Шалений Роберт - Джонс Діана Вінн

Він зупинився та почекав на Хізер. Коли вона, нарешті, наздогнала його, то побачила, що він виглядає дуже гордовито.

— Ваш батько тримає великий двір, — сказав він. – Хто йому дозволив тримати таку свиту?

— Вони не свита. Вони туристи, — відповіла Хізер. Вона повела Роберта повз паркан з живоплотів, намагаючись якомога зрозуміліше пояснити, що Кастелмайн тепер належить Британському фондові, а це означає, що кожний в країні може заплатити, щоб його оглянути.

Роберт йшов поруч, киваючи, хмурячись та час від часу зіщулюючи очі. Хізер бачила, що він намагається підійти до цього по-діловому, але вона була певна, що він у своєму житті ніколи не робив нічого ділового.

— Я не розумію, як будинок може обходитися без господаря, — сказав він.

Як на зло, в цю мить, серед парканів з живоплоту опинився натовп школярів, що галасували та поїдали морозиво. Хізер подумала, що це був клас зі школи, який ще не розбігся. Всі вони були одягнуті в сині шкільні піджаки, та їх супроводжувала вчителька, яка кричала навіть голосніше за них.

— Ви повинні ходити, а не бігати, 2 Х, — кричала вчителька.

Вона була з тих вчителів, яких ніхто не слухає. Діти продовжували кричати та бігати навколо ставка у середині, змушуючи Хізер та Роберта відступити до високого живоплоту в решті решт.

— Мовчати! – заверещала вчителька. І коли це не справило жодного ефекту, вона завила, — ви всі, йдіть сюди, та покладіть обгортки від вашого морозива в цю маленьку урну, негайно!

Єдиним наслідком було те, що кожна дитина швидко викинула його чи її обгортку у тому ж місці, де стояла. Обгортки покрили стежки, прикрасили живопліт, та розсипалися по клумбах за живоплотом. Ставок у середині був насичений плаваючими папірцями, що мерехтіли салатовим, малиновим або шоколадним, із маркуванням: "Містер Лоллі".

— Негайно підніміть обгортки! – закричала вчителька.

Здавалось, ніхто її не почув.

Роберт вдивився.

— Це школа для глухих? – запитав він у Хізер.

— Ні, це просто безпомічна вчителька, — відповіла Хізер.

— Ви маєте на увазі, що вона недостатньо часто користується батогом щодо них? – сказав Роберт. І перш ніж Хізер змогла пояснити, що, в цілому, вчителі зараз не застосовують батоги, Роберт мовив, — тоді я повинен надати урок їй та її учням. Він простягнув руку. Він її нахилив. Хізер здалося, що край світу шелестить біля її вух, ніби як злущення – вологе злущення, — злущення вологого паперу. Вона ковтнула, оскільки від цього звуку її вуха заклало.

У ставку салатова обгортка почала рости. Вона швидко розросталась, якимось чином поглинаючи всі інші обгортки, все більше і більше, поки не стала наче гігантське листя водяної лілії.

Перш ніж хтось устиг моргнути, вона стала завелика для ставка та лежала поперек нього, закручуючи та розкручуючи кінці. Жахливе салатове обличчя глянуло. Воно відкрило гігантського шоколадного рота, показуючи малинові зуби. Велетенський голос проревів:

— МОВЧАТИ! ПІДІБРАТИ ЦІ ОБГОРТКИ!

Вчителька заверещала та втекла. Діти стояли не ворухнувшись, непевно витріщаючись.

— Це всього на всього телевізійні ефекти, — сказав хтось з них. – Не звертайте уваги.

Роберт усміхнувся. Його мізинець та великий палець ледь нахилилися.

— Ах, так? – проревів салатовий Містер Лоллі. І він виріс більший за ставок, більше ніж був, капаючи водою, та схопив найближчу дитину своїми подертими, вологими, зеленими паперовими руками. Більшість школярів позадкувало. Більшість з них виглядала досить наляканою, але один чи два почали презирливо реготати.

— Вибий йому зуби, — сказав хлопчик. – Це всього лише папір.

Обличчя Роберт підібралося, нижня губа вип'ялась. Його великий палець двічі різко сіпнувся. Решта папірців, що була розкидана по стежках, живоплоті та клумбах злетіла в повітря і зібралася в два великі шелестячи згустки. Наступної секунди малиновий Містер Лоллі та шоколадний Містер Лоллі попрямували повз живопліт до хлопчика. На їх величезних обличчях була надзвичайна ненависть. Хізер не здивувалася, коли хлопчик повернувся та побіг. І як тільки він побіг, всі інші діти в паніці побігли за ним, врізаючись у невисокі паркани живоплоту, топчучи клумби та штовхаючи один одного, аби тільки втекти подалі від трьох гігантських фігур, що переслідували.

Роберт опустив руку та дивився на рожеву, зелену та коричневу фігури, що зникали в поля зору за кущами.

— Ось, — сказав він. – Вони будуть переслідувати їх до кінця моїх володінь. І горе тій дитині, яку вони зловлять.

Хізер часто бажала чогось такого дітям, які кидали обгортки в Кастелмайні. Тим не менш, вона не могла не сказати:

— Не дозволяйте, щоб їх піймали, будь-ласка!

Роберт засміявся:

— Яке у вас ніжне серце! – сказав він. – Дуже добре. Їх будуть переслідувати, але так і не зловлять, я повинен показати, що не збираюсь страждати від сміття, що кидають в моїх садах. Кастелмайн не ярмарок і не базар. Це мій дім.

Хізер збагнула, що він так нічого і не зрозумів. Вона пояснила знову, настільки добре, наскільки могла, що останній з Франсеїв заповів замок, у дуже зруйнованому стані, Британському фондові. І як Фонд відремонтував все це та відкрив для огляду, призначивши батька Хізер тут наглядачем.

Роберт повернувся та попрямував до решти садів.

— Так, я зрозумів, що ваш батько свого роду, для моєї родини, сенешаль чи управляючий, — сказав він, — але я вважаю, він повинен знайти інший спосіб, щоб наповнювати свій гаманець. Це непристойно, коли усі ці люди пхають свого носа у наші землі та наші кімнати.

— Це не для татового гаманця! Це для утримання!, — вже вельми роздратовано сказала Хізер. В неї було відчуття, ніби вона пояснює дуже маленькій дитині, яка не хоче розуміти. – Хіба ви не розумієте, що Кастелмайн потребує тисячі фунтів стерлінгів кожного року для ремонту та латання даху, щоб не протікав, і таке інше? Я чула як мама з татом розбираються із рахунками. Вони отримують гроші від людей, що оглядають будинок. Вони потребують туристів.

Роберт сердито клацнув пальцями.

— Більше ані слова, — мовив він. – Відведіть мене до вашого батька і я скажу йому, щоб шукав гроші деінде.

— Що? Ви маєте на увазі ваш скарб? – запитала Хізер.

Роберт знову уважно її оглянув.

— Ви знову і знову вертаєтесь до цього, — сказав він. – Ні, Я повинен переговорити із вашим батьком. Тим часом, всі ці простолюдини повинні піти додому.

— Але… — почала Хізер та задихнулась, оскільки побачила, що лінія світу хвилюється то вгору то вниз, перед її очима. Стежка під її ногами, задавалося, нахилялась то в один бік, то в інший, навіть попри те, що вона знала, що насправді стежка не ворушиться, і Хізер побачила як квіти та жимолость зарябіли. Від цього всього вона пожаліла, що з'їла так багато полуниці.

Коли все заспокоїлося, Хізер побачила, що всі люди навколо неї досить спокійно прямували до автостоянки. Мати та батько пройшли із чотирма маленькими дітьми. Батько казав:

— Я думаю, ми побачили усе, що тут можна було побачити.

— Ми були тут досить довго, — погодилася мати. – Не лише діти смертельно знудилися.

Хоча це було саме те, чого Хізер бажала довгий час, навіть й сьогодні вранці, вона виявила, що була нажахана. Роберт знищив день сотень людей. А якщо він буде відсилати людей день за днем, Кастелмайн ніколи не отримає грошей.

Можливо тоді мама з татом втратять роботу. Вона оглянулась де Роберт, щоб пояснити йому, але його не було поруч. Його дивно яскрава фігура була десь далеко попереду, крокуючи повз невпинний потік людей, що рухалися до автостоянки. Він був майже біля будинку.

Хізер помчала за ним, ухиляючись від одних людей та натикаючись на інших. В той час, коли вона досягла сходів головного входу, Роберт вже майже піднявся ними.

— Почекайте! – вона задихалась.

Але він не став чекати. Він пішов прямо в приміщення, повз стіл де містер Міммз забирав квитки. Містер Мімз сказав:

— Чи можу я побачити ваш квиток на екскурсію по будинку, сер? – І коли Роберт пішов далі, не звертаючи уваги, містер Міммз зітхнув та почав підніматися за допомогою спеціального пристрою.

— Він зі мною, містер Міммз, — видихнула Хізер, коли проскочила повз. У містера Міммза була лише одна нога. Він подобався Хізер. Вона не хотіла щоб його теж перетворили в пса. Крім того, вона колись бачила собаку з трьома ногами і відчувала відчайдушну шкоду до неї. Вона зраділа, коли містер Міммз повірив їй та сів.

Попереду неї була велика група людей, що зібралися у вестибюлі для екскурсії. Їх Роберт не відіслав додому, але якимось чином пробрався крізь них. Хізер могла бачити його ясну яскраву постать, що піднімалась по головним сходам.

— Вибачте, — сказала Хізер, штовхаючись серед людей, що чекали. – Вибачте. – І коли декілька з екскурсантів не звернули на неї уваги, вона скиглячи, безсоромно збрехала, — я повинна знайти маму! Вона на тих сходах!

Вони пропустили її, і Хізер рвонула по сходах угору, думаючи, що якщо прибіжить прямо до мами, то так їй і треба. Мама, ймовірно, була останньою людиною, яку Хізер хотіла б зараз зустріти – не кажучи вже про тата, — при наймі до того часу коли вона знайде спосіб як утримувати Роберта від застосування магії. І навіть після того виникала інша проблема — що він буде робити решту свого життя, — подумала вона. Хізер стукотіла по сходах, намагаючись придумати роботу для чарівників. Все що вона надумала, були магічні шоу на телебаченні. Але чи не зненавидить це Роберт?

Вона наздогнала Роберта перед спальнею, де колись спала королева Єлизавета І. Він зазирав всередину із подивом.

— Навіщо вхід перекритий червоною мотузкою? – запитав він Хізер. – Всередині небезпечно?

— Ні, це тому що королева Єлизавета Перша спала там, — відповіла Хізер. — Ця кімната повна скарбів. Дивиться!

— Але вона ніколи не користувалася цією кімнатою! – сказав Роберт. Мені розповідали як влаштовували місце для неї унизу. Вона тоді була вже стара, і їй було нелегко ходити сходами. – І коли Хізер відкрила рота, щоб знову дорікнути йому, він знову оглянув її своїм дивним поглядом та додав, — Що за дивні речі навиваються скарбами! Я не бачу тут жодного скарбу, лише покривало, яке моя бабуся вишила на весілля моєму братові.

— Ну, це скарб, тому що вона вишила його дуже гарним! – огризнулась Хізер.