Клуб "100 ключів" - Сіменон Жорж

В деяких вікнах ще світилося. Освітлена була й одна кімната в будинку зубного лікаря. Наблизившись до дверей, Мегре прочитав на мідній дощечці, яку бачив здалеку під час візиту до Манюєля: "Д-р Франсуа Мелан, стоматолог. Прийом з 10-ї до 12-ї години і за домовленням".

— Чому "стоматолог"?

— Це звучить імпозантніше, ніж просто "зубний лікар".

Він перевів погляд на вікна Манюєля і побачив Алін, яка, схилившись над луткою, палила сигарету.

За кілька кроків вони почули, як хтось тихо промовив:

— На добраніч, пане комісар…

Придивившись, Мегре впізнав у затінку інспектора Жакмена, який мав чергувати тут аж до ранку.

— На добраніч, друзяко…

Незабаром вони підійшли до станції метро Терн і спустилися донизу. Завдяки щасливій вдачі пані Мегре важкий день закінчувався досить спокійно.

Над бульваром Рішар-Ленуар світив великий круглий місяць, коли тримаючи одне одного під руку, вони підійшли до свого будинку й відчинили двері.

Якийсь нещасний випадок затримав рух на дорозі, і автобус, у якому їхав на роботу комісар, прибув на набережну Орфевр лише в десять хвилин на десяту.

— Ніхто мене не питав?

— Ні… Хіба що інспектор Лурті…

— Нехай зайде після рапорту…

Схопивши зі столу кілька досьє, він широким кроком попрямував До кабінету директора, де вже зібралися усі начальники бригад.

— Даруйте, пане директор…

— То я слухаю вас, Бернаре…

Начальник відділу гральних будинків монотонним голосом продовжував свій рапорт.

— Гаразд… А ви, Мегре?.. Що там з цією ювелірною крамницею?

Мегре вже готувався до принизливої для нього розмови, бачив в уяві скісні, докірливі погляди колег, але виявилося, що він даремно тривожився. Про його вчорашню аудієнцію у префекта ніхто ще нічого не знав.

Звичайна ранкова процедура. Відчиняння вікон. Цвірінькання горобців. Самотня постать бродяги на березі Сени, який ретельно пере свою білизну.

Хвилин за п'ятнадцять до його кабінету чорною тінню нечутно прослизнув Барнакль.

— Є три штуки, — мовив він, подаючи комісарові чорний конверт. — Але я не знаю, котра з них та, що треба…

"Та, що треба" — тобто Ніколь Прієр.

На першій фотографії була зображена якась гладуха з великими наївними очима, нічим не схожа на Ніколь. На другій — молоденьке дівча років п'ятнадцяти. Це наводило на думку, що обізнаність бідолахи Барнакля в питанні молодих дівчат була дуже поверхова.

На третьому знімкові комісар одразу впізнав свою знайому. Ніколь була у світлому платті з білою сумочкою під пахвою.

— В мене є ще один портрет, на весь зріст.

І, немов фокусник-ілюзіоніст, інспектор дістав із бічної кишені свого велетенського піджака ще одну фотографію. Стоячи перед ґратчастою огорожею парку Монсо, дівчина тримала на повідцю невеличкого пуделя, який робив свою справу.

— Це те, що вам було потрібно?

— Чудово, пане Барнакль.

— Зробити ще кілька відбитків?

— Якщо можна… Штуки по три-чотири…

Зараз це вже було не так важливо. Коли б не Оскар, — зять Люка, ці фотографії могли б дуже допомогти. А втім, хтозна, може, вони ще стануть у пригоді, хоча комісарові вже здавалося, що він натрапив на правильний слід.

— Надрукувати їх зараз чи краще вдома?

Мегре навіть забув, що, роблячи потай ці знімки, старий інспектор ризикував своєю кар'єрою.

— У вас були труднощі?

— Невеликі… Адже ви знаєте, що я майже невидимець… Я легко зливаюся з пейзажем… В скверах та парках завжди тиняється кілька типів, подібних до мене, так що ніхто не звертає уваги…

В його голосі не було ні гіркоти, ні іронії.

— Вона нічого не помітила, бо була заклопотана собачкою, який не хотів переходити вулицю… Їй навіть довелося його переносити. В мене є ще знімок, де вона з пуделем лід рукою, але не дуже чіткий… Тому я й не надрукував…

— Дякую, Барнакль… Ви славна людина.

— Ви теж… Ви завжди так добре ставилися до мене. Після Барнакля до кабінету завітав Жанв'є.

— Це і є та сама дівчина?

— Еге ж… Я попрошу тебе під'їхати на вулицю Фонтен…

— До "Золотої підкови"?

— Так. Покажи знімки офіціантам. Спробуй дізнатися, чи вони коли бачили її в ресторані. Можеш також розпитати в сусідніх кав'ярнях.

— Ви сьогодні будете тут, патроне?

— Ні. Я їду на вулицю Акацій.

— Може, я вас підкину…

— Ні, не треба. Ти краще їдь туди негайно, поки їх не попередили… Скажи Люка, щоб чекав на мене внизу з машиною…

Повітря було вже насичене гарячими випарами, і над містом, немов над морем, стояло тремтливе марево. В золотому сяйві сонця мріли Єлісейські Поля.

— Спасибі за зятя, старий…

— Нема за що, патроне. Я досі не можу голови звести після вчорашнього… Він так пишався знайомством з вами, що його не можна було зупинити. Словом, ми набралися, як жаби мулу… Відтепер він буде всім розповідати про свого друга Мегре, так наче сидів з вами в школі на одній парті… Де зупинити? Біля будинку Манюєля?

Це вже стало звичкою.

— Як хочеш. Мені треба до будинку навпроти.

— Вас чекати?

— Так. Певно, це буде недовго.

Він подзвонив. Двері відчинила жінка схожа на іспанку, з довгим сухим обличчям, і, змірявши комісара суворим поглядом, запитала:

— Вам кого?

— Я до лікаря.

— Він вас чекає?

— Так.

— Тоді заходьте… Двері праворуч.

Відчуваючи на собі її погляд, комісар рушив угору дерев'яними сходами з зеленою доріжкою, вкритою брудними плямами. Фартух прислужниці був також у плямах. Пані Мегре сказала б, що в цьому домі немає господині.

Він навмисне не поспішав, щоб подратувати служницю, і, переступаючи сходинки, намагався визначити досить незвичні, хоча й знайомі пахощі, що просякали увесь дім. В них було щось таке, що нагадало йому власне дитинство: запах старого будинку, мокрою гнилого дерева, сирої землі.

Певно, за будинком було внутрішнє подвір'я, як це ще іноді трапляється в Парижі, і, глибше вдихнувши повітря, Мегре міг би побитися об заклад, що там росла липа.

Він ніколи не відчував себе так непевно, як тепер, бо не мав жодного права бути тут. Коли б лікар здумав поскаржитись до Сюрте, комісарові довелося б довго виправдовуватися.

І справді, виходило так, начебто він на зло робить те, що йому суворо заборонено. Щойно префект закинув йому його зв'язки з інформаторами, як він поспішив до одного з них, Манюєля Пальмарі.

Йому було заказано торкатися Ніколь, а він побував у кафе, в готепі, розпитував про неї університетського швейцара.

Пан Мітла попередив його, щоб у Сюрте не було жодного розголосу цієї справи, а він зараз же розповів про все своїм інспекторам Жанв'є та Люка і послав бідолашного Барнакля потай фотографувати дівчину.

Нарешті, під приводом надто прозорим, щоб у нього хоч на мить повірив Марсель Ландрі, він примусив показати йому список товариства, до якого належала племінниця головного доповідача.

Стільки порушень за один день!

Але, зайшовши так далеко, було б нерозумно зупинятися: треба йти до кінця, чого б це не коштувало. Треба грати ва-банк, навіть якщо попереду перспектива банкрутства. Мегре — банкруті Чудовий фінал блискучої кар'єри.

Та чи не марні були всі ці зусилля? Ні. Він ще точно не знав, чого варте це відкриття, але йому вдалося знайти зв'язок між двома жінками, що належали до діаметрально протилежних станів — Ніколь Прієр, родичкою всемогутного урядовця, та Алін, колишньою повією, коханкою старого сутенера.

Коли Мелан вступав до клубу "Сто ключів", його рекомендувала Ніколь Прієр. І саме до нього ходила вчора Алін, коли в неї заболіли зуби.

Всі ці думки роєм пронеслися у нього в голові за ті кілька секунд, поки вія підіймався сходами, і, опинившись на другому поверсі, він попрямував не праворуч, як йому звеліла іспанка, а ліворуч. Він завжди любив бувати вдома у тих людей, якими займався, а надто в тих кімнатах, куди його не запрошували.

Двері були міцно замкнені, і голос знизу запитав:

— Ви не знаєте, що таке праворуч?

Вона стояла на сходах і тупо дивилася на нього великими невиразними очима, як ото в корови, що пасеться на лузі, але все-таки комісарові стало трохи моторошно.

На табличці навпроти було написано: "Не подзвонивши, не заходити".

Він подзвонив, повернув ручку дверей і опинився в приймальні, схожій на вітальню в провінційних будинках. Там уже сиділа одна пацієнтка — досить молода жінка із змарнілим блідим обличчям.

Її не цікавили кольорові журнали, що купою лежали поруч на золоченому одноногому столику. Склавши руки на сумочці, покладеній на коліна, вона застиглим поглядом втупилася в квітчастий килим. Коли він зайшов, жінка кинула на нього короткий погляд і знову поринула и свою меланхолійну задуму.

Двері перед ним рвучко, відчинилися, і Мегре побачив ту довгоносу секретарку чи асистентку, про яку розповідала Алін.

— Добрий день…

— Здрастуйте.

У неї був суворий погляд, різкий голос. Вона належала до тих нещасних похмурих бридуль, які не знають радості ні змалку, ні в юності і вважають весь світ винним у тому, що їй не поталанило.

— Що вам потрібно?

— Я хочу бачити доктора Мелана.

— Для консультації?

— Так.

— У вас є призначення?

— Немає.

— Доктор приймає лише тих, кого запрошував.

— А на табличці біля дверей, навпаки, написано, що з десятої до дванадцятої він приймає всіх і лише після обіду — за призначенням.

— Це стара табличка.

— Минулої ночі в мене розболівся зуб, і аспірин мені не допомагає. Я хотів би, щоб лікар…

— Ви вже в нас бували раніше?

— Ні.

— Ви живете в цьому районі?

— Теж ні.

— Чому ж ви вирішили звернутися саме до доктора Мелана?

— Я проходив вулицею і побачив табличку…

— Ідіть за мною.

Вона завела його до невеличкої кімнати з білими стінами такої ж сумнівної чистоти, як і весь будинок, і сіла до столу.

— Сідайте… Я не обіцяю, що лікар зможе вас прийняти, але на всякий випадок давайте заповнимо картку… Ваше прізвище?

— Мегре… Жюль Мегре.

— Професія?

— Службовець.

— Вік, адреса…

— П'ятдесят два роки… Бульвар Рішар-Ленуар. Вона не зморгнула оком. Щоправда, очей він не бачив, бо голова в неї була схилена над карткою.

— На який саме зуб ви скаржитесь?

— Правий кутній, нижній… Здається, другий…

— Ідіть почекайте… Я вам нічого не обіцяю… Якщо поспішаєте, раджу звернутися до іншого лікаря…

— Я почекаю.

Вікно приймальні виходило на подвір'я, і посеред прибитого спекою газону він побачив липу, про яку щойно був подумав.

Далі, під досить високим муром біля напівзруйнованої оранжереї, купою лежав садовий реманент.