Шалений Роберт - Джонс Діана Вінн

– Також ці явища із нахилянням?

Роберт заховав руку за спину.

— Не просіть мене, показати вам це, — сказав він. – Саме через це дружина мого брата сильно зненавиділа мене.

Хізер і не просила. Замість цього, вона із тривогою подивилась на маму. Єдиною річчю, яку Роберт, здавалося, забув, — крім посліду овець, — був посох пастуха. Можливо, він хотів показати, що все ще думає про туристів, як про овець. Можливо, він вважав, що робить добро. У всякому разі, мама все ще тримала його, і спиралась на нього, досить сильно, поки екскурсанти потрохи забули, що тільки-но були вівцями, та зібралися довкола неї, чекаючи на продовження екскурсії.

— Зараз ми в Довгій Галереї, — сказала мама. Її голос звучав дещо слабо, але коли вона почала пояснювати, що сер Френсіс побудував Довгу Галерею, тому що такі кімнати були на піку моди у ті часи, мамин голос, здавалося, прийшов до норми.

— Знаєте, а це — правда, — сказав Роберт Хізер. Приєднаємося до цих овець, на якийсь час? Я б хотів дізнатися пізнішу історію моєї родини та їх будинку.

Це влаштовувало Хізер. Так вона могла наглядати за обома: мамою та Робертом. І вона могла бути досить певною, що не зустрінеться із татом. Тури були організовані таким чином, що групи ходили одна за одною, не зустрічаючись. Тато мав прийняти екскурсантів або перед мамою, або за нею. Хізер все ще не була готова зустрітися із ним. Тато задавав занадто пронизливі питання, та мав надзвичайно здоровий глузд. Вона знала, що має переконати його, щоб він повірив, коли зустрінеться із Робертом, але було ще дуже багато речей, які вона хотіла, спершу, обдумати.

Хізер все думала та думала, поки вони ходили за групою людей, які тільки-но були вівцями та слухали, що мама розповідає їм про будинок. Поки вона думала, то дивилася за Робертом, готова схопити його за зап'ястя, при найменшій ознаці, що він простягне руку, також вона із тривогою спостерігала за мамою. Хізер була рада бачити, коли вони дісталися Великого Салону, що мама пояснювала про нову моду на китайське оздоблення, та виглядала так, ніби майже забула про те що вівці та сварка змішалися у Довгій Галереї. Хізер була рада, що Роберт більше не намагається простягнути руку. Але вона не мала найменшого поняття що робити із ним потім.

— Це нудно, — прошепотів Роберт, коли всі скупчилися біля мами, у музичній кімнаті Леді Мері. – Давайте підемо до сторожової вежі та знайдемо вашого батька.

— О'кей, — радше із полегшенням сказала Хізер. Вежа, ймовірно, була безпечним місцем, вона була абсолютно впевнена — тата там не буде. У будь-якому разі, подумала вона, це колись-таки доведеться робити.

Вони вислизнули позаду екскурсії. Хізер повела Роберта до вежі довгим шляхом, для певності, що вони не зустрінуть інших людей.

— Я думаю, — обережно сказала вона, поки вони йшли, — було б краще, якби ви дозволили мені спершу поговорити із татом, до того як ви будете розмовляти із ним. Я знаю, як налаштувати його на правильний настрій. Гадаю вам треба зникнути з поля зору. Ви можете заховатися на верхівці вежі.

— Гарне місце, — погодився Роберт. – Ваш батько ненавидить чаклунів?

— Радше він той, хто не вірить у них, — сказала Хізер.

Роберт посміхнувся, чим дещо зменшив тривогу Хізер щодо його зустрічі із татом.

– Я зустрічався із цим також, в мої часи, — сказав він.

— Я принесу вам трохи їжі та ковдри, — мовила Хізер. Це було єдине, що потрібно зробити, думала вона. Заховати Роберта та сподіватися, що вона зможе щось вигадати.

— Їжа зараз не завадила б, — погодився Роберт.

Гупаючи, вони спустилися по сходах у круглу кімнату, яка колись була частиною замку. Хізер підганяла Роберта до сходів на вежу. Вона вже поклала руку на червону мотузку, щоб відчепити її, коли прибіг тато з протилежного боку кімнати.

— О! Привіт, тато, — зніяковіло мовила Хізер.

— Привіт, сонечко, — сказав тато. – Не треба зараз вести твого друга на вежу. Вже час закриватися.

— Вже? – перепитала Хізер. Вона була здивована. День просто промчав.

— Так, мені шкода розчаровувати твого друга, — сказав тато, — але я не хочу замкнути вас обох, коли зачинятиму тут. Я піду все закрию, та повернуся, хвилин через десять.

Поки тато казав, Хізер кинула погляд чи бува Роберт не простягнув руку і чи не почався у нього настрій для нахиляння. Після цього, скільки б вона не косила у бік очі, все що вона бачила, була порожня ділянка побіленої стіни.

— Який друг? – сказала вона, але усередині розпачливо питала себе: "Де він? Що він накоїв зараз?".

Тато подивився на порожню стіну та моргнув.

— Дивно! – мовив він. – Я міг би поклястися, з тобою був друг. Мене навіть вразило, що він був дещо схожим на людину початку сімнадцятого століття. У всякому разі, я побачу тебе за вечерею, сонечко, — і він поспішив геть.

Як тільки він зник з очей, Хізер зняла червону мотузку та побігла кругом-кругом, нагору, по сходах вежі. На верхівці, вона осіла з полегшенням. Роберт сидів на її улюбленому місці, зчепивши руки навколо колін, дивлячись на пагорби та ділянки лісу, освітлені в золото-зелене, оскільки Сонце почало сідати.

— Ви поговорили із вашим батьком? – запитав він.

— Ну, я, е-е, ще ні. Він поспішав, — пояснила Хізер.

— Я залишив вас удвох, щоб ви поговорили із ним, — докірливо сказав Роберт. – Де їжа, яку ви обіцяли?

— Скоро буде, — сказала Хізер. – Але лише, якщо ви залишитеся тут, поки я її принесу. Більше так не зникайте! Через вас, у мене ледь не стався серцевий напад!

6.

Хізер помчала униз, сходами вежі, знаючи, що у неї лише біля десяти хвилин, та не сподіваючись, що Роберт залишиться там довше. Вона промчала крізь стару кухню і в малій новій відчинила холодильник. Тьфу. Крім сирих продуктів для вечері, там була лише консервована шинка. Хізер забрала консервовану шинку та залишки хліба, та помчала в туристичну крамницю до місіс Міммз, поки та не пішла додому.

Місіс Міммз прибирала, і була дуже здивована.

— Щось сьогодні трапилось, — сказала вона. – Я не знаю! Спочатку половина народу пішла додому в середині дня, як раз тоді, коли вони, зазвичай, приходять сюди за морозивом та бляшанками із шипучками. Мої доходи сильно впали.

— О, люба, — винувато сказала Хізер. – Це дуже погано?

— Так собі, — досить бадьоро сказала місіс Міммз. – Ранок був вдалим, і містер Міммз каже, що більшість з них придбала квитки, щоб оглянути будинок, і незважаючи на це, ними не скористалася. Це змушує задуматися, що на всіх найшло.

— Думаєте, щось всіх налякало? – припустила Хізер, забираючи дві пачки печива та пакет арахісу.

— Можливо, — мовила місіс Міммз. – Містер Міммз каже, йому скаржилися на хлопців-нудистів, що ганялися за дівчатами у нічних сорочках по всьому лісу. Хтось прийшов та розповів мені, також, і я сказала їй – не в Кастелмайні. Але хтось ще розповів твоєму татові, і він відправився на пошуки. Він сказав, що він нічого не бачив.

— Е, можливо просто тинейджери бавилися, — винувато сказала Хізер та додала чіпсів та попкорну в її купу їжі.

— Мабуть, — сказала місіс Міммз, — або люди вигадали, так само як новий гід, який клявся твоєму татові, що вся підлога Довгої Галереї була вкрита послідом овець. Овець, сказала я йому. Тут поруч не було овець майже п'ятдесят років! Наступне, сказала я йому, що ти мені будеш розповідати, буде, те, що ти бачив Шаленого Роберта, повсталого з його могили, скарби і все інше!

Хізер відчула, що її обличчя стало дуже гарячим. Знаючи, що воно має бути яскраво-червоним, вона взяла пластикову сумку з написом "ВІДВІДАЙТЕ КАСТЕЛМАЙН" та схилилась над нею, поки засовувала свою купу їжі всередину.

— Ви, мабуть, усе знаєте про Шаленого Роберта, — запитала вона.

— Не більше ніж більшість людей у містечку, — сказала місіс Міммз. – Я живу тут лише половину свого життя, врешті-решт. Якщо ти хочеш дізнатися щось про цю стару історію, то запитай свою подругу Джанін. Її пращури жили тут сторіччями. Навіщо тобі стільки їжі, Хізер, хотіла б я знати?

— Наш холодильник порожній, — сказала Хізер, — А я не багато їла в обід.

— І ти поводишся дивно, як і решта! – мовила місіс Міммз. – Ти не повіриш який дивний дзвінок нещодавно був від місіс МакМанус. Я не дуже люблю цю жінку, але краще ми з містером Міммзом, по дорозі додому, зазирнемо до неї, чи вона у порядку. Верещала як божевільна – я не думаю, що можу дати тобі більше однієї бляшанки "Коли", Хізер.

Хізер взяла пакети кексів, кока-колу та кинулася до вежі, притискаючи сумку до себе. Вона дуже зраділа, побачивши, що Роберт все ще сидів тут, із тугою дивлячись на Сонце, що вилазило з-за вежі хмар униз, до пагорбів. Він посміхнувся Хізер, коли та, задихаючись, піднялась сходами нагору, та кивнув у бік краєвиду.

— Не кажіть мені, що — мовив він. – це більше не землі Кастелмайну. Так?

— Лише будинок зостався, – сказала Хізер. На більше в неї не вистачило дихання.

Роберт простягнув руку у напрямку зеленого ландшафту. Хізер зрозуміла, що не в змозі навіть дихати. Вона подумала, що точно зараз отримає серцевий напад.

— В мої часи, — сказав Роберт, — все, що було видно з вершини цієї вежі, було землями Кастелмайну. – Він поклав руку назад, на коліно. — Якщо я й зроблю їх моїми, це не триватиме довго, — мовив він сумно. – Де їжа, яку ви обіцяли?

— Ось, — задихаючись промовила Хізер. Зараз в неї не вистачало дихання від полегшення.

Роберт посміхнувся цілком щиро.

— Моєму голоду триста п'ятдесят років. Я почуваюсь, ніби порожня діжка для дощової води, — сказав він.

Хізер довелося піти, як тільки вона віддала йому сумку із їжею, бо вона боялася, бути замкненою в старому замку, коли тато, завершуючи обхід із ключами, повернеться сюди. Вона сказала собі, що це означатиме, що Роберта благополучно замкнули у вежі, де немає кого перетворювати у овець або собак, принаймні до завтрашнього ранку. Проблема була лише у тому, що вона у це не вірила. Вона була абсолютно певна — Роберт може легко висадити у повітря зачинені двері, якщо захоче. Або якщо він захоче залишитися на вежі, він, ймовірно, може насилати магію звідти. Хізер лише сподівалась, що він вирішить бути смирним, поки вона не переговорить із татом. Здається, він вірив, що вона це зробить. І це була ще одна причина, через яку Хізер відчувала незручність, так як вона все ще не мала жодного уявлення що скаже татові.

Однак, на даний момент, вона найбільше хотіла побачити маму.