Клуб "100 ключів" - Сіменон Жорж
Певно, в останню мить він просто злякався…"
Мегре набив люльку, знову пішов до вікна, вже рішучіший, з вогниками в очах. Потім, зітхнувши, попрямував до суміжної кімнати.
Люка десь ходив. Не було на місці також багатьох інших хлопців, що розбрелися по Парижу. Юний Лапуент був у відпустці, Жанв'є вистукував на машинці чергове донесення. Інспектори чули, як зайшов комісар, знали, що він дивиться на них, але тактовно не підводили голів, розуміючи, що сталося щось по-справжньому серйозне, якщо патрон так довго не виходив із свого кабінету.
Годинник показував третю.
— Зайди до мене, Жанв'є… Візьми блокнот.
Жанв'є вважався одним із найкращих стенографістів у бригаді. Невдовзі він зайшов до кабінету і щільно причинив двері.
В його погляді було запитання, яке він не наважувався висловити вголос.
— Сідай, записуй…
Все вийшло коротше, ніж він сподівався. Ще годину тому він ладен був давати якісь пояснення, висловлювати припущення. Зараз він обмежився простим переказом фактів, уникаючи будь-яких коментарів.
Слухаючи патрона, Жанв'є з кожною хвилиною все більше похмурнів, насуплював брови, раз у раз кидаючи на нього тривожні погляди.
За двадцять хвилин подання було готове.
— Віддрукуєш це в трьох примірниках.
— Гаразд, патроне…
Якусь мить Мегре вагався. Адже префект категорично заборонив йому розповідати будь-кому про цю справу!
— На читай…
Він рвучко підсунув інспекторові свідчення дівчини. Ще не дочитавши першої сторінки, Жанв'є почервонів так само, як Метре в кабінеті префекта.
— Яка ж це сволота…
Молодчага Жанв'є! Він та ще Люка були найстарішими співробітниками Мегре, і їм трьом не треба було зайвих слів, щоб порозумітися між собою.
І одразу, навіть не замислюючись, Жанв'є поставив те запитання, яке з самого початку мучило комісара.
— Хто ж це?
— Саме це я й хотів би знати… Хто?
Вони вже звикли до всіляких юних істеричок та німфоманок, що майже регулярно з'являлися до Сюрте, щоб викинути якогось коника. Деяких із них доводилося одразу везти до лікарні, рятуючи від охочих до сенсацій репортерів.
Та Ніколь Прієр навряд чи була однією з них. Душевнохвора людина, тим більше дев'ятнадцятирічна дівчина, не змогла б так добре зіграти одразу дві ролі, не зробивши жодної помилки. Тут відчувався чийсь тверезий розум, тверда рука.
— Поки ти друкуватимеш це подання, я спробую зробити один дослід… А втім, я вже зараз можу передбачити його наслідки…
Жанв'є одразу збагнув, про що йдеться.
— Не кажи хлопцям про цю справу… Пан Мітла вирішив тримати її в секреті, немов державну таємницю… А якщо матимеш час, наведи довідки щодо цього Жана-Батіста Пріера…
Коли він виходив із кабінету, Жанв'є прошепотів:
— Тільки не беріть це так близько до серця…
— Я хотів був подати у відставку.
— Він вам відмовив?
— Він сказав, що йому залишилося б погодитися, але…
— Але що?
— Я передумав. Поки мене не вигнали звідси, я працюватиму. Я вирішив боронитися…
За кілька хвилин таксі привезло його на вулицю Сени. Мегре недбало штовхнув двері кав'ярні "Затишок". За стойкою він побачив хазяїна, який наливав вино кільком мулярам у білих від вапна комбінезонах. В кутку за столиком з чашкою кави якийсь літній чолов'яга писав листа.
Хазяїн з першого погляду впізнав свого вчорашнього відвідувача, але навіть не показав цього, і заходився поратися з посудом.
— Пляшечку того, що й учора…
В нього були круглі витрішкуваті очі, бліде, аж зелене обличчя, і він явно задихався од спеки.
— Шістдесят сантимів, — мовив він, поставивши перед комісаром пляшечку вина та келих.
Штукатури не звернули на Мегре жодної уваги, так само як і добродій у кутку, якому раптом відмовила кулькова авторучка.
— Скажіть, хазяїне…
Той невдоволено зиркнув на комісара.
— Часом не у вас я вчора залишив свою парасольку? Ви не знаходили?
— Ніяких парасольок тут ніхто не залишав…
— А ви пам'ятаєте дівчину, що чекала на мене після того, як мені подзвонила? Ви не пригадуєте, скільки же тонів ви їй дали?
Хазяїн тупо дивився на нього.
— Я нічого не пригадую і не хочу пригадувати., Цо мене не стосується.
— Хтось уже розмовляв з вами вранці з цього приводу? Це він порадив вам мовчати?
Муляри одразу обернулися, пильно оглядаючи комісара.
— З вас шістдесят сантимів, — повторив старий. Мегре кинув на стойку один франк і попрямував до виходу.
— Візьміть решту… Я на чай не беру…
Подібна ж сцена відбулася і в готелі "Савой" на вулиці Еколь. За столом біля дошки з ключами сиділа пухкенька молодичка з рудим фарбованим волоссям, досить кокетна на вигляд.
— Добридень, пані…
З першого її погляду Мегре зрозумів, що вона знала, хто перед нею. Але він усе-таки відрекомендувався:
— Комісар Мегре з карного розшуку…
— Я слухаю…
— Минулої ночі я привів сюди одну дівчину, у якої не було грошей… Я хочу розрахуватися за неї. Скільки я вам винен?
— Ви мені нічого не винні.
— Вона заплатила?
— Байдуже. Ви мені нічого не винні.
— Отже, цього ранку сюди хтось приходив, щоб заплатити за неї і, звичайно, допитати старого…
. — Слухайте, пане комісар, я знаю, хто ви такий, і не маю нічого проти вас особисто… Але навіщо мені зайвий клопіт? Я не знаю про що і про кого ви говорите. Мої рахунки цілком справні. Ні поліція, ні навіть податкові інспектори ніколи не мали до нас жодних претензій…
— Дякую вам.
— Мені дуже жаль, але я не можу відповісти вам інакше.
— Я розумію…
Вони вже встигли вжити заходів. Даремно було дзвонити до Мартін Буе, у якої мадемуазель Прієр буцімто цілий вечір слухала платівки. Вона не візьме трубки. Комісар був також певний, що вчора дівчина не забула зателефонувати й на бульвар Сен-Жермен.
У всій цій історії префект був лише покірною маріонеткою. Він лише виконував наказ, не наважуючись переступити волю тих, хто сидів вище за нього. А якщо він не визнавав поліцаїв старої школи, то це було його право. Особливо не любив він комісара Мегре, бо не міг примиритися з його славою. Та, врешті, це теж було його право.
Вранці того дня йому раптом подзвонив переляканий міністр внутрішніх справ і повідомив про історію, яка могла б пошкодити їм обом.
Ці люди не належали ні до героїв, ні до святих. Лише завдяки інтригам домоглися вони своїх високих посад, а щоб зберегти їх, мусили робити, що їм кажуть, і, облизуючись, ковтати гіркі пілюлі.
Та й що для них важив якийсь Мегре, коли йшлося про власну кар'єру? Навіщо їм було наживати собі ворога в особі такого високого урядовця, як пан Прієр?
Врешті, вони не могли діяти інакше. Та й дивно було б сподіватися, щоб вискочень-префект відмовився од такої чудової нагоди відчитати, мов якогось хлопчиська, старого славнозвісного комісара!
Сонце спустошувало Париж. Люди опускали штори, зачиняли віконниці, марно намагаючись вберегтися від задухи. Вздовж Сени з вудками в руках мліли рибалки. Тут і там попримощувалися парочки закоханих. Двоє з них сиділи просто на причалі і, звісивши над водою босі ноги, кумедно ворушили пальцями, голосно сміючись.
— Жанв'є!
— Я вже йду, патроне…
Він розмовляв по телефону, але за хвилину скінчив і зайшов до кабінету з віддрукованим на машинці поданням. Комісар почав був читати його, але зараз же відклав убік.
— Ти, нічого не проминув?
— Я звіряв, начебто ні, але краще б…
Ні, годі! Комісарові вже було не до снаги повертатися до цього. Він розгонисто підписався, дістав із шухляди офіційний конверт, написав адресу і подзвонив черговому.
— Нехай розсильний приставить головному префектові… Слухаю тебе, Жанв'є…
— Я щойно дзвонив одному моєму приятелеві, адвокату, добре знайомому з урядовою елітою…
— Він знає нашого Прієра?
— Авжеж… Це дуже впливова людина, один з найкращих правознавців… Він удовець, його жінка поперла під час пологів років дванадцять тому… Його батько був судновласником…
— У Ларошелі?
— Ви вгадали.
Обидва усміхнулися. Навіть у найбільшій брехні завжди є крихітка правди. Розповідаючи по телефону про свої лихі пригоди, дівчина не випадково сказала, що приїхала з Ларошелі, що її батько тамтешній суддя, а подруга — донька тамтешнього торговця рибою.
— А далі?
— Там у нього ще в брат, який веде його справи. На а Прієр багач. Він мешкав у розкішних апартаментах на бульварі Курсель. Його другий брат Крістоф, який жив у Марокко, наклав на себе руки, коли від нього втекла жінка. Зараз вона живе в Техасі, заміжжю за якимось американцем. Ваша знайома Ніколь Пріер — їхня донька…
— Це все?
— Вона студентка, вчиться в Сорбонні…
— А що воно за дівчина?
— Мій приятель ніколи її не бачив, але його жінка десь зустрічалася з нею… Він обіцяв запитати…
Важко було б навіть припустити, щоб видатний правознавець, доповідач Державної ради, зводив у такий сумнівний спосіб рахунки з якимось Мегре, ризикуюча репутацією своєї племінниці.
— Я багато б дав, щоб поговорити віч-на-віч із цим дівчиськом…
— Боюсь, патроне, що вам не дадуть такої змоги…
— Кому ж це може бути такою мірою потрібна моя відставка, щоб пускатися в подібну авантюру?.. Як ти гадаєш?
— Важко сказати… 6 чимало людей, яким ви стоїте кісткою в горлі… Взяти хоча б грабіжників, що вже цілих два місяці серед білого дня спустошують ювелірні крамниці… Ось навіть цього ранку на авеню Віктора Гюго…
— Вони залишили якісь сліди?
— Жодних.
— А стріляли?
— Теж ні. Вони зайшли, забрали коштовності і спокійнісінько від'їхали собі машиною, ніби нічого й не сталося… Хазяїн з переляку навіть забув натиснути кнопку сирени… У вас є якісь здогади?
— Саме так… Ти. пам'ятаєш, де я був учора, об одинадцятій ранку?
Жанв'є добре знав це, бо саме він супроводжував комісара.
— У Манюєля…
— А позавчора, в той-таки час?
— Теж у Манюєля…
— А позапозавчора?
Того тижня Мегре тричі робив візит Манюєлеві Пальмарі, колишньому хазяїнові "Золотої підкови" на вулиці Фонтен, який пішов уже на пенсію і жив у невеличкій квартирі на вулиці Акацій.
— Зараз мені знову хочеться під'їхати до нього і дещо спитати…
Це могло здатися безглуздим, та чи був якийсь глузд у тому, що сталося з ним минулої ночі?
Пальмарі, один із колишніх королів Монмартру, більш відомий як просто Манюєль, почав свою кар'єру тридцять років тому в ролі звичайного сутенера.
Чи обмежувалася цим його діяльність, коли молодий інспектор Мегре вперше з ним познайомився? Певно, що ні, але поліції жодного разу не вдавалося застукати його на гарячому.
За ці тридцять років багато води збігло на Монмартрі.
