Шалений Роберт - Джонс Діана Вінн

ДІАНА УІНН ДЖОНС

ШАЛЕНИЙ РОБЕРТ

Diana Wynne Jones

"Wild Robert"

Переклад з англійської

Як і кожного дня, автобуси з туристами вторглися на територію Кастелмайну, і Хізер просто мусила втекти у єдине усамітнене місце. Це досить своєрідний пагорб, захований серед тисів. Люди кажуть: це – могила Шаленого Роберта, похованого давно, разом зі скринею зі скарбом.

1.

Хізер була у поганому настрої. Її велосипед зламався, як раз на початку літніх канікул, а це означало, що вона не могла їздити на ньому до подруги — Джанін у містечко. До містечка було п'ять миль. Хізер могла або іти пішки п'ять миль туди та п'ять миль назад, чи залишатися вдома. Але "вдома" було не зовсім "вдома" – принаймні, не влітку. Хізер жила у державному маєтку, що називався Кастелмайн, так як її мама та тато були там доглядачами.

Літом, кожного дня в одинадцять тридцять, автостоянка, біля старих стаєнь, починала заповнюватися машинами, міні-автобусами, автобусами, туристи вибиралися з них і розбрідалися всюди: по будинку та по садах. Від них майже неможливо було укритися. А мама та тато Хізер були надзвичайно зайняті, показуючи людям будинок, або вирішуючи несподівані надзвичайні ситуації, щоб скласти компанію для Хізер.

Того дня Хізер заплуталася із часом. Вона відірвалась від книги, яку насуплено читала від самого сніданку, і вирішила, що годинник показував десять тридцять. Добре, подумала вона. Це давало б їй годину щоб дістатися справді усамітнених схованок, перед приїздом туристів. Вона збиралася піти на саму верхівку старої замкової вежі, так як вважалося, що там небезпечно для натовпу. Там вона могла читати свою книжку, або дивитися униз на погорби та лісисті долини, поки їсть ланч. Це не було так добре, як бути із Джанін, але не так вже й погано, щоб провести чудовий день. Звідти ви могли б не бачити туристів і навіть майже не чути їх. Але спочатку вона повинна була взяти щось поїсти. Хізер увійшла на маленьку кухоньку, позаду величезної побіленої кухні, яку показували туристам, та відкрила холодильник.

— Тьху! – промовила вона. Якщо вона хотіла сандвіч, то могла вибирати між тунцем та консервованою шинкою, але без томатів, знову. Щоб отримати томати, або фрукти, вона мала б піти у сад і бути ввічливою із грубим старим містером МакМанусом, садівником. Хізер вирішила, що не зможе витримати його поганий характер. Натомість, вона піде до місіс Міммз, яка тримала туристичну крамницю, та попросить її чіпсів або печива. Вона ненавиділа містера МакМануса навіть більше ніж ненавиділа консервовану шинку.

Хізер зробила собі шість сандвічів із тунцем та поклала їх у сумку. Вона тільки-но забрала свою книгу з великої туристської кухні, коли десь поруч пролунали голоси. Хізер почула скрегіт та скрип коліс, крізь товсті білі стіни.

— О, ні! – зойкнула Хізер. Вона вибігла в прохід, з якого можна було бачити місце для паркування. Скрізь вікна, з шибками у ромби, вона могла бачити цілий ряд машин, що вже припаркувалися, і щонайменше один великий автобус. Інший автобус, поки вона дивилась, гуркотів, а люди з фотоапаратами в руках вистрибували з нього.

— Чого вони приїхали так рано? – промовила Хізер, все ще не усвідомлюючи, що сама помилилась у часі.

Вона знала, що не зможе дістатися до крамниці місіс Міммз раніше за цих людей з автобуса, які наб'ються туди заради морозива. Тоді вона відправилася до вежі, по простому шляху, що вивів її на високу галерею, з якої можна було дивитися униз на круглу кімнату, поруч із кам'яними сходами, що вели на вежу. Але вона запізнилась. Навіть перед тим як вийти на галерею, Хізер почула човгання ніг туристів. Пролунав голос її батька:

— Зараз ми перебуваємо в частині старого замку. Він був побудований першим бароном, Хью Толлером, на початку дванадцятого століття. Ці кам'яні сходи позаду мене ведуть на сторожову вежу, побудовану Вільямом, сином Хью Толлера.

Хізер нахилилася через поручні балкону і дивилася униз на скупчені голови, обличчями повернутими до тата. Тато розказував, поставивши одну ногу на сходи, що вели до вежі. Хізер встигла вчасно, щоб побачити як він вправно дотягнувся та схопив хлопця, що намагався прослизнути за червону мотузку, яка перекривала вхід на сходи.

— Ні, синку, ти не можеш піднятися. Вежа небезпечна, а ми не можемо отримати страховку. В 1150 році замок вже був доволі великим…

Хізер відвернулась.

— Вівці, — пробурмотіла вона. – Огидні вівці на моєму шляху. — Вона знала, що татко був цілком здатний ходити та розказувати поки не прийде мама, чи інший гід, із наступною групою. Вона була відрізана від вежі. А зараз група з автобуса має заповнювати вестибюль і чекати, поки їх заберуть на головних сходах.

Хізер пірнула у бічній прохід та побігла. Якщо вона пройде крізь Довгу Галерею та Кімнату Ворожнечі, то зможе пробратися задніми сходами, перед тим як зайдуть туристи. Вона промчала полірованою підлогою Довгої Галереї, де білі докірливі обличчя мертвих Толлерів дивились на неї крізь товсті позолочені рами. Вона як раз збиралась повернути у Кімнату Ворожнечі, як знову почула човгання ніг. Цього разу Хірез почула мамин голос.

— Зараз ми заходимо у маленьку галерею, відому як Кімната Ворожнечі. Вона так називається тому що портрети Толлерів зліва від вас та портрети Франсєїв з права від вас є двома гілками родини, що вели довгу та непримиренну сварку майже сто років…

— Ще огидніші вівці! – промовила Хізер. Вона обернулась та подивилась на великий годинник над портретом сера Френсіса Толлера, який вклонявся королеві Єлизаветі першій. Годинник показував без п'яти дванадцять. Нарешті вона зрозуміла свою помилку.

— Тьху! – сказала вона. – Я ненавиджу туристів! Я ненавиджу життя в Кастелмайні!

Вона пішла назад по Довгій Галереї, униз до головних сходів. На середині спуску вона зустріла іншу групу туристів, що піднімалися угору. Це було як брести у потоці з неправильною течією. Хізер повернулася боком і ухилялась, і прокладала собі шлях униз до вестибюля. Погляду було достатньо, щоб зрозуміти, що крамниця була набита людьми, і що місіс Міммз була занадто зайнята, щоб приділити їй хвильку уваги, не кажучи вже про печиво. Хізер похмуро побрела, крізь головні двері. Містер Міммз, сидячи за своїм столом, з якого продавав квитки, підбадьорливо посміхнувся та кивнув, але Хізер відчувала себе так сумно, що це не допомогло. Вона побрела у симетричні сади. Там декілька дівчат та хлопців її віку їли морозиво, кинувши обгортки на гравійну стежку.

— Вони не посміли б цього зробити удома! – пробурмотіла Хізер, і поспішила відійти від них подалі.

Вона пішла в обнесену стіною частину саду, де, зазвичай, був містер МакМанус. Так як однаково все було жахливо, вона подумала, що може попросити його томатів.

Обнесений стіною сад, чомусь завжди був місцем, куди сходились літні пари. Хізер пройшла повз одну, де дама казала:

Дивись, Гаррі. Це безшипова стара троянда.

Тоді Хізер пройшла четвірку, в якій чоловік читав лекцію трьом іншим щодо підрізування троянд. В третій парі була дама, що причитала:

— Що за спосіб садити троянди! Якби це був мій садівник, я би дуже скоро вказала куди йому піти!

Хізер була певна, що містер МакМанус чув цю даму з-за рогу, де він працював.

Коли дівчинка знайшла його, він розгрібав ґрунт так, ніби це була горлянка старої дами.

— Зникни! – сказав він Хізер.

— Я лише хотіла запитати, — почала Хізер.

— встановлюють правила, зневажають мої газони, засмічують мої стежки пакетами, обгортками та жувальною гумкою, — мовив містер МакМанус. – Кричать, запитують…

— Я теж ненавиджу туристів, промовила Хізер. – Немає необхідності виливати все це на мене.

— ...залишають пляшки та бляшанки, — вів далі містер МакМанус. — А ти гірша на них усіх. Зникни!

Це було так несправедливо, що все про що могла думати Хізер було зникнути в найближчих дверях, із щільно стиснутими щелепами, сподіваючись, що містер МакМанус наступить на граблі та отримає струс мозку. Вона повернула за ріг, до зруйнованого храму. Зазвичай сюди ніхто не приходив. Але сьогодні був поганий день. Дуже великі та дорослі тинейджери знайшли храм, і бавилися там серед колон та зелених пагорбів. Хізер сковзнула мимо, обходячи статую, що впала, де двійко підлітків цілувалися, та занурилась в лісі за храмом.

Наскільки вона знала, залишалося лише одне місце де, ймовірно, можна було побути на самоті. Це був своєрідний пагорб прямо на межі володінь Кастелмайну. Коли Хізер із батьками вперше приїхали в Кастелмайн, мама була дуже схвильована цим пагорбом. Вона сказала, що це, безсумнівно, був курган поховань часів бронзового віку. Потім Хізер пішла до школи, у містечку, та познайомилась із Джанін. Джанін розповіла Хізер, що це було поховання чоловіка, якого у давні часи звинуватили у чаклунстві. Його звали Шалений Роберт, і кожний у містечку знав про нього. Вони казали, що разом із ним захована скриня зі скарбом. Це схвилювало Хізер як і маму. Вона пішла до батька та запропонувала відправитися на пошуки скарбів.

Тато лагідно посміхнувся, як він зазвичай робив, та подивився на мапи Кастелмайну.

— Мені шкода розчаровувати вас обох, — сказав він Хізер та мамі. – Ви знаєте чим цей курган є насправді? Це льодосховище. Вони тримали там лід, у свого роду печері, так що Толлери та Франсеї мали змогу їсти морозиво влітку. Я вважаю, якщо ми почнемо копати, то виявимо, цю печеру.

Після цього, курган здавався досить нудним. Мама забула про нього, а Хізер іноді приходила сюди, в такі хвилини як сьогодні, коли здавалося, що туристи скрізь.

Але чи був він нудним? – розмірковувала вона, коли йшла до нього. Він був захований в скупчені тисів. Хізерові ступні ставали майже беззвучно, коли вона прокладала собі шлях крізь купи жовтих голок. Було щось особливе у світлі, що просочувалося крізь темну чорно-зелену хвою над головою. Воно все робило якимось задимленим. Курган здибився в цій задимленості, лисий та вкритий голками від тисів. Не нудний, подумала Хізер. Скоріше схожий на місце, яке не варто відвідувати.

Вона вилізла на курган та сіла. Хізер відкрила книжку. Але під тисами було занадто темно, щоб читати.

Це стало останньою краплею. Хізер вдарила м'яку землю кулаком.

— Тьху, на все! – закричала вона.