Мацюсеві пригоди - Корчак Януш

Вже йому не воювати.

Хлопці сховалися в тіні намету. За хвилину те місце, де лежав їхній приятель, знелюдніло, лишилися тільки чобіт, шинеля, яку скинули санітари, кладучи пораненого на ноші, та ще кров, змішана з багном.

— Шинеля згодиться,— сказав Фелек.— Віддам, коли одужав,— додав він на своє виправдання.— Ходім на вокзал, і так уже згаяли десять хвилин.

У загоні саме робили переклик, коли Фелек і Мацюсь насилу протовпились на перон.

— Не розходитись! — наказав молодий поручик.— Зараз я повернусь.

Фелек розказав солдатам про нещастя з добровольцем і не без тривоги представив їм Мацюся.

— А що поручик скаже? — стурбувався Мацюсь.

— Поручик викине тебе з вагона на першій же станції. Про цього хлопця сказали, і то він кривився.

— Гей, вояко, скільки тобі років?

— Десять.

— Нічого не вийде. Хоче — хай лізе у вагон, але однак поручик його викине. Ще й нам перепаде на горіхи.

— Якщо мене поручик викине з вагона, я пішки піду! — крикнув обурений Мацюсь.

Його давили сльози. Він, король, якому слід виїжджати з своєї столиці на білому коні на чолі війська, під вигуки жителів, що засипають його квітами з вікон,— тепер тікає крадькома, наче злодій, бо хоче виконати свій священний обов'язок і захистити державу та підвладних,— а його ще й ображають...

Коньяк і лосось швидко прояснили обличчя солдатів.

— Королівський коньяк, королівський лосось,— хвалили вони.

Не без радості дивився Мацюсь, як солдати допивали коньяк його вихователя.

— Ну, братику, перехили й ти чарчину; подивимось, чи вмієш воювати.

Нарешті Мацюсь п'є те, що завжди пили королі.

— Геть риб'ячий жир! — вигукнув він.

— Хе-хе, та ти революціонер,— озвався молодий капрал.— Не задоволений режимом? Чи не режимом короля Мацюся? Будь обережний, синку. За одне таке "геть" можна дістати кулю в лоб.

— Режим короля Мацюся не суворий,— живо заперечив Мацюсь.

— Малий ще, невідомо, що з нього виросте.

Мацюсь хотів ще щось сказати, але Фелек спритно перевів розмову на іншу тему.

— Так от я й кажу. Йдемо ми втрьох, а тут як бабахне, я думав — бомба з літака. А це тільки ящик з ракетами. Потім аж зірки посипалися з неба!

— А на біса їм ракети на війні?

— Щоб освітлювати дорогу, коли нема рефлекторів.

— А там поруч стояла важка артилерія. Коні перелякалися і — на нас. Ми обоє вбік, а той не встиг.

— І що, дуже його поранило?

— Крові було багато. Його тут же забрали.

— От вона, війна,— зітхнув хтось.— Є там у вас іще коньяк? Що ж це паровоза не видно?

Саме тієї миті подали ешелон. Колотнеча, біганина, метушня.

— Нікому не сідати! — крикнув, підбігаючи, поручик.

Але голос його потонув у загальному галасі.

Мацюся й Фелека солдати кинули у вагон, мов два пакунки. Десь поблизу іржали коні, не бажаючи заходити у вагон, хтось мав причепити чи відчепити якісь вагони, ешелон подався вперед — щось стукнуло — знову покотився назад. Хтось увійшов у вагон з ліхтариком, почав називати прізвища. Потому солдати побігли з казанками по суп.

Мацюсь нібито бачив і чув усе, але очі йому склеплювалися. Коли поїзд справді-таки рушив — Мацюсь не знав. Він прокинувся під розмірений стукіт коліс об рейки й зрозумів, що поїзд уже мчить.

"Їду",— подумав король Мацюсь і знову заснув.

Розділ сьомий

Ешелон складався з тридцяти товарних вагонів для солдатів, кількох відкритих платформ з візками й кулеметами та одного пасажирського вагона, в якому їхали офіцери.

Прокинувся Мацюсь геть змучений і хворий. Боліли здерта рука, спина й очі. Долоні були брудні й липкі, все тіло страшенно свербіло.

— Вставайте, раки, бо суп захолоне.

Не звиклий до солдатської їжі, Мацюсь ледве проковтнув кілька ложок.

— Їж, брате, бо нічого іншого не дадуть,— умовляв його Фелек, але даремно.

— В мене болить голова.

— Слухай, Томеку, тільки не здумай хворіти,— прошепотів стурбований товариш.— На війні дозволяється бути пораненим, але не хворим.

І Фелек раптом почав чухатися.

— Правду казав старий,— зауважив він.— Уже паразити насіли. А тебе не кусають?

— Хто? — запитав Мацюсь.

— Хто? Блохи. А може, й щось гірше. Старий мені казав, наче на війні менш дошкуляють кулі, ніж оця звірина.

Мацюсь згадав історію нещасного королівського лакея й подумав: "Цікаво, який вигляд у паразита, що так розгнівив тоді короля?" Але довго роздумувати не було часу, бо капрал зненацька гукнув:

— Ховайтеся, поручик іде!

Фелека й Мацюся штовхнули в куток вагона й накрили шинелями.

Згодом перевірили їхній одяг, і з'ясувалося, що й тому й тому чогось бракує. Але у вагоні був один солдат-кравець, закоханий у своє ремесло, який знічев'я заходився перешивати для добровольців солдатську форму. Гірше було з чобітьми.

— Слухайте, хлопці, ви справді думаєте воювати?

— Для того ж і їдемо.

— Воно то так, але походи дуже важкі. Чоботи для солдата — це перша річ після карабіна. Доки ноги здорові, ти воїн, а як натер їх — каліка. Пропав. Ні за цапову душу.

Так собі перемовляючись, солдати їхали далі. Зупинки були тривалі. То їх затримували на станціях до годині або й більше, то заганяли на запасну колію, шоб пропустити важливіші ешелони, то знову повертали на попередні станції, то затримували за кілька верст від вокзалу, бо шлях був забитий.

Солдати співали, в сусідньому вагоні хтось грав на гармошці. На привалах навіть танцювали. Проте для Мацюся й Фелека час тягнувся особливо довго,— адже їх не випускали з вагона.

— Не виходьте, поручик побачить.

Мацюсь відчував таку втому, наче пережив не один, а п'ять великих боїв. Хотів заснути і не міг: свербіло тіло; хотів вийти — не можна; а в вагоні було страх як душно.

— А знаєте, чого ми так довго стоїмо? — прийшов з новиною один солдат, веселий, жвавий, який весь час десь крутився й щоразу з'являвся із свіжими звістками.

— Ну, чого? Мабуть, ворог висадив міст у повітря або колію ушкоджено?

— Ні, наші добре стережуть мости.

— Тоді вугілля бракує, бо на залізниці не передбачали запасів для стількох поїздів.

— Може, який шпигун зіпсував паровоз?

— Ні, не тому. Весь транспорт затримано через те, що буде проїжджати королівський поїзд.

— А хто ж, хай йому чорт, буде в ньому їхати? Чи не король Мацюсь?

— Його ще там бракувало!

— Бракувало чи не бракувало, а він король — і край.

— Королі тепер на війну не їздять.

— Інші, можливо, не їздять, а Мацюсь міг би поїхати,— втрутився раптом Мацюсь, хоч Фелек і смикав його за хламиду.

— Всі королі однакові. Раніше, може, було інакше.

— Хіба ми знаємо, як було раніше? Може, королі так само лежали під периною, як і тепер. А люди не пам'ятають, то й брешуть.

— Нащо їм брехати?

— Ну, скажіть, скількох королів убито на війні, а скількох солдатів?

— Отакої... король один, а солдатів багато.

— А тобі що, мало одного? І з одним лиха наберешся.

Мацюсь не йняв віри власним вухам. Він стільки наслухався про любов народу, а надто війська, до короля. Ще вчора він гадав, що змушений ховатися, аби з величезної любові йому не завдали прикростей, а тепер бачить, що якби відкрився їм, то це не викликало б ніякого захвату. Дивно: військо їде воювати за короля, якого не любить.

Мацюсь боявся, щоб не сказали чогось лихого про батька. Але ні, батька навіть похвалили.

— Покійник не любив воєн. Сам не хотів битись, і народ до війни не силував.

Така повага до батька трохи вгамувала роз'ятрене Мацюсеве серце.

— Бо й справді, що королю робити на війні? Поспить на траві — тут же й нежить схопить. Блохи йому спати не дадуть. Від духу солдатського сукна голова розболиться. І шкіра в них ніжна, і ніс ніжний.

Мацюсь був справедливий і не міг не погодитись, що солдати кажуть правду. Вчора він спав на траві — і вже має нежить. І йому голова болить. І шкіра страшенно свербить.

— Ну, хлопці, годі. Все одно нічого путнього не придумаємо. Краще заспіваємо веселої.

— Їдемо! — крикнув хтось.

І справді, поїзд досить швидко рушив. Бо щоразу так дивно виходило — як. тільки хтось казав, що ешелон стоятиме довго, поїзд раптово рушав, і солдати скакали на ходу, й не один, спізнившись, лишався в дорозі.

— Вчать нас не ловити гав,— здогадався котрийсь.

Прибули на велику станцію. Тут з'ясувалося, що проїжджатиме якась важлива персона. На пероні — прапори, почесна варта, якісь дами в білому й двоє дітей з гарними букетами.

— Королівським поїздом їде на фронт сам військовий міністр.

Знову загнали ешелон на сусідню колію, де він і простояв цілу ніч, яку Мацюсь проспав мов убитий. Голодному, стомленому й зажуреному Мацюсеві навіть нічого не приснилося.

Вдосвіта почали чистити й мити вагони, поручик бігав і сам за всім стежив.

— Треба вас сховати, хлоп'ята, а то буде вам амба,— сказав капрал.

І Фелека з Мацюсем прихистили в убогій хатині стрілочника. Цікава до всього господиня зайнялася вояками. Думала, що в малюків скоріше вивідав що-небудь.

— Ой діти, діти,— зітхала вона,— навіщо це вам? Чи не краще ходити до школи? Звідкіля ви й куди їдете?

— Ласкава господине,— похмуро відповів Фелек,— батько наш — взводний. Він нам так на прощання сказав: "У доброго солдата ноги для походу, руки для карабіна, очі для пильності, вуха для слухання, а язик для того, щоб його держати за зубами, доки зуби не розціпить ложка з солдатським борщем. Солдат одним карабіном захищає одну голову, а одним дурним язиком може згубити не тільки власну голову, а й цілий загін". Звідкіля й куди їдемо — це військова таємниця. Нічого ми не знаємо й нічого не скажемо.

Стрілочникова дружина аж рота роззявила:

— Хто б міг подумати! Мале, а говорить як старе. Твоя правда: багато шпигунів крутиться біля військових. Одягне абиякий солдатський мундир і починає випитувати все, а потім — гайда до ворога.

І з великої поваги до хлопців вона не лише напоїла їх чаєм, а ще й ковбаси дала. Мацюсеві сніданок здався дуже смачним, тим більше, що нарешті він і вмився як слід.

— Королівський поїзд, королівський поїзд! — пролунало знадвору.

Фелек і Мацюсь вилізли на драбину, що стояла біля хлівця стрілочника, й дивилися.

— Їде.

Гарний пасажирський поїзд з великими вікнами під'їжджає до станції. Оркестр грає державний гімн. У вікні вагона стоїть добре відомий Мацюсеві військовий міністр. Очі міністра стрілися на мить з Мацюсевими очима. Мацюсь здригнувся й швидко нахилився: що б сталося, якби міністр його пізнав? Але міністр не міг пізнати Мацюся: по-перше, тому, що він був заклопотаний дуже важливими справами, а по-друге, тому, що після втечі Мацюся, яку старший міністр приховав від усіх,— про що мова буде далі,— з ним прощався в столиці підроблений Мацюсь.