Вигнанці - Конан Дойл Артур

Але ж, коли король питав у мене — не заперечую, я казала йому, що гріх є гріх і що він буде більш достойною людиною, скинувши з себе гріховні пута.

— Або змінивши їх на інші?

— На пута обов'язку.

— О! Мене нудить від вашого лицемірства. Якщо ви прикидаєтесь монахинею, то чом би вам не піти в монастир? Ви хотіли б користатися і тим і другим — мати всі привілеї двору і наслідувати монастирські звичаї. Та немає чого хитрувати переді мною! Я знаю вас, як знаєте ви себе в тайниках вашого серця. Я була чесна, і що робила, робила одверто перед усім світом. А ви — під прикриттям ваших священиків та сповідників, ваших олтарів та молитовників…

Невже ви думаєте, що можете обдурити мене, як обдурили інших?

Уперше сірі очі супротивниці заблищали. Де Ментенон швидко ступила вперед і підняла білу руку, ніби застерігаючи суперницю.

— Про мене можете. говорити, що хочете, — сказала вона строго. — Для мене — це балаканина папуги у вашому передпокої. Але не торкайтесь священних речей. Ах, якби ви могли піднести ваші думки, якби були спроможні заглянути в свою душу і побачити, поки ще не пізно, яке стидке й ганебне те життя, що провадили ви! Чого тільки ви не могли б зробити! Його душа була у ваших руках, як глина в руках гончаря! Якби ви допомогли королеві стати вище, справили його на кращу дорогу, збудили в його душі благородне й добре, як би любили й благословляли ваше ім'я всюди, від замку до халупи! Але ні, ви тягли його на дно; ви розбестили його молодість; ви розлучили його з дружиною; ви зіпсували його дозрілі роки. Злочин, вчинений людиною такого високого стану, породжує тисячі інших у тих, хто вважає його за приклад, — і всі ці злочини на вашій душі. Опам'ятайтесь, мадам, бога ради, опам'ятайтесь, поки ще не пізно! Хоч ви й вродливі, але вам, як і мені, може, залишилося лише кілька років земного життя. Тоді, коли посивіє це каштанове волосся, осунуться ці білі Щоки, померкнуть ці блискучі очі, тоді… ах, хай змилується бог над грішною, душею Франсуази де Монтеспань!

На одну мить її суперниця похилила голову, почувши ці урочисті слова і відчуваючи на собі силу звернених просто на неї прекрасних очей. Уперше в житті вона стояла мовчки, похнюпивши голову. Та незабаром вона підвела її з звичайною визивною й глузливою посмішкою на губах.

— У мене вже є сповідник, дякую вам, — промовила вона. — О, мадам, не уявляйте, що можете напустити мені туману! Я знаю вас, добре знаю!

— Навпаки, очевидно, менше, ніж я сподівалась. Коли ви так добре знаєте мене, як кажете, то хто, ж, нарешті, я?

Вся гіркота й ненависть, що накипіла в серці її суперниці, прозвучали у відповіді:

— Ви гувернантка моїх дітей і потаємна коханка короля, — крикнула вона в обличчя де Ментенон.

— Ви помиляєтесь, — спокійно відповіла та, — я гувернантка ваших дітей і законна дружина короля.

Розділ XXI

ЛЮДИНА В КАРЕТІ

Де Монтеспань часто прикидалась, що зомліла, коли хотіла обеззброїти гнів короля. Тоді він обіймав її, і в душі його прокидалась жалість, рідна сестра-кохання. Але тільки тепер вона відчула, як від одного слова можна, справді, знепритомніти. Вона не мала сумніву, що суперниця казала правду. У виразі обличчя, у прямому погляді, спокійному голосі де Ментенон була цілковита певність. Одну мить де Монтеспань стояла, наче вражена громом, задихаючись, з витягнутими руками, ніби чіпляючись за повітря. Її сміливі очі потьмарились і спинились. Потім з різким, уривистим криком, жалібним криком істоти, яка бачить, що боротьба програна, вона похилила горду голову і, зомлівши, упала до ніг суперниці.

Мадам де Ментенон нагнулась і підняла її своїми сильними білими руками. Щирий сум і співчуття світилися в погляді, яким вона озирнула мертвенно-бліде обличчя, що лежало на її грудях, вже без виразу злоби й гордості. На темних віях блищали сльози, а куточки губ сердито опустились униз, мов у дитини, що наплакалась перед сном. Мадам де Ментенон поклала її на канапу й підмостила під голову шовкову подушку. Потім позбирала з килиму розкидані коштовності, сховала їх у відчинену шафу, замкнула і, поклавши на стіл ключа так, щоб господиня могла легко знайти його, ударила в гонг.

–. Вашій пані млосно, — сказала вона маленькому чорному пажеві, що увійшов на звук гонга. — Покличте покоївок. — І, зробивши всі потрібні розпорядження, де Ментенон вийшла з цієї великої мовчазної кімнати, де, як і раніше, лежала її прекрасна суперниця, безпорадна й безнадійно сумна, серед оксамиту й позолоти, мов розтоптана квітка.

Так, безпорадна, — бо що могла ця жінка ще зробити? Безнадійно, сумна, — бо чого ще ждати від немилосердно-жорстокої долі? Тільки де Монтеспань опритомніла, вона негайно відіслала покоївок і тепер лежала із стиснутими руками, з обличчям змарнілим, міркуючи про сумне майбутнє. Вона мусить виїхати; це безперечно. Не тільки тому, що така воля короля, але й тому, що в палаці, де вона царювала неподільно, її ждуть тепер тільки горе та глум. Колись вона зуміла відстояти своє незалежне становище перёд королевою, але зараз вона не така засліплена ненавистю, щоб не зрозуміти сили нової суперниці, жінки зовсім іншої вдачі, ніж бідолашна, покірлива Марія-Терезія. І вона занепала духом. Доводиться визнати себе переможеною і виїздити.

Вона підвелася з канапи, почуваючи, що за цей час постаріла на десять років. Справ було багато, а часу до вечора мало. Вона жбурляла коштовності, щоб показати королеві, що не ці мізерні брязкальця винагородять її за втрачене кохання; але тепер, коли все одно її покинуто, немає рації втрачати ці скарби. Якщо вона вже більше не наймогутніша жінка Франції, то може стати найбагатшою. Звичайно, вона не позбавлена буде пенсії, і, напевне, великої, бо Людовік завжди визначався щедрістю. А крім того, цілі колекції зібраних нею за довгі роки самоцвітів, перлів, золота, ваз, картин, розп'ять, годинників, дрібничок — усе це разом оцінювалося в багато мільйонів ліврів. Власними руками вона запакувала всі найцінніші речі, які можна було взяти з собою, а решту віддала на схов братові. Цілий день вона працювала з гарячковою енергією, щоб заглушити думки про свою несподівану поразку й перемогу суперниці. Надвечір вона закінчила збори і розпорядилась усе її майно прислати в "Petit Bourg", куди мала намір переселитись.

За півгодини перед від'їздом до неї в кімнату ввели незнайомого молодого чоловіка.

Він прийшов з дорученням від її брата.

— Пан де Вівонн дуже жалкує, мадам, що чутка про ваш від'їзд поширилась при дворі.

— Що мені до цього, мосьє? — відповіла мадам де Монтеспань з колишньою гордовитістю.

— Він просить переказати мадам, що біля західних воріт зберуться придворні подивитись, як ви будете виїздити; прибудуть мадам не Нельі, герцогиня де Шамбор, мадмуазель де Роган та інші.

Монтеспань вжахнулась тієї нової зневаги, що ждала її. Покидати палац, де вона мала значення більше, ніж королева, під глузливими поглядами і градом злих знущань стількох особистих ворогів! О, це жахливо! Після всіх принижень цього дня, тут була остання гірка чаша. Нерви її ослабли. Навряд чи вона в силі витримати цю зневагу.

— Передайте моєму братові, мосьє, що я дуже прошу його зробити нові розпорядження так, щоб мій від'їзд пройшов непоміченим.

— Він звелів мені переказати вам, мадам, що це вже влаштовано.

— А! О котрій же годині від'їзд?

— Зараз, якнайшвидше.

— Я готова. Отже, біля західних воріт?

— Ні, східних. Екіпаж уже там.

— А де ж сам брат?

— Він дожидає нас біля хвіртки парку.

— А чом не біля воріт?

— За ним стежать, і коли побачать його біля екіпажа, то все виявиться.

— Дуже добре. Тоді, мосьє, якщо ви візьмете мій плащ і скриньку, ми рушимо негайно.

Вони пройшли кругом через найменш освітлені коридори. Мадам де Монтеспань поспішала, ніби злочинниця, спустивши капюшон на обличчя. Серце її швидко билось кожного разу, як до них долітав звук чиїхось кроків. Але доля сприяла їй на цей раз. Ніхто не трапився по дорозі, і незабаром вона була вже біля хвіртки східних воріт. По боках хвіртки, спершись на мушкети, стояли два флегматичних швейцарці. Ліхтар кинув світло на карету, що ждала її. Дверці були відчинені; високий чоловік, загорнутий у чорний плащ, підсадив мадам де Монтеспань. Потім він сів навпроти неї, зачинив дверці, і карета покотилась головним шляхом.

Вона ані трохи не здивувалась, побачивши людину, що сіла в карету, бо тоді звичайно їздили з провожатим, і незнайомець, очевидно, сидів поки що на місці її брата. Усе це було цілком природно. Але ж коли минуло хвилин з десять, а незнайомий усе сидів так само нерухомо й безмовно, вона з цікавістю глянула на цю постать, силкуючись розглядіти в темряві його обличчя. Скільки вона могла роздивитись тоді, коли він підсаджував її в карету, він був одягнений як дворянин, а з зробленого їй поклону досвідчене око колишньої фаворитки побачило, що вона має справу з людиною, знайомою з манерами придворного. Але ті, кого вона знала, завжди були чемно люб'язні й балакучі, а цей, навпаки, тихий і мовчазний. Знову вона спробувала розглядіти його в пітьмі. Капелюх незнайомого був насунутий аж на очі, плащ закривав нижню частину обличчя, проте їй здалося, що з-під тіні від капелюха на неї дивляться, двоє пильних очей.

Від довгого мовчання невиразний неспокій зародився в душі. Час порушити його.

— Мосьє, тли вже, мабуть, проїхали повз хвіртку парку, де повинен був чекати нас мій брат.

Незнайомий нічого не відповів і сидів так само мовчки. Вона подумала, що, може, важкий гуркіт карети заглушив її голос.

— Я кажу, мосьє, — повторила вона, нахиляючись уперед, — ми проїхали міс" це зустрічі з мосьє де Вівонн.

Він не звернув ніякої уваги на її слова.

— Мосьє! — крикнула вона. — Повторюю, ми проїхали ворота.

Мовчання.

Дрож пробіг по тілу. Хто цей безмовний незнайомець? Нараз їй спало на думку, що, може, провідник німий.

— Ви, мосьє, може, не володієте язиком, — промовила вона. — Коли це причина вашого упертого мовчання, підніміть руку, і я зрозумію вас.

Він сидів так само закам'яніло, нерухомий і мовчазний.

Раптовий страх охопив її душу. Замкнута в пітьмі з цією жахливою, безмовною істотою! Вона голосно скрикнула з жаху і спробувала, відсунувши вікно, відчинити дверці.