Клуб "100 ключів" - Сіменон Жорж
Деякі сиділи в тюрмі, інших позбавили права мешкання в Парижі, а ще інші самі залишили Париж і тримали тепер всілякі більш-менш сумнівні готельчики та пансіонати біля моря, між Марселем та Ніццою.
Та Манюєль уцілів, облишив з віком сутенерство і невідомо на які гроші купив "Золоту підкову". Тоді це був досить смердючий гадючник з поганою репутацією — тут сходилися монмартрські заводії.
Гадючник незабаром перетворився на модний бар, потім на невеличкий ресторан. Змінилася і його клієнтура, принаймні зовні — відвідувачі вже приїздили в шикарних американських лімузинах.
Інколи бував там і Мегре. Почекавши, поки спорожніє невеличка червона з золотом зала, він підходив до хазяїна.
— Скажи, Манюєлю…
— Що саме, пане комісар?
— Отой тип із шрамом біля ока, що сидів у кутку… Хто це?
— Звідки мені знати, комісаре? Ви ж самі бачите — люди заходять і виходять, жеруть, п'ють, платять гроші, — і бувайте здорові!
Манюєль був природжений актор. Він грав комедію не тільки для інших, але й для самого себе, і, коли це виходило добре, вдоволено підморгував своєму слухачеві.
— Ми вже не перший рік знаємо один одного…
— Так, так… Колись у нас не було таких животів, пане Мегре…
— Колись у тебе не було й ламаного шеляга за душею.
— Так, мені справді довелося випити ківш лиха… І тільки тому, що я завжди поважав закон.
— І завжди був хитрюгою.
— Ви вважаєте мене хитрим? Та я навіть читати до ладу не вмію…
А в березні на площі Пігаль між двома великими бандами зчинилася бійка, в хід було пущено зброю. На бруківці залишився вбитий, а двоє поранених мов крізь землю пішли.
Пан Мітла, префект-тенісист, який заприсягся підмести Париж, нехтував старими методами. Інформатори викликали в нього почуття огиди.
Та комісар Мегре не міг дозволити собі такої розкоші. Саме до інформатора вчетверте на тому тижні наказав він вести чорну поліційну машину. До того самого Манюєля Пальмарі, колишнього хазяїна "Золотої підкови", який три роки тому, опускаючи якось на світанку жалюзі на вікнах свого ресторану, дістав у живіт та в стегно з півдесятка куль із автомата.
Прийшовши до пам'яті г міській лікарні, він звелів негайно перевезти його до однієї з найдорожчих приватних клінік Нейї. Ніхто, навіть лікарі, не сподівалися, що він вийде звідти живий.
В Нейї його кілька разів відвідував комісар Мегре.
— Ви ображаєте мене, пане комісар… У вас, поліцейських, є одна вада — ви ніколи не вірите людям… Звичайно, в машині їх було двоє — не можна ж водночас тримати кермо й стріляти із автомата… Але, слово честі, я їх не бачив, бо в ту хвилину стояв до них спиною… Адже це природно, коли ти опускаєш жалюзі?!
— Ти їх іще не опускав. Ти тільки відчинив двері.
— Але я вже повернувся обличчям до будинку… Поміркуйте самі, ви ж освічена людина… Мені сказали, що через них я вже ніколи не зможу ходити власними ногами… Я змушений буду доживати віку в інвалідній колясці, як паралітик… Ну з якого побиту я рятував би їх від тюрми?
Як і думав Мегре, він так нічого й не сказав. А за кілька тижнів на околиці Тулона було вбито двох монмартрських молодиків, які виїхали з Парижа одразу після пригоди з Манюєлем.
— Хто їх зна, чого вони втекли?.. Можливо, їм раптом здалося, що в Парижі погане повітря… Біля моря воно, звичайно…
Машина проминула Єлісейські Поля, об'їхала Тріумфальну арку, пірнула в авеню Мак-Магон і, повернувши ліворуч, покотила по вулиці Акацій.
Це був тихий міщанський квартал, де трохи осторонь стояли два будинки з мебльованими кімнатами та один почорнілий від часу особняк.
— Мені йти з вами, патроне?
— Ні… Пошукай краще свого колегу… Не пам'ятаю, хто сьогодні тут чергує…
— Гладкий Лурті…
— Ти знайдеш його десь за рогом… Спитай у нього, що робила цього ранку Алін…
Алін по-своєму теж була вельми цікава особа. Колись вона служила в "Золотій підкові" — худа, з завжди розпатланим чорним волоссям, з темними блискучими очима. Всі знали, що вона коханка Манюеля, яку він здибав десь на вулиці.
В клініці він домігся для неї кімнати поруч зі своєю палатою. За його вказівками Алін знайшла управляючого для "Золотої підкови" й часом навідувалася туди сама, щоб перевірити виторг.
За три роки вона погладшала, заокруглилася, навчилася зачісуватись і навіть почала стежити за модою, одягаючись благопристойно і водночас кокетно.
Вони жили у комфортабельному будинку з великим безшумним ліфтом, з дверима з червоного дерева. Мегре зайшов у кабіну і натиснув кнопку п'ятого поверху На його дзвінок всередині щось заскрипіло, почувся м'який шурхіт гумових шин, і нарешті голос Манюєля, який запитав:
— Хто там?
— Мегре.
— Знову?
Двері відчинилися.
— Заходьте… Я вдома сам… Я був задрімав, ви мене розбудили…
У Манюєля тепер було сиве шовковисте волосся, яке надавало його обличчю певної гідності. Він був одягнутий у білу чисту сорочку, зелені піжамні штани, червоні пантофлі.
— Ну що вам від мене потрібно?.. Адже відколи ви мене знаєте, я вже зробив вам стільки послуг!.. Не треба до вітальні! Я завжди запитую себе, на біса мені ця вітальня?.. Адже я нікого не приймаю…
Вони зайшли до невеличкої кімнати з вікнами на вулицю. Тут хазяїн проводив більшість часу. В кутку стояв телевізор, у другому — програвач платівок, на столі кілька різних за розміром транзисторів. Під стіною була червона тахта й крісло. Всюди в безладді лежали газети, журнали та сила-силенна поліцейських романів.
Попільнички в кімнаті не було. Манюель ніколи не курив. І не пив.
— Попереджаю, я можу образитись… А ви знаєте, я слів на вітер не кидаю. Я повноправний громадянин і ніколи не був під судом. Мій патент і всі мої рахунки справні. Живу я тихше води, нижче трави, як миша в норі… Сам я навіть не можу вийти на вулицю.
Мегре, який добре знав свого співрозмовника, терпляче ждав кінця комедії. Зараз Манюєль грав роль буркотуна.
— Всі мої розмови підслуховуються… Не заперечуйте, я не вчора народився, як і ви… Підслуховуйте, записуйте — це мені до одного місця… Я прощу тільки, щоб ніхто не чіпав Аліни…
— До неї хтось залицяється?
— Годі вам, пане Мегре… Ви, я бачу, хитріший за мене.
— Та де вже мені?!
— Що? Та я навіть читати й писати до ладу…. Його улюблена співанка! Він пишався своєю неписьменністю, як інші своїми дипломами.
Мегре зробив довгу затяжку і, посміхаючись, промовив:
— Коли б я міг вас перехитрувати, Манюєлю, то ви знаєте, що давно вже сиділи б за ґратами…
— Ну от, ви знову за своє! Повернімося краще до Аліни… Сьогодні за нею ходить, як тінь, якийсь дебелий тип… Вчора був якийсь чорнявенький… Завтра ви приставите ще іншого хвоста… Досить їй носа висунути на вулицю, і вже ваш шпиг так і вродився тут… Добре, що хоч удома є туалет! Ви людина коректна, ви навіть мені до вподоби, але це не дає вам права щодня мене відвідувати, немов хворого родича… Дивуюсь, що ви не захопили з собою цукерок та квітів… Скажіть же нарешті, що вам від мене потрібно?
— Сьогодні в мене особиста справа…
— Особиста для кого?
— Ви знаєте Ніколь?
— Яку ще Ніколь? У Парижі всі тротуари кишать вашими Ніколь… З чого вона живе?
— Вона студентка.
— Що?
— Вона вчиться в Сорбонні, в університеті…
— І це я повинен знати дівчат, що вчаться в університеті?
— Я вам поставив запитання… Її звати Ніколь Прієр.
— Уперше чую…
— Вона мешкав недалеко звідси, на бульварі Курсель… Її дядько Жан-Батіст Прієр — головний доповідач Державної ради.
Сторопілість Манюєля не могла бути нещирою, бо інакше його треба було б вважати кращим актором, ніж сама Ніколь.
— І це ви серйозно?.. Та побий мене сила божа, коли я знаю, що воно таке, ваша Державна рада! Головний доповідач! Невже ви гадаєте, що в мене може бути щось спільне з такими великими цяцями!
— І не знаєте хазяїна кав'ярні "Затишок" на вулиці Сени?
— Ніколи, туди й не заглядав…
— А що ви можете сказати про тих двох молодиків, що попрацювали сьогодні на авеню Віктора Гюго?
Манюєль аж випростався у своїй колясці.
— Овва, добродію, обережно!.. Так ось для чого ви годували мене баєчками про Державну раду!.. Ви хочете загнати мене на слизьке?! Не вийде! Я не раз був вам корисний, намагався ладити з вами, бо нашому братові інакше не можна… Але ви вже граєте нечесно!
— Отже, ви нічого не знаєте?
— Чому ж, знаю! Стільки, як і ви, якщо ви теж слухали радіо… Але до чого тут я в усій цій історії?.. Вже три роки, я прикутий до цього крісла… І ніхто, крім вас, до мене не приходить… Цікаво, як я тут міг би гратися в сищиків та розбійників?
— Ніхто й не каже, що там були ви…
— Тоді чого ж ви влаштовуєте мені допити після кожного пограбування? І минулого разу, коли…
— Де Алін?
— Пішла до крамниці.
— Куди? Далеко?
— Не знаю… Туди, де можна купити бюстгальтер, якщо це вас так цікавить… Ваш інспектор може це підтвердити.
— Вона вже виходила цього ранку?
— Еге ж, до зубного лікаря навпроти… Коли б вікна були відчинені, я міг би навіть бачити, як вона роззявляє рота…
Навпроти був невеличкий особняк з мансардою. Його стіни із сірого каменю давно почорніли, плитки черепиці на даху відсвічували синьо-рожевим кольором, немов вода в Сені при заході сонця.
— Вона вже давно лікує зуби?
— Третій день…
Це можна було перевірити — інспектори стежили за нею третій тиждень.
— Як його прізвище?
— Чиє?
— Лікаря.
— Он Висить дощечка, прочитайте самі — я так далеко не бачу… Та й навіщо мені знати його прізвище?..
— Він живе там один?
— В нього є ще санітарка чи асистентка, не знаю, як краще сказати… Така кощава довгуля, як палиця… Не дай боже опинитися з такою в одному ліжку! Стривайте! Ось і Алін…
Треба було мати неабиякий слух, щоб почути крізь вітальню та коридор, як повертається ключ у замку.
А Крізь відчинені двері було видно, як, цокаючи високими, тонкими підборами, до вітальні швидким чітким кроком зайшла Алін у льняному оранжевому костюмчику зі старанно зачесаним волоссям… В одній руці вона тримала велику чорну сумку, в другій кілька пакетів у паперових обгортках, на яких комісар упізнав фірмові знаки універмагу Лідо та галантерейної крамниці на вулиці Марбеф.
Вона одразу вгледіла Мегре, але, навіть не повівши оком, наче не впізнала його, наче взагалі його тут не було, підійшла до Манюєля і чмокнула його в чоло.
— Що, татусю, цей тип знову тут?
Їй було двадцять два роки, Пальмарі незабаром мало сповнитися шістдесят, але в цьому звертанні не було нічого дочірнього.
