Білий пароплав - Айтматов Чингіз

Він не знав, що Орозкул плакав і ніяк не міг угамувати ридання. Плакав від того, що не його син вибіг йому назустріч, і від того, що не знайшов у собі чогось потрібного, щоб сказати хоч кілька людських слів цьому хлопчикові з портфелем.

2

З вершечка Караульної гори відкривався краєвид на всі боки. Лежачи на животі, хлопчик приміряв бінокль до очей. То був сильний польовий бінокль. Колись ним преміювали діда за довгу службу на кордоні. Старий не любив морочитися з біноклем: "У мене свої очі не гірші". Зате онук його полюбив.

Цього разу він прийшов на гору з біноклем і з портфе* лем.

Спершу все стрибало, зміщалося в круглому віконці, потім раптом набувало чіткості й нерухомості. То було найцікавіше. Хлопчик затамовував дихання, щоб не зрушити знайдений фокус. Потім він переводив погляд на іншу точку — і знову все зміщалося. Хлопчик знову заходжувався крутити окуляри.

Звідціля все було видно. І найвищі снігові вершини, за які вище тільки небо. Вони стояли по той бік усіх гір, над усіма горами і над усією землею. І ті гори, що нижчі за снігові,— лісисті гори, порослі внизу листяними хащами, а вгорі темним сосновим бором. І гори Кунгеї, обернені до сонця; на схилах Кунгеїв нічого не росло, крім трави. І гори ще менші, з того боку, де озеро,— просто голі кам'янисті косогори. Косогори спускалися в долину, а долина тяглася до озера. З цього ж боку розкинулись поля, сади, селища... Крізь зелень посівів уже проступала розводами жовтизна — наближалися жнива. Мов ті миші, бігали по дорогах крихітні автомашини, а за ними в'юнилися довгі хвости куряви. І на найдальшому краю землі, куди тільки сягало око, за.смугою піщаного узбережжя синіла опукла кривизна озера. То був Іссик-Куль. Там вода й небо дотикалися. І далі нічого не було. Озеро лежало нерухоме, осяйне й пустельне. Лише ледь помітно ворушилась біля берега біла піна прибою.

Хлопчик довго дивився в цей бік. "Білий пароплав не появився,— сказав він портфелеві.— Давай ще раз подивимось на нашу школу".

Звідси добре було видно всю сусідню лощовину за горою. У бінокль можна було розгледіти навіть пряжу в руках бабусі, що сиділа біля будинку, під вікном.

Лощовина Джелесай була безліса, лише де-не-де зоста* лися після порубу старі самотні сосни. Колись тут був ліс. Тепер стояли рядами скотарники під шиферними покрівлями, виднілися великі чорні купи гною й соломи. Тут вирощували племінний молодняк молочної ферми. Тут же, неподалік від скотарників, примостилася куца вуличка — виселок тваринників. Вуличка спускалася з похилого пагорка. Аж у самому кінці її стояв маленький будинок, нежилий на вигляд. То й була школа-чотирирічка. Учні старших класів виїжджали вчитися до радгоспу, в школу-інтернат. А в ційучилися малі.

Хлопчик бував у висілку з дідом у фельдшера, як боліло горло. Тепер він пильно розглядав у бінокль маленьку школу під бурою черепицею, з самітним похиленим димарем, з саморобним написом на фанерній вивісці: "Мектеп". Він не вмів читати, але догадався, що написано саме це слово. В бінокль усе було видно до найменших, неправдоподібно дрібних деталей. Якісь слова, видряпані на тинькованій стіні, підклеєна шибка в вікні, погорблені, щербаті дошки веранди. Він уявив собі, як він прийде сюди із своїм портфелем і ступить у ті двері, на яких зараз висів великий замок. А що там, що буде там, за тими дверима?

Закінчивши розглядати школу, хлопчик знову спрямував бінокль на озеро. Але там усе було так само, як і раніше. Білий пароплав ще не показувався. Хлопчик одвернувся, сів спиною до озера і став дивитися вниз, під гору, відклавши бінокль набік. Унизу, просто під горою, по дну довгастої лощовини сріблилася бурхлива, порожиста річка. Разом з річкою в'юнилась уздовж берега дорога, і разом з річкою дорога ховалася за поворотом межигір'я. Протилежний берег був уривистий і лісистий. Звідси й починався Сан-Ташський заповідний ліс, що йшов високо в гори, аж до снігів. Найвище забиралися сосни. Серед каміння й снігу стовбурчились вони темними щіточками на гребенях гірських пасом.

Хлопчик насмішкувато розглядав будинки, повітки й прибудови на подвірл кордону. Маленькими, вутлими здавалися вони згори. За кордоном далі по березі він розгледів свої знайомі камені. Всіх їх — "Верблюда", "Вовка", "Сідло", "Танк" — він уперше розгледів звідси, з Караульної гори, в бінокль, тоді ж і дав їм назви.

Хлопчик пустотливо посміхнувся, підвівся і пожбурив у бік двору камінець. Камінець упав тут же, на горі. Хлопчик знову сів на місце й заходився • роздивлятися кордон у бінокль. Спершу через великі лінзи в менші — будинки забігли далеко-далеко, перетворившись на іграшкові коробочки. Валуни стали камінчиками. А загата дідова на річковій мілині й геть видалася кумедною — горобцям по коліна. Хлопчик посміхнувся, покрутив головою й, швидко перевернувши бінокль, підвів окуляри. Його улюблені валуни, збільшені до величезних розмірів, здавалось, уперлися лобами в скельця бінокля. "Верблюд", "Вовк", "Сідло", "Танк" були такі великі, пощерблені, потріскані, у плямах іржавих лишаїв по боках; і головне — справді дуже були схожі на те, що в них побачив хлопчик. "Ух ти, "Вовк" який! А "Танк", оце-то так!.."

За валунами на мілині була дідова загата. В бінокль добре видно це місце коло берега. Сюди, на широку галькову мілину, вода забігала мимохідь з бистрини й, закипаючи на перекатах, знову тікала в стромовину. Вода на мілині сягала до колін. Але течія була така, що потік міг, дуже просто занести в річку такого хлопчика, як він. Щоб вода не знесла, хлопчик хапався за прибережну шелюгу — кущ ріс із самого краю, тільки гілки на суші, інші полоскалися в річці — і пірнав у воду. Ну що то за купання? Мов кінь на прив'язі. Та ще неприємностей скільки, сварки! Баба вичитувала дідові: "Занесе вода, хай на себе нарікає — і пальцем не ворухну. Дуже він мені потрібен! Батько, мати покинули. А в мене й так багато клопоту, сили вже немає".

Що їй скажеш? Стара так наче й правду каже. Але й хлопчину шкода: річка ж поруч, майже коло дверей. Хоч і як баба страхала, а хлопчик все одно ліз у воду. Отоді й надумав Момун спорудити на мілині загату з каміння, щоб було де хлопчиськові купатися без опаски.

Скільки каміння переносив старий Момун, вибираючи котре більше, щоб вода не позносила! Таскав камені, притискуючи до живота, і, стоячи в воді, укладав один біля одного так, щоб вода вільно протікала між каменями в загату і так само вільно витікала. Смішний, худий, з ріденькою своєю борідкою, в мокрих, прилиплих до тіла штанях, цілий день морочився він з цією загатою. А ввечері лежав крижем, кашляв і поперек не міг розправити. Отоді баба розходилася: "Малий дурний—він і є малий, а що про старого дурня сказати? Якого ти чорта надривався? Годуєш, поїш, то чого ще? Усяким примхам потураєш. Ох, не доведе це до добра!..."

Що б там не було, а загата на мілині вийшла пречудова. Тепер хлопчик купався без страху. Ухопившись за гілку, злазив з берега й кидався в потік. І неодмінно з розплющеними очима. Тому з розплющеними, що риби в воді плавають з розплющеними очима. Була в нього така чудернацька мрія: він хотів стати рибою. І попливти собі.

Оце дивлячись у бінокль на загату, хлопчик уявляв собі, як він скидає сорочку, штани й голий, щулячись, лізе у воду. Вода в гірських річках завжди холодна, аж дух забиває, але потім звикаєш. Уявив собі, як, тримаючись за гілку шелюги, кидається в потік униз обличчям. Як, зашумівши, змикається вода над головою, як пекучо струмує під животом, по спині, по ногах. Глухнуть зовнішні звуки під водою, і в вухах залишається тільки журкотіння. І він, витріщаючи очі, старанно дивиться на все те, що можна побачити під водою. Очі щипає, очам боляче, але він гордовито посміхається собі й навіть язика показує в воді. То він бабі. Нехай знає, зовсім і не втоне він, і зовсім нічого не боїться. Потім він випускає гілку з рук, і вода тягне його.

волочить доти, доки він не впреться ногами в каміння загати. Тут і дихання кінчається. Він миттю вискакує з води, вилазить на берег і знову біжить до куща шелюги. І так багато разів. Хоч і сто разів на день ладен був купатися в дідовій загаті. До того часу, поки нарешті не стане рибою. А йому неодмінно, що б там не було, хотілося стати рибою...

Роздивляючись на берег річки, хлопчик перевів бінокль на свій двір. Кури, індички з індичатами, сокира, сперта на колоду, димучий— самовар і всяка всячина на подвір'ї видалися такими велетенськими, так близько опинилися, що хлопчик мимохіть простяг до них руку. І враз, жахнувшись, він побачив у бінокль збільшене до слонових розмірів буре теля, що спокійно жувало вивішену на вірьовці білизну. Теля мружило од задоволення^ очі, слина стікала з губів — так йому смачно було на повен рот жувати бабину сукню.

— Ох ти дурень! — Хлопчик трохи підвівся з біноклем і замахав рукою.— Ану, геть! Чуєш, забирайся геть! Бал-тек, Балтек! (Пес в об'єктиві лежав собі спокійнісінько під хатою). Кусь його,-кусь! — в одчаї наказував він собаці.

Та Балтек і вухом не повів. Спокійнісінько лежав собі.

В цю хвилинуз дому вийшла баба. Побачивши, що коїться, стара сплеснула руками. Вхопила мітлу й кинулася до теляти. Теля тікати, баба за ним. Не зводячи з неї бінокля, хлопець присів, щоб не видно було його на горі. Одігнавши теля, стара, лаючись, пішла до хати, важко дихаючи од гніву й біганини. Хлопчик бачив її так^ ніби він був поруч з нею і навіть ближче ніж поруч. Він держав її в об'єктиві переднім планом, як у кіно, коли окремо показують обличчя людини. Він бачив її руді очі, що звузились од лютості. Він бачив, як геть почервоніло її зморшкувате, у важких складках обличчя; мов у кіно, коли раптово зникне звук, бабині губи в біноклі швидко й беззвучно ворушилися, відкриваючи її щербаті, рідкі зуби. Що викрикувала стара — не можна було розібрати здаля, але слова її хлопчик чув так достеменно й виразно, ніби вона говорила над самісіньким вухом. Ух, як вона його сварила! Він напам'ять знав. "Ну, стривай... Вернешся. Ох, я ж тобі! І на діда не подивлюся. Скільки разів казала, щоб викинув геть оту дурну витріщалку. Знову забіг на гору. А щоб він провалився, той чортів пароплав, щоб він згорів, щоб він потонув!.."

Хлопчик на горі важко зітхнув.