду було прискорено подальший перебіг ігор, і радість охопила Рим, коли оголошено врешті, що після трьох днів перерви видовища поновляться.

Тим часом повернулась і гарна погода. Амфітеатр із самого зранку наповнився тисячами людей, імператор прибув також рано з весталками і двором. Видовище мало розпочатися з боротьби християн між собою, тому їх одягли як гладіаторів і дали їм усяку зброю, що слугувала професійним бійцям для наступального та оборонного бою. Але тут настало розчарування. Християни покидали на пісок сітки, вила, списи й мечі й одразу ж почали обійматися та підбадьорювати одне одного перед муками та смертю. Тоді глибока образа та обурення заволоділи серцями публіки. Одні дорікали їх за малодушність і боягузтво, інші стверджували, що ті не хочуть битися навмисно через ненависть до народу і щоб його позбавити радості бачити мужню боротьбу. Врешті, за наказом імператора, випустили на них справжніх гладіаторів, ті уклінних і беззбройних перебили як оком змигнути.

Але, коли прибрали трупи, видовище перестало бути боротьбою, а змінилося низкою міфологічних картин, задуманих самим імператором. Отож побачили Геркулеса, який палає живим вогнем на горі Ета. Вініцій здригнувся при думці, що на роль Геркулеса призначити могли Урса, але, очевидно, черга не дійшла ще до вірного слуги Лігії, бо на вогнищі згорів якийсь інший, зовсім не відомий йому християнин. Зате в наступній картині Хілон, якого імператор не хотів одпускати з вистави, побачив своїх знайомих. Показували загибель Дедала[371] та Ікара. В ролі Дедала виступав Еврицій, той самий старець, який свого часу відкрив Хілону знак риби, а в ролі Ікара — син його, Кварт. Обох за допомогою хитромудрої машинерії піднято вгору, а потім з величезної висоти скинуто раптово на арену, причому молодий Кварт упав так близько до імператорського подіуму, що оббризкав кров'ю не тільки внутрішнє оздоблення, але також оббиті пурпуром поруччя. Хілон не бачив падіння, бо заплющив очі, чув лише глухий удар тіла, а коли за хвилину побачив кров біля себе, мало не зомлів удруге. Та картини змінювалися швидко. Соромітні муки дівчат, ґвалтованих перед смертю гладіаторами, що були переодягнені звірами, розвеселили публіку. Їй показали жриць Кібели й Церери, показали Данаїд, показали Дірку[372] й Пасіфаю[373], показали врешті дівчаток, яких розривали дикі коні. Глядачі аплодували все новим вигадкам імператора, який, пишаючись ними та хміліючи від оплесків, не відставляв тепер ані на хвилину смарагда від ока, спостерігаючи за білими тілами, які терзали залізом, та за конвульсіями жертв. Було зображено й картини з історії міста. Після дівчат побачили Муція Сцеволу, рука якого, прив'язана до тринога з вогнем, наповнювала запахом горілого м'яса амфітеатр, але який, як справжній Сцевола, стояв без єдиного стогону, з очима, зведеними догори, шепочучи молитву почорнілими губами. Коли його добили й тіло виволокли до споліарію, настала звична полуденна перерва. Імператор із весталками та августіанами покинули амфітеатр і попрямували до навмисно спорудженого пурпурового намету, в якому приготовлено для нього та гостей розкішний прандіум. Глядачі здебільшого, за його прикладом, вийшли на повітря, розташовувалися мальовничими гуртами навколо намету, щоб дати відпочинок утомленим од тривалого сидіння кінцівкам і спожити страви, які з ласки імператора щедро розносили раби. Найдопитливіші тільки, покинувши свої місця, спустилися на саму арену і, торкаючись пальцями липкого від крові піску, розводилися як знавці та любителі про те, що вже відбулось, і про те, чого ще очікувати. Незабаром, одначе, пішли й ці, аби не спізнитися на частування; залишилися тільки декілька людей, яких утримала не допитливість, а жалість до майбутніх жертв.

Ці причаїлись у проходах або на нижніх рядах, а тим часом розрівняли арену й почали копати в ній ями, одну біля одної, по всій площі, рядами від краю до краю, так що останній ряд виявився за кільканадцять кроків од імператорського подіуму. Знадвору долітав гамір люду, крики й оплески, а тут з гарячковим поспіхом робилися приготування до якихось нових мук. Несподівано відчинилися кунікули, і з усіх отворів, які виходили на арену, почали виганяти християн — вони були оголені й несли хрести на спинах. Зароївся від них увесь амфітеатр. Бігли старці, зігнувшись під тягарем дерев'яних брусів, біля них чоловіки у розквіті сил, жінки з розпущеним волоссям, яким намагалися прикрити свою голизну, хлопці-підлітки й малі діти. Хрести здебільшого, як і жертви, увінчано було квітами. Циркові служителі, шмагаючи нещасних батогами, змушували їх класти хрести біля приготовлених ям і самим ставати поряд. У такий спосіб мали загинути ті, кого першого дня ігор не встигли кинути на розтерзання собакам і диким звірам. Тепер хапали їх чорні раби і, кладучи навзнак на хресті, почали прибивати їм руки до поперечин ретельно та швидко, аби публіка, повернувшись по закінченні перерви, застала вже всі хрести поставленими. В усьому амфітеатрі розлягався тепер стукіт молотків, який відлунював у верхніх рядах і долітав аж на площу навколо амфітеатру та під намет, у якому імператор частував весталок і придворних. Там пили вино, насміхалися над Хілоном і шепотіли дивні слова на вухо жрицям Вести; на арені ж кипіла робота, цвяхи впивалися в руки й ноги християн, шурхотіли лопати, засипаючи землею ями, в які було поставлено хрести.

Серед жертв, до яких тільки за хвилину мала надійти черга, був Крисп. Леви не встигли його розтерзати, тож призначено йому хрест, а він, завше готовий до смерті, радів думці, що настає його година. Вигляд у нього був незвичний, бо висохле його тіло було зовсім оголене, тільки пов'язка на стегнах, а на голові був вінок із троянд. Але в очах у нього блищала та ж сама невичерпна енергія й те ж саме обличчя, суворе і фанатичне, дивилось із-під вінка. Не змінилось і його серце, бо як колись у кунікулі погрожував гнівом Господнім пообшиваним у шкури побратимам, так і сьогодні грізно засуджував їх, замість того аби втішати.

— Дякуйте Спасителю, — говорив він, — що дозволяє вам померти такою смертю, якою помер сам. Може, частину гріхів ваших за це буде вам відпущено — все одно дрижіть, бо справедливості має бути дотримано і не може бути однакової нагороди для злих і добрих.

А словам його вторив стукіт молотків, якими прибивали руки й ноги жертв. Усе більше хрестів здіймалося на арені, він же звертався до тих, що стояли ще кожне біля свого хреста:

— Бачу розверсте небо, але також бачу й розверсту безодню… Сам не знаю, чи зможу звітувати Господу за своє життя, хоча вірив, і ненавидів зло, і боюся не смерті, а воскресіння, не мук, а суду, бо настає день гніву.

У цю мить з-поміж ближніх рядів озвався спокійний і врочистий голос:

— Не день гніву, а день милосердя, день спасіння та блаженства, бо говорю вам, що Христос пригорне вас, утішить і посадить по праву руку. Сподівайтесь, бо небо розкривається перед вами.

На ті слова всі погляди звернулися до лав; навіть ті, що вже висіли на хрестах, підвели бліді, змучені обличчя й подивилися в бік мовця.

А він наблизився аж до огорожі, що оточувала арену, й почав хрестити їх.

Крисп простягнув до нього руку, буцім бажаючи його вдарити, але побачивши його лице, опустив руку, коліна підломилися під ним, а вуста прошепотіли:

— Апостол Павло!

На великий подив циркових служителів, усі стали навколішки, кого ще не встигли розіпнути, і Павло з Тарса звернувся до Криспа:

— Криспе, не погрожуй їм, бо ще сьогодні будуть із тобою в раю. Ти вважаєш, що їх буде засуджено? Але хто їх засудить? Невже це зробить Бог, який оддав за них Сина свого? Невже Христос, який помер заради їхнього спасіння, як вони помирають для слави імені його? І як їх засудити може той, що любить? Хто звинувачуватиме обранців Божих? Хто скаже на цю кров: "Проклята?"

— Я ненавидів зло, отче, — відповів старий священик.

— Христос велів любити людей іще дужче, ніж ненавидіти зло, бо вчення його є любов, а не ненависть.

— Согрішив я в годину смерті, — відповів Крисп.

І почав бити себе кулаками в груди.

Тут розпорядник наблизився до апостола й запитав:

— Хто ти, що розмовляєш із засудженими?

— Римський громадянин, — відповів спокійно Павло.

Потім, звернувшись до Криспа, сказав:

— Сподівайся, бо це день милості, й помри спокійно, рабе Божий.

Два негри підійшли в ту хвилину до Криспа, щоб покласти його на хрест, а він глянув іще раз навколо й вигукнув:

— Браття мої, моліться за мене!

І лице його втратило звичну суворість; кам'яні риси прибрали виразу спокою та тихої радості.