Шалений Роберт - Джонс Діана Вінн

– Це не зовсім історія про привидів, тому що його сила закінчується із заходом Сонця. Бабуся каже, він повинен повернутися до своєї могили та до свого серця, як тільки сяде Сонце.

— Він повинен? – Хізер кинула шалений погляд на темно рожеве світло, що косо падало крізь вікно.

— Безумовно, — сказала Джанін. – Скарб, про який говорять – це срібна скриня з його серцем.

— Вибач, Джанін, — кинула Хізер. – Мені треба йти. Я повинна ще раз піднятися на вежу. Побачимося, як тільки мій велік полагодять.

Вона кинула слухавку та побігла на кухню. Вона могла б сказати, що Роберт продовжував свої фокуси, тому що було чутно якісь здушені крики та скиглення. Хізер боялася, що Роберт, справді, доведе маму до недуги.

Але звуки лилися з великого плямистого пса. Місіс МакМанус стояла, врісши підлогу, ніби масивне дерево, прямо посередині задніх дверей, блокуючи Хізер шлях до вежі. Вона тримала мотузку, що була прив'язана навколо шиї пса, а пес напружувався, щоб звільнитися.

— І він приходить нізвідки в середині дня, — розповідала місіс МакМанус мамі та татові.

Хізер подивилась у плямисту морду пса. Пес подивився на неї осудливо.

— І навколо зараза, і навколо зараза, і шкрябається у двері, щоб зайти, — сказала місіс МакМанус. – І він нікому з нашого містечка не належить! Я вважаю хтось з туристів викрав містера МакМануса, натомість залишив мені цього звіра.

— Ну, маю визнати, що не бачив вашого чоловіка з ранку, — сказав тато, — але що вражає мене — навіщо було викрадати…Куди ти, Хізер?

— Лише за однією річчю, я залишила… на сходах вежі, — сказала Хізер, розмахуючи ключем, коли намагалась протиснутися повз місіс МакМанус, з іншого від пса, боку.

— Ні, Хізер, — сказала мама. – Час у ліжко. – Вона твердо взяла Хізер за руку.

— Ну, будь-ласка! – звиваючись, сказала Хізер.

— Роби, як мати каже, — наказав тато.

Поки він говорив, Сонце, мабуть, зайшло. Місіс МакМанус заверещала. Раптом виявилось, що вона тримає містера МакМануса за мотузку на його шиї. Містер МакМанус піднявся та зняв мотузку, дивлячись на Хізер із тим самим низькопоклонством та воланням, з якими він дивився, коли був псом. Хізер знала, що отримала ворога на все життя. Але вона знала це й раніше. Вона майже не могла думати про містера МакМануса, через смуток, що охопив її.

— Маю визнати, я цього не розумію, — сказав тато.

"Стриманість року!" – подумала Хізер.

— О! – заплакала місіс МакМанус. – Я стала дивакуватою! Як я могла привести мого власного чоловіка та мотузці, як собаку? – вона опустилася та найближчий кухонний стілець. Містер МакМанус плюхнувся на інший, сердито потираючи свою шию. Мама забула, що збиралась відіслати Хізер спати, та поспішила поставити чайника для чаю.

Здавалося, ніхто не знав, що сказати. Вони збентежено чекали, в той час, як чайник почав свистіти. І поки вони чекали, Хізер здалося, що вона почула галас на дворі, біля задніх дверей. Цей звук походив на перелякане шептання. Якраз, коли в неї виникли здогадки щодо цих звуків, хтось несміливо постукав у двері.

Тато відчинив. Надворі стояла купка блідих, втомлених тинейджерів. Їхні зачіски були в безладі. У декого був порваний одяг. Це робило їх значно молодше, і, якимось чином, зовсім не страшними.

— Вибачте, що турбуємо, — сказала одна з дівчат, ввічливо.

— Ми побачили світло, — пояснив хлопець.

— І, е, ми не знаємо, як це трапилося, але автобус, на якому ми приїхали сюди, поїхав без нас, а ми залишились тут, — сказала інша дівчина.

— Ми, е, щось, типу, загубили лік часу, — пояснив ще один хлопець.

— Краще зайдіть та випийте чаю, — сказав тато. – Хізер, достань ще вісім чашок. Побачимо, що можна зробити. У когось з вас є батьки, яким можна зателефонувати?

Тинейджери боязко зайшли та стали, притулившись до меблів. Містер та місіс МакМанус подивились на них, але нічого не сказали. Хізер поклала ключ від вежі на стіл та обійшла усіх із чашками чаю, відчуваючи все більший та більший смуток. Бабця Джанін була права. Сила Шаленого Роберта дійсно закінчилась із заходом Сонця. Він, певно, повернувся до своєї могили. Хізер визнала, що це розв'язувало усі проблеми, але вона, все ще, не хотіла щоб так сталося. Це було так несправедливо по відношенню до Роберта.

Потім, коли тинейджери зібралися у вітальні з татом, щоб телефонувати їхнім родинам, і мама, все таки, відіслала Хізер спати, Хізер згадала, що Шалений Роберт взяв із неї обіцянку поговорити із ним завтра. Він знав. Він знав, що повернеться до могили після заходу Сонця, і у нього все було заплановано. Від розуміння цього, Хізер значно полегшало. Вона піднялась по сходах в свою маленьку кімнатку в кутку старого замку, посміхаючись. Роберт був сповнений витівок. Завтра вона зрозуміє його краще. Вона зможе пояснити мамі та татові про нього. Вона зможе почати вчити його, як бути сучасною людиною.

Засипаючи, Хізер думала про різні способи, за допомогою яких вона б могла врятувати скарб, яким, насправді, було серце Шаленого Роберта…