Клуб "100 ключів" - Сіменон Жорж
"Татусь" прозвучало ніжно й інтимно, як в устах закоханої жінки. Вдоволена усмішка Манюєля немов говорила: "Ну, ви бачите, яка вона в мене!"
І справді, важко було навіть подумати, що ця гарна елегантна особа всього шість років тому починала своя самостійне життя на Севастопольському бульварі як проститутка. Зараз, дивлячись на неї, можна було подумати, що це дружина якогось заможного лікаря, інженера або адвоката.
— Нехай би вже переносив сюди всі свої бебехи — піжаму, пантофлі, зубну щітку та бритву…
Вона говорила неприродно високим голосом на жаргоні паризької вулиці, навмисне утрируючи спотворену вимову. Алін була цілком гідна свого Манюєля. В цьому домі жило двоє акторів, що добре знали свої ролі і грали якийсь один спектакль, обмінюючись давно завченими репліками.
Кумедна дівчина! Незважаючи на свою смаглявість, чорне волосся, темні очі, вона не була уродженкою півдня. Ще підлітком Алін залишила свій невеличкий нормандський хутір і приїхала до Парижа. Місяців шість вона няньчила дітей в якихось заможних панів, поки ті не довідалися, що вночі їхній дім потай відвідують молоді солдати. Так Алін опинилася на бульварі.
— Якого біса йому потрібно сьогодні? — зневажливо мовила вона, кинувши на диван свої закупки.
— Не будь така лиха до нього, Алін… Адже ти знаєш, що комісар мій друг.
— Твій друг, але не мій… До того ж я терпіти не можу запаху тютюну!
Мегре навіть не знітився — він спокійнісінько смоктав свою люльку, немов це його аніскільки не стосувалося. Він пам'ятав похмуру брудну комірчину над рестораном "Золота підкова", де колись мешкав Манюєль. Чи не спогади про колишніх хазяїв породили в Алін потяг до цього благопристойного міщанського затишку та комфорту?
Колишні повії завжди трохи схиблені на респектабельності.
— В тебе часом немає знайомих у Державній раді? — запитав каліка з ноткою іронії в голосі.
— Якщо ти запитуєш для нього, то скажи, що я навіть не знаю, що таке Державна рада і з чим її їдять… Ти помітив, як він зирить на мої пакунки?.. Слово честі, він зараз запитає, що там… Як ти гадаєш, він не примусить мене примірювати при ньому мої обновки?
Задзвонив телефон. Манюель на мить насупився, поглянув на апарат, потім на комісара.
— Алло?.. Хто?.. Так, він тут… Це вас, пане Мегре…
— А ж я тобі казала?.. Завтра йому почнуть приносити пошту на нашу адресу…
— Алло!.. Еге ж, я слухаю…
Це дзвонив із сусідньої кав'ярні інспектор Жанв'є.
— Я телефоную вам про всяк випадок, патроне… Тут зі мною Лурті… Дівчині вдалося його позбутися… В метро на станції Терн вона зайшла у вагон і встигла вислизнути, коли вже. зачинялися двері… Лурті залишився в вагоні сам… Він тільки що приїхав на таксі…
— Дякую.
— Сподіваюся, все йде нормально?
— Ні.
Вона сіла на диван і, заклавши ногу за ногу, почала розмовляти, з Манюєлем, вперто ігноруючи комісара.
— Це шпиг із Сюрте… Я їх уже всіх знаю… Сьогодні був якийсь ядушний незграбний гладун…
— Скажи мені, кралечко…
— Ти дивись — наче ми разом свиней пасли!.. Навіщо ти дозволяєш йому мене ображати?
— Ви хочете, щоб я величав вас мадемуазель?
— Нехай називає мене мадам… Так буде коректніше. З нього глузували. Манюель ніжно поглядав на свою вихованку, явно пишаючися з неї.
— Клянусь тобі, Алін, пан комісар не зичить нам лиха…
— Навіщо ви обдурили інспектора, який за вами стежив?
— Він мені не сподобався… Надалі нехай присилають молодих гарних хлопців, а не таке старе луб'я….
І, ввертаючись тільки до Манюєля, вона вела далі:
— Спочатку я хотіла була їхати до магазинів "Галері-де-Лафайет", але в вагоні в останню мить передумала… Те, що мені було потрібно, можна було знайти в будь-якій галантерейній крамниці… Я можу йому показати, нехай навіть помацав… Все одно я завжди перу білизну, перш ніж надягати…
Ця війна тривала вже не перший рік, і не Алін її почала. Її оголосив сам комісар того дня, як худий безштанько й сутенер Манюель Пальмарі зненацька купив за готівку бар на вулиці Фонтен. А тижнів за два до того було пограбовано велику ювелірну крамницю.
Злочинці вперше застосували спосіб, який потім виявився дуже ефективним, хоча спочатку скидався на чистісіньке безумство. Ополудні двоє чоловіків, розбивши молотками вітрину крамниці, схопили в жмені коштовності і, не звертаючи жодної уваги на отетерілих перехожих та продавця, що махав руками зсередини, сіли в машину, де на них чекав третій співучасник, і зникли за рогом.
Більш ніхто не бачив ні коштовностей, ні грабіжників. Протягом двох наступних років сталося ще з десяток подібних нападів, поки нарешті поліція не схопила одного з бандитів, зовсім молодого хлопця на ім'я Женаро, у якого доти не було судимості. Він нікого не виказав і дістав п'ять років.
Справи Манюєля йшли дедалі краще, і незабаром він перетворив свою забігайлівку на модерний бар, а потім на дорогий ресторан.
— Просто мені щастить, — з невинним виглядом оповідав він комісарові, коли той починав його допитувати. — Раджу й вам учащати на іподром… Я вас навчу вигравати…
Він і справді щонеділі зачиняв свою "Золоту підкову" і їхав на іподром — до Отейя, Лоншана чи Вінсена — залежно від сезону.
Пізніше ще тричі вдавалося заарештувати грабіжників. Всі вони виявилися завсідниками "Золотої підкови". І всі трималися однаково — немов набирали в рот води. Поліція досі не знала, як вони збували коштовності.
На якийсь час пограбування припинялися, та за якихось два, три, чотири роки все починалося спочатку і в тому ж самому стилі, хоча й за участю нових, доти невідомих поліції людей. Складалося враження, що ватажок щоразу збирав нову банду.
— Послухайте, моя кралечко…
— Я вже стала його кралечкою!.. Спитай, коли він зі мною спав, бо я щось такого не пригадую…
— Ну, годі! Я можу за годину повернутися з ордером і допитати вас у себе в кабінеті… Ви знайомі з Ніколь Прієр?
Вона замислилась і знову глянула на Манюеля.
— А ти її знаєш? Мені це ім'я нічого не говорить.
— Це зовсім молода дівчина… Вона живе на бульварі Курсель з дядьком, дуже великою персоною…
— Кого ти знаєш із великих персон, крім пана комісара? Га, татку?
— Ну, гаразд… Я скоро повернуся. Поки що хочу сказати вам одну річ. Певний, що принаймні ви, Манюєль, мене зрозумієте… Хтось вирішив усунути мене зі свого шляху — не знаю, група людей чи одна особа…
Алін була вже розтулила рота, щоб бовкнути новин дотеп, але Манюєль поглядом примусив її замовкнути. Повідомлення комісара явно його зацікавило.
— Вас хочуть убити?
— Ні. Просто примусили якнайшвидше подати у відставку… Іти на пенсію.
— Певно, це декого потішило б…
Алін не втрималася, щоб не вигукнути своїм пронизливим голосом:
— Ще б пак! Узяти хоча б мене!
— А що далі, пане комісар?
— Мені підкинули одну дівчину/.
— Щоб скомпрометувати? І ви клюнули?
— Ні.
— Я так і думав. Колись і я намагався впіймати вас на живця.
— Результат той самий. Але тут вигадана ціла інсценівка, так щоб здавалося, буцімто підпоїти цю юну особу і…
— Це її звати Ніколь Прієр?
— Еге ж…
Комісар пильно глянув Манюєлеві у вічі.
— Я комусь дуже заважаю… Комусь дуже сильному, кого я ось-ось схоплю за руку… Принаймні, він так гадає…
Він на хвилину замовк, але Манюєль уже зовсім серйозно промовив:
— І що далі?
— Цей "хтось" людина дуже розумна, і знає мої методи розслідування… Відчувши себе в небезпеці, він вирішив позбутися мене, щоб урятуватися самому… Ви не маєте якихось здогадів, Манюєлю?
Алін мовчала, вже не наважуючись втручатися в розмову чоловіків, надто складну для неї.
— Може статися, що вам хтось просто заздрить… — зауважив Манюєль.
— Я думав про це, — відказав Мегре. — Припускаю, що це може бути й помста… Я проглянув список справ, які розслідував останнім часом, мало не за два роки, але не бачу нікого, кому б це було під силу… Та й навіщо?
— І ви прийшли, щоб спитати в мене поради?
— Вам добре відомо, що вже якийсь час поліція пильнує за вами…
— І ваші інспектори супроводжують Алін на вулиці? Не розумію тільки, навіщо…
— Можливо, скоро зрозумієте…
— Ви хочете сказати, якщо тільки вас не спровадять на пенсію?
— Саме так.
— Тобто, ви підозрюєте, що я поставив вам пастку, домовившись із цією дівчиною, племінницею великого пава?
— Я зайшов до вас просто так… Запала досить тривала тиша.
— Вам відомі люди, здатні на таку авантюру, Манюєлю?
— Я знаю хлопців, які залюбки вліпили б вам кулю, але щоб так провокувати?.. Це для них надто тонко.
Потім кахикнув і додав:
— Щодо мене, то я, можливо, справді не святий… Та клянусь вам життям Алін, що до вашого приходу я нічогісінько не знав про цю історію…. А втім, ви самі скоро переконаєтесь…
Розмову було закінчено, і комісар аж ніяк не сподівався, що її раптом продовжить Алін. Цього разу вона вже не зверталася до свого коханця, і її голос звучав тихо й природно. — Зникла навіть жахлива вимова.
— Якби ви все до ладу мені розповіли, я б, можливо, вам дещо підказала б… Коли йдеться про якусь жінку, завжди варто звернутися до іншої жінки…
Пан Мітла, певно, луснув би від обурення, коли б довідався, що головний комісар Сюрте, начальник бригади, сповідається колишній повії та її бахурові, котрого до того ж вважали одним із заводіїв паризького демімонду.
Кількома словами Мегре розповів про свою нічну пригоду. Алін слухала з поважним виглядом, вже не глузуючи і не перебиваючи комісара. Коли він скінчив, вона ще якийсь час у задумі сиділа на дивані, насупивши чоло й підперши рукою підборіддя.
— У вас б її фотографія?
— Немає.
— А ви не можете піти на бульвар Курсель і допитати її сам на сам?
— Я не маю права.
— Тоді слухайте, друже… В неї, певно, дуже скрутно становище…
Мегре рвучко повернувся до неї, вражений цією заявою.
— Чому?
— А ви станьте на її місце… Молода дівчина з гарної багатої родини, племінниця видатного урядовця — і раптом викидає такого коника… Навіщо? Адже вона вас ніколи навіть не бачила, хіба що в газетах…
— І от, розігравши комедію, що могла б скінчитися зовсім кепсько для неї, вона повертається додому о восьмій годині ранку, де на неї вже чекає розлючений дядько… Хіба ж вона не знала раніше, що їй доведеться відповідати на його запитання?.. До речі, скільки років цій панночці?
— Дев'ятнадцять.
— От-от… Якщо хочете знати мою думку, то ця дівчина страшенно закохана в якогось мужчину, котрий робить з нею, що сам хоче… Вона лише виконувала його наказ і поводилася з початку до кінця так, як він їй звелів… Як тільки ви схопите його….
І вже з ноткою заздрощів у голосі додала:
— Що й не кажіть, коли їм потрібно, ці благородні можуть дать фори будь-якій шльондрі… Що ти про це думаєш, татку?
— Те, що й ти… Ця історія мені не до вподоби.
Невже, коли він вийшов на сходи, вони, переморгнувшись, розреготалися йому вслід? Комісар міг би побитися об заклад, що ні.
