Вигнанці - Конан Дойл Артур
Я ніколи не користувалася з ласки короля ради власних інтересів, і так само мені було б важко просити її для моїх родичів. Ніхто не радітиме більше за мене, довідавшись, що вас підвищено до майора, але досягти цього ви повинні тільки хоробрістю та вірністю, а не через мої клопотання. Служити такій людині, як король, є вже нагорода, і я певна, що ви, лишаючись корнетом не досягши вищого чину, будете однаково щиро служити йому. На жаль, — його оточують низькі паразити. Деякі з них просто дурні, як, наприклад, Лозен; інші — шахраї, як покійний Фуке; а деякі, по-моєму, заразом і дурні й шахраї, як Лувуа, військовий міністр".
Читець задихнувся від люті і кілька секунд сидів, мовчки барабанячи пальцями по столу.
— Читайте далі, Лувуа, читайте далі! — сказав Людовік, мрійно втупивши очі в стелю.
"Ми сподіваємось незабаром побачити вас у Версалі. схиленим під вагою лаврів. А поки що прийміть мої щирі побажання швидко досягти підвищення, незважаючи на те, що його не можна досягти зазначеним вами способом".
— Ах! — скрикнув король, і все кохання, що крилось у серці, відбилось в погляді. — Як міг я сумніватись у ній хоча б на одну мить. Інші так знервували мене. Але Франсуаза — чисте золото. Правда ж, прекрасний лист, Лувуа?
— Мадам дуже розумна жінка, — ухильно відповів міністр.
— А як вона добре вміє читати в серцях людей! Хіба не правдиво зрозуміла вона суть моєї вдачі?
— Однак не зрозуміла моєї, ваша величність.
Хтось постукав у двері, і слідом за ним голова Бонтана заглянула в кімнату.
— Архієпископ прибув, ваша величність, — доповів він.
— Дуже добре, Бонтан. Попросіть мадам прийти сюди. А свідкам веліть зібратися в прийомній.
Камердинер швидко зник, а Людовік повернувся до міністра.
— Я бажаю, щоб ви були одним із свідків, Лувуа.
— Чого, ваша величність?
— Мого шлюбу.
Міністр здригнувся.
— Як, ваша величність? Зараз?
— Так, Лувуа, через п'ять хвилин.
— Слухаю, ваша величність.
Бідолашний царедворець з усієї сили намагався прибрати відповідного до події вигляду; цей вечір уже завдав йому чимало неприємностей, а тепер доля хоче примусити його випити останню гірку чашу і бути присутнім при шлюбі цієї жінки з королем.
— Сховайте листи, Лувуа. Останній винагородив мене за інші. Але все ж негідники заплатять за свої послання. Між іншим, як прізвище молодого небожа мадам, якому вона адресувала листа? Жерар д'Обіньї, так?
— Так, ваша величність.
— Призначити його полковником при першій же вакансії, Лувуа.
— Полковником, ваша величність? Та йому ж ще немає і двадцяти років.
— Лувуа! Скажіть, будь ласка, хто з нас голова армії, я чи ви? Бережіться, Лувуа! Я вже попереджав вас раніше. Ось що я скажу вам, мій любий: коли я захочу поставити хоч би й колоду на чолі бригади, ви повинні без вагань підписати папір про призначення. Ясно? Ідіть у прийомну і дожидайтесь там з іншими свідками, поки вас покличуть.
Тим часом у кімнатці, де світилась лампадка перед статуєю пресвятої діви, йшла метушня. Посеред кімнати стояла Франсуаза де Ментенон. Легкий рум'янець збудження грав на її щоках; звичайно, спокійні сірі очі світились дивним блиском. На ній було вбрання з білого глазету, оздоблене й підбите сріблястою саржею і обшите біля коміра й рукавів дорогими мереживами. Навколо неї клопотались три жінки; то час від часу відходили набік, оглядаючи вбрання, підбираючи й пришпилюючи, поки не зробили всього на свій смак.
— Ну от, — промовила головна кравчиха, поправляючи востаннє одну з розеток, — тепер, здається, добре, ваша вел… мадам, хотіла я сказати.
Мадам де Ментенон усміхнулась на дотепну помилку придворної кравчихи.
— Я особисто цілком байдужа до вбрання, — промовила вона, — але сьогодні мені хотілося б бути саме такою, якою король бажав би мене бачити.
— Ах, мадам так легко одягати. У мадам така постать, така постава! З такою шиєю, станом, такими руками який одяг не буде ефектним! Але що нам робити, мадам, коли разом з одягом доводиться створювати й постать? Ось, наприклад, принцеса Шарлотта-Єлізавета. Учора ми кроїли їй одяг. Вона, мадам, маленька на зріст і повна. О, просто неймовірно, яка вона повна! На неї потрібно далеко більше матерії, ніж на вас, мадам, хоч вона значно нижча за вас. Ах, я певна, що не милосердний господь вигадав створювати таких повних жінок. А втім, вона ж баварка, а не француженка.
Мадам де Ментенон не слухала базікання кравчихи. Очі її були звернені до статуї, що стояла в кутку, її губи шепотіли молитву.
Хтось обережно постукав у двері, порушуючи її молитву.
— Це Бонтан, мадам, — сказала мадмуазель Нанон: — він просить передати, що король готовий.
— То не будемо примушувати його чекати. Ходімо, мадмуазель, і нехай благословить бог наше починання.
Маленьке товариство зібралося в прийомній короля і вирушило звідти в каплицю. Попереду йшов величний, повний свідомості ваги свого сану архієпископ у зеленому одязі, з молитовником у руках, розгорнутим на обряді шлюбу. Поряд з ним дріботів коротенькими ніжками його роздавач милості, а двоє маленьких придворних слуг у. яскраво-червоних камзолах несли засвічені факели. Король і мадам де Ментенон ішли поруч — вона спокійна й стримана, з лагідним виглядом і спущеними віями, він з рум'янцем на смуглявих щоках, з розгубленим нервовим поглядом людини, яка розуміє, що переживає один з найзначніших етапів у житті. Слідом, в урочистій безмовності, йшла невеличка група вибраних свідків — високий, мовчазний отець Лашез, Лувуа, який понуро дивився на наречену, маркіз де Шармарант, Бонтан і мадмуазель Нанон.
Факели кидали яскраво-жовте світло на цю-маленьку купку людей, що поважно проходила коридорами й залами, в каплиці вони освітили фрески на стелі й стінах, відбилися в позолоті й дзеркалах, але по кутках, ніби для боротьби з хистким світлом, скупчувались довгі чорні тіні. Король нервово вдивлявся в темні ніші, в портрети предків та родичів, які красувалися по стінах. Проходячи повз портрет своєї покійної жінки, Марії-Терезії, він дуже здригнувся і, задихаючись, прошепотів:
— Боже мій! Вона нахмурилась і плюнула на мене!
Ментенон торкнулась до його руки.
— Нічого немає, сір, — заспокоїла вона теж пошепки. — Гра відблиску світла на картині.
Її слова справили звичайний вплив на короля. Вираз ляку зник у його погляді, і, взявши її за руку, він рішуче пішов уперед без страху й несміливості. Через хвилину вони вже стояли перед олтарем і слухали слова, які зв'язували їх навіки.
Коли вони відійшли від олтаря, на руці у неї блищала нова обручка, і каплиця сповнилась гомоном привітань. Тільки король нічого не говорив, але мовчки дивився на свою нову супутницю в житті так, що вона не бажала нічого більшого. Вона була, як звичайно, спокійна й бліда, проте кров кипіла, у неї в жилах. — Тепер ти королева Франції, — здавалось, говорила вона, — королева, королева, королева!
Аж раптом на неї набігла тінь, ч вона почула тихий, але твердий шепіт:
— Пам'ятайте обіцянку, дану вами церкві.
Вона здригнулась, обернулася і побачила перед собою бліде, серйозне обличчя єзуїта.
— У вас похололи руки, Франсуаза! — промовив Людовік. — Ходімо, люба, ми занадто довго пробули в цій темній церкві.
Розділ XX
ДВІ ФРАНСУАЗИ
Мадам де Монтеспань, заспокоєна запискою брата, лягла спати. Вона знала Людовіка краще від багатьох: їй добре була відома упертість і завзятість у дрібницях, що становили одну з відмітних рис його характеру. Коли він заявив, що бажає бути повінчаним архієпископом, то ніхто інший, крім архієпископа, не може виконати обряду шлюбу. Таким чином, вінчання не відбудеться принаймні в цю ніч. Побачимо, що принесе завтра, і коли вже їй не вдасться розбити плани короля, то, значить, вона дійсно збулась розуму, сили привабливості й краси.
Ранком вона вдяглася дуже дбайливо, напудрилась, трохи підрум'янилась, наліпила, мушку поряд з ямочкою на щоці, вдягла фіолетовий оксамитний пеньюар і перловий убір з старанністю воїна, який готується до боротьби на життя й на смерть. До неї ще не дійшла звістка про велику подію цієї ночі; хоч при дворі йшли жваві розмови про неї, але у Монтеспань, внаслідок зарозумілості, чваньковитості й злого язичка її, не було ні друзів, ні співчуваючих їй знайомих. Вона прокинулась в чудовому настрої і думала тільки про способи, як добитися в короля аудієнції.
Вона була ще в будуарі, закінчуючи свій туалет, коли паж доповів їй, що король дожидається в салоні. Мадам де Монтеспань ледве могла повірити такому щастю. Увесь ранок вона сушила собі голову, як їй добратися до короля, а тут він сам прийшов до неї. Вона глянула востаннє в дзеркало, похапцем поправила одяг і швидко вийшла з кімнати.
Король стояв спиною до неї, розглядаючи картину Снейдерса. Коли маркіза увійшла, зачинивши за собою двері, він обернувся і зробив два кроки назустріч. Вона кинулась до нього з радісним вигуком, з простягнутими білими руками, з обличчям, повним палкого кохання, але він зупинив її лагідним і разом з тим рішучим жестом. Мармурові руки безсило повисли вздовж тіла жінки. З тремтячими губами вона утопила в нього очі, і то горе, то страх впереміжку відбивались у її погляді. На обличчі короля був вираз, якого ніколи вона досі не бачила, і хтось усередині зашепотів їй, що сьогодні його воля сильніша за її пристрасний заклик.
— Ви знову сердитесь на мене! — скрикнула вона.
Він прийшов з наміром прямо сповістити її про свій шлюб, але, побачивши її такою чарівно-гарною й любляче-ніжною, він зрозумів, що навіть встромити їй ніж у серце було б далеко милосердніше, ніж сказати це. Хай хтось інший скаже їй усе. Вона й сама незабаром довідається про цю новину. До того ж, діючи так, він уникне жіночих сцен, які ненавидів усією душею. І без того перед ним стояв неприємний обов'язок. Усе це швидко промайнуло в голові короля, але маркіза так. же швидко прочитала все в темних очах Людовіка, що дивилися на неї.
— Ви прийшли щось сказати і не зважуєтесь. Хай благословить бог добре серце, яке стримує жорстокий язик!
— Ні, ні, мадам, я не хочу бути жорстоким, — сказав король. — Я не можу забути, що ви стільки років осявали моє. життя і своїм розумом та красою надавали пишноти моєму дворові. Але час іде, мадам, у мене є обов'язок перед країною, який стоїть понад моїми особистими пориваннями З усіх цих мотивів я гадаю, що найкраще зробити все так, як ми говорили минулого разу, а саме, вам слід залишити двір.
— Залишити, ваша величність? На який час?
— Назавжди, мадам.
Вона стояла, стиснувши руки, вся бліда, і мовчки в упор дивилася на нього.
— Мені нема чого говорити, що я зроблю все, щоб полегшити вам ваше вигнання.
