Мацюсеві пригоди - Корчак Януш

Надійшов наказ іти туди-то й туди-то, надійшов наказ робити те-то й те. Бери й роби. Ні про що не запитуй і не ремствуй.

Коли королівські війська вступили в переможене місто, Мацюсеві все тут страшенно сподобалося. Солдати розмістилися на ніч у великих зручних кімнатах, щоправда, на долівці, проте це все ж краще, ніж тісна хата чи голе поле. З нетерпінням чекав Мацюсь першого бою. За цей час він бачив і чув чимало цікавого, однак справжньої війни ще не знав. Який жаль, що їхній ешелон запізнився!

В місті стояли лише одну ніч, а другого дня рушили далі.

— Зупинитися й копати!

Мацюсь зовсім не знав сучасної війни. Він гадав, що військо тільки б'ється, відбирає коней і просувається все далі й далі, підминаючи ворога. А те, що солдати копають рови, вбивають перед цими ровами кілки з колючим дротом і сидять у них цілими тижнями, Мацюсеві навіть і не снилося. Не дуже охоче взявся він до роботи. Битися — то королівське діло, але копати — кожний може зробити це ліпше за нього. Проте майже щогодини надходить наказ за наказом,— треба поспішати, бо ворог наближається. Вже навіть чути здалеку гарматні постріли. Аж тут примчав на автомобілі полковник саперів: репетує, стиснувши кулаки, погрожує розстріляти тих, хто погано копає.

— Завтра бій, а вони нічого не роблять!.. А ті двоє чого тут? — крикнув він зі злістю.— Що це за Валигора та Вирвидуб?

Весь гнів полковника міг спрямуватися на двох добровольців, та, на їхнє щастя, над головами почулося гурчання літака. Полковник глянув у бінокль на небо, квапливо обернувся, сів у машину й чимдуж майнув геть. А тут бух-бух-бух, одна за одною впали три бомби. Щоправда, нікого не поранило, але всі поховалися в окопи, де було безпечніше.

Ті три бомби багато чого навчили Мацюся. Він уже не дувся й не бунтував, а мовчки взяв лопату й працював доти, доки його стомлені руки самі не опустилися, і він, мов колода, впав, підкошений важким сном, на самісіньке дно окопу. Солдати не будили його, хоч самі працювали цілу ніч при світлі ракет. А на світанку покотилася на них перша атака ворога.

З'явились чотири ворожих вершники. Це були розвідники, які мали виявити, де засіла королівська армія, щоб попередити своє військо. По вершниках почали стріляти, один упав з коня, певно, вбитий, а троє втекли.

— Зараз буде бій! — кричав поручик.— Лежати в окопах, виставити лише карабіни й ждати! — лунав його наказ.

Справді, незабаром з'явилося вороже військо. З обох боків почалася стрілянина. Але Мацюсів загін ховався в окопах, а ворог сунув через відкрите поле. Кулі атакуючих перелітали за окопи, над самісінькими головами солдатів, і чути було лише їхнє дзижчання та посвистування, тоді як ті, що атакували, гинули на очах від влучних куль Мацюсевих солдатів.

Тепер Мацюсь зрозумів, що справедливо сердився вчора полковник саперів, і зрозумів, що на війні кожний наказ має бути виконаний швидко й без зайвої балаканини. Звісно, цивільні можуть слухатися чи не слухатися, баритися чи сперечатися, а військовий знає лише одно: наказ має бути виконано негайно й точно. Вперед — то вперед, в тил — то в тил, копати — то копати.

Бій тривав цілий день. Нарешті, ворог зрозумів, що нічого не вдіє, бо тільки втрачає людей, а підійти до супротивника не може — заважають дротяні огорожі. Отож ворог відступив і вирішив окопатися. Та одне діло копати спокійно, коли ніщо не заважає, і зовсім інше — копати під вогнем, коли звідусіль падають кулі.

Вночі щохвилини злітали в небо ракети, освітлюючи все навколо, і хоч стрілянина трохи вщухла,— змучені солдати по черзі спали,— бій все одно тривав.

— Ми не здалися,— казали задоволені солдати.

— Ми не здалися,— повідомив поручик по телефону в штаб — до них уже встигли підвести телефон.

Яке ж було здивування й гнів у солдатів, коли назавтра протелефонували з штабу наказ відступати.

— Чому? Ми викопали окопи, затримали ворога, можемо оборонятися.

Якби Мацюсь був поручиком, він нізащо не послухався б наказу. Це, певно, якась помилка. Хай полковник прибуде сюди, хай подивиться, як добре вони б'ються. У ворога багато вбитих, а в них лише одного поранено в руку. Коли той солдат стріляв з окопу, його вистромлену руку дряпнула ворожа куля. Як же полковник може знати здалеку, що тут діється? Була хвилина, коли Мацюсь хотів крикнути: "Я король Мацюсь! Нехай полковник наказує, що хоче, а я не дозволяю відступати! Король старший за полковника". І якщо він не зробив цього, то тільки тому, що не був певний, чи йому повірять, чи не кепкуватимуть.

Так Мацюсь удруге переконався, що в армії дискутувати не можна, а треба негайно виконувати накази.

Прикро було кидати викопані з такими труднощами окопи, залишати частину запасів хліба, цукру та солонини. А ще прикріше повертатися через село, де здивовані жителі запитували:

— Чого ви тікаєте?

Вже в дорозі їх наздогнав кінний вістовий з листом, в якому наказувалося йти швидко, без відпочинку. Легко сказати — без відпочинку. Після двох безсонних ночей, коли одну ніч копали, а другу билися, йти без відпочинку не можна. Та й провізії в них мало, і всі до того ж ще сердиті й засмучені. Вперед ідеш завжди охоче, напружуєш останні сили і мчиш, а повертатися, та ще й з примусу,— тут сили вичерпуються швидко.

Ідуть, ідуть, ідуть, ідуть. Аж раптом обабіч постріли, ліворуч і праворуч.

— Все ясно! — крикнув поручик.— Ми просунулися занадто далеко вперед, а ворог зайшов з тилу. Полковник мав глузд, коли наказував відступати швидко. Нас могли взяти в полон.

— Гарна історія, тепер нам треба прориватися,— сердито сказав один солдат.

Ох, як було важко! Тепер ворог сидів у окопах і стріляв з обох боків, а вони мусили тікати.

Розділ десятий

Тепер Мацюсь зрозумів, чому на засіданні ради міністрів говорили про чоботи, про овес для коней та про сухарі. Якби в солдатів не лишилося в мішках сухарів, то довелось би померти з голоду, бо три дні вони гризли тільки сухарі. Спали по черзі, лише по кілька годин. А ноги в кожного були такі стерті, що кров аж булькала в чоботях. Тихо, мов тіні, пробиралися вони лісами, а поручик раз у раз дивився на карту, чи нема десь поблизу байрака або чагарника, щоб сховатися. Часто з'являлися ворожі розвідники: подивитись, куди вони тікають, і переказати своїм, як ліпше їх переслідувати.

Коли б ви бачили Мацюся! Він висох за ці дні, мов тріска, згорбився і став ще меншим. Багато солдатів покидали карабіни, та Мацюсь не випускав свого з закляклих пальців. Як можна за кілька днів стільки пережити!

"Татусю, татусю,— думав Мацюсь,— о, як важко бути королем, який веде війну. Легко було сказати: "А ми не боїмося, я здобуду над вами перемогу, як мій великий прадід". Легко говорити, та важко робити. Ох, яким я був тоді легковажним малюком. Думав тільки про те, як на білому коні залишатиму столицю, а народ кидатиме квіти під копита мого коня. І зовсім не думав, скільки людей загине".

А люди падали від куль, і, можливо, Мацюсь тільки тому вцілів, що був маленький. Ох, як же вони зраділи, коли, нарешті, зустріли свої війська. І не тільки війська, а й готові, вириті окопи.

"А тепер будуть з нас глузувати",— подумав Мацюсь.

Проте скоро він пересвідчився, що навіть на війні існує справедливість. Коли солдати виспалися й пообідали в окопах, їм наказали відійти в резерв. Нові бійці зайняли окопи й почали стріляти, а вони пройшли ще п'ять верст у тил — і там розташувалися в невеличкому містечку.

Там, на площі, їх зустрів полковник саперів, але тепер він зовсім не сердивсь, а лише сказав:

— Ну, що, хлопці, зрозуміли, для чого потрібні окопи?

— О, ще й як зрозуміли!

Солдатів, котрі кинули свої карабіни, відділили від тих, що повернулися з карабінами. І до цих останніх генерал звернувся з такого промовою:

— Честь вам за те, що зберегли зброю. Справжні герої пізнаються не в успіхах, а в поразці. Погляньте, й ці два малюки тут! — вигукнув раптом генерал.— Хай живуть хоробрі брати Валигора та Вирвидуб!

Відтоді Фелек став Валигорою, а Мацюсь — Вирвидубом. І вже інакше їх не називали:

— Гей, Валигоро, принеси-но води!

— Гей, Вирвидубе, підкинь-но дрівець у вогонь!

І загін полюбив своїх вихованців.

Тут на відпочинку солдати дізналися, що військовий міністр посварився з головнокомандуючим і лише король Мацюсь їх помирив. Мацюсь нічого не знав про ляльку, яка замінила його в столиці, й страшенно дивувався, що говорили так, ніби він був удома. Мацюсь був ще дуже молодим королем і не знав, що таке дипломатія.

Спочили, підгодувалися солдати — й засіли в окопах. І розпочалася так звана позиційна війна. Тільки час од часу, коли солдатам ставало дуже нудно, йшли в атаку — то вони, то ворожа сторона — і тоді ті чи ті просувалися на кілька верст або вперед, або назад.

Солдати ходили по окопах, грали, співали, різалися в карти, а Мацюсь старанно вчився. Вчив його поручик, якому знічев'я теж було нудно. Поставить уранці вартових пильнувати, чи не йде ворог в атаку, подзвонить у штаб, що все гаразд, і цілісінький день потім не має чого робити. Отож поручик і заходився навчати маленького Вирвидуба.

Чудові це були уроки. Сидить Мацюсь в окопі і вчить географію. Співають жайворонки, тільки часом десь пролунає постріл. Тихо й приємно. Та раптом — наче собаки завили! Починається! Це маленькі польові гармати. А тут: бах-бах — як гавкне велика гармата. І завирує! Карабіни квакають, мов жаби. Тут свистить, там сичить, десь гуде, і раз у раз: бац-бац, бах-бах!

Так триває півгодини — годину. Іноді снаряд влучить в окоп і вибухне — підкосить кількох чоловік, кількох покалічить. Але солдати вже звикли до цього. Подивляться й тільки зауважать:

— Шкода, добрий був хлопець!

— Царство йому небесне,— перехреститься котрийсь.

Лікар огляне поранених і вночі відішле до польового шпиталю. Ну що ж, війна.

Не уникнув рани й Мацюсь. Прикро йому було йти до шпиталю. Така маленька рана, навіть кістку не зачепило. Та лікар був невблаганний.

Лежить Мацюсь на ліжку — перший, раз за чотири місяці. О, яка насолода! Матрац, подушка, ковдра, біле простирадло, полотняний рушник, білий столик край ліжка, кварта, тарілка, ложка, трохи схожа на ті, якими він їв у королівському палаці. Рана загоюється швидко, сестри й лікарі дуже люб'язні, і Мацюсь почував би себе чудово, якби не одна страшна небезпека.

— Дивіться, який він схожий на короля Мацюся,— сказала якось полковникова дружина.

— Справді, й мені лице його здалося знайомим, але я зразу не здогадався.

І надумали сфотографувати Мацюся для газети.

— Нізащо в світі!

Даремно йому розтлумачували, що, можливо, король Мацюсь надішле йому медаль, коли, переглядаючи малюнки, побачить такого маленького солдата.

— Дурненький, вишлеш батькові свою фотографію, ото він зрадіє!

— Ні, ні!

Хай їм грець, тим фотографіям.