Мацюсеві пригоди - Корчак Януш
Мацюсь не на жарт перелякався: а раптом пізнають, здогадаються!..
— Дайте йому спокій, раз не хоче. А може, так воно й краще. А раптом король Мацюсь іще образиться, стане йому неприємно, що в той час, як він роз'їжджає по столиці на автомобілі, його ровесники дістають рани.
"Що це, в біса, за Мацюсь, про якого всі так говорять? — Мацюсь подумав "в біса", бо давно вже забув етикет і навчився солдатської говірки.— Як добре, що я втік на фронт".
Мацюся не хотіли виписувати з шпиталю, навіть упрошували, щоб залишився. Доводили, що й тут для нього знайдеться діло: подавати пораненим чай, допомагати на кухні. Але Мацюсь обурився. Ні, ні за які гроші! Хай отой розмальований Мацюсь роздає подарунки в столичних шпиталях і ходить на похорони офіцерів, а він — справжній король Мацюсь — знову піде в окопи.
І повернувся у свій загін.
Розділ одинадцятий
— Де Фелек?
— Немає Фелека.
Фелекові надокучила служба в окопах. Він був жвавий хлопчина й ані хвилини не міг всидіти на місці. А тут сиди цілими тижнями в окопах і голови не вистромлюй, бо зараз же вистрелять. Ще й поручик гнівається.
— Сховаєш ти свою дурну голову чи ні? — кричить поручик.— Підстрелять йолопа, а тоді вези його в шпиталь, роби перев'язки. І без тебе повно клопоту.
Раз-другий нагримав поручик, а третього разу посадив Фелека на три дні до холодної на хліб і воду.
А сталося це так.
У ворожих окопах змінився загін. Старий пішов на відпочинок, а новий вночі зайняв його місце. Віддаль між ворожими окопами й окопами Фелекового загону була така мала, що солдати обох сторін могли навіть перемовлятися. І от вони почали ображати один одного.
— Ваш король шмаркатий! — кричать з ворожого окопу.
— А ваш — недолугий дід!
— Самі ви діди! Чоботи у вас діряві.
— А ви — голодні пельки, бурду п'єте замість кави.
— А ти ходи, покуштуй.
— Як візьмемо вашого полоненого, то він такий голодний, наче вовк.
— А ваші обідрані та й голодні.
— А ви від нас тікали, мов зайці.
— Зате згодом ми вам всипали.
— Ви й стріляти не вмієте. Ваші кулі летять просто на горобців.
— А ви хіба вмієте?
— Звісно, що вміємо.
Розгнівався Фелек вискочив з окопу, повернувся до ворогів спиною, нагнувся, підібрав шинелю й крикнув:
— Ану, стріляйте!
Гахнули чотири постріли, та кулі не влучили.
— Ех ви, стрільці!
Солдати реготалися, але поручик страшенно розлютився й посадив Фелека до холодної. Це була яма, викопана глибоко під землею і обкладена дошками. Треба вам сказати, що солдати понаносили із зруйнованих будівель дощок і змайстрували в окопах стіни, підлогу та навіть навіси, щоб їх не мочив дощ і не заливала багнюка.
Лише два дні просидів Фелек у дерев'яній клітці під землею, а далі поручик пробачив йому. Проте й цього було Фелекові досить.
— Не хочу я служити в піхоті.
— А куди ж ти підеш?
— На літак.
У Мацюсевому королівстві на той час бракувало бензину. А без бензину важко перевозити великі вантажі. Тому-то надійшов тоді наказ, щоб на літаки брали тільки легких солдатів.
Надумали тоді послати Фелека — хто ж може бути легший за дванадцятирічного хлопчака? Пілот керуватиме літаком, а Фелек кидатиме бомби.
Мацюсь трохи засмутився, а трохи навіть зрадів, що, коли повернувся з шпиталю, не застав Фелека. Адже тільки Фелек знав, що Мацюсь — король. Правда, Мацюсь сам просив, щоб Фелек називав його Томеком. Та що не кажіть, а це не зовсім добре, коли Фелек має Мацюся за рівню. І якби ще за рівню, а то ж ні! Мацюсь молодший, і Фелек просто гордує ним. Коли ночами солдати йшли в розвідку, Фелек завжди влаштовував так, що тільки його брали з собою.
— Не беріть Томека — чим він вам допоможе?
Розвідка була небезпечною і важкою. Треба було тихо повзти на животі до дротяних загороджень, перерізати їх ножицями або шукати ворожих вартових. Іноді треба було пролежати тихо цілу годину, бо варто лише ворогам почути підозріле шурхотіння в своєму таборі, як вони відразу ж пускали ракети й стріляли по сміливцях. Солдати жаліли Мацюся, оскільки він був молодший та тендітніший, і найчастіше брали Фелека. А Мацюсеві було прикро.
Залишившись без Фелека, Мацюсь виконував тепер в загоні важливі доручення: носив вартовим патрони, пролізав під дротом у ворожі окопи, а двічі навіть пробрався, переодягнений, на їхню сторону.
Переодягнувся якось Мацюсь у пастушка, переліз через дріт, пройшов версти зо дві, сів перед зруйнованою хатою і вдає, що плаче.
— Чого плачеш? — помітив його якийсь солдат.
— Як же мені не плакати, коли хату нашу спалили і мати кудись пішли, а куди саме — не знаю.
Привели Мацюся в штаб, напоїли кавою. Ніяково стало Мацюсеві: от добрі люди його нагодували, ще й старий каптан дали, бо, переодягнений у лахміття, хлопчина тремтів од холоду. Вони добрі люди, а він, Мацюсь, їх обдурює — прийшов шпигувати.
І Мацюсь вирішив, що коли так, то він нічого не розповість своїм. Хай кажуть, що він дурний, що нічого не знає, і хай ніколи більше не посилають його в розвідку. Він не хоче бути шпигуном. Але тут Мацюся покликали до штабного офіцера.
— Як тебе звуть, небораче?
— Мене звуть Томек.
— Так от слухай, Томеку. Можеш лишатися у війську, якщо хочеш, доки твоя мама не повернеться. Матимеш одяг, солдатський казанок, борщ і гроші. Але тобі доведеться прокрастися до них і вивідати, де у них арсенал.
— Що таке арсенал? — вдав Мацюсь, ніби не знає.
І йому показали, де зберігаються снаряди, бомби й гранати, порох і патрони.
— Тепер знаєш?
— Знаю.
— Ну, тоді підеш, подивишся, де все це у них сховано, а потім повернешся й розповіси нам.
— Гаразд,— погодився Мацюсь.
Офіцер був задоволений, що йому так легко вдалося вмовити хлопця. Навіть дав Мацюсеві цілу плитку шоколаду.
"Оце так? — подумав з полегшенням Мацюсь.— Коли вже я маю бути розвідником, то на користь своїх".
Мацюся провели до окопів і вирядили в дорогу. А щоб не було чути, що він іде, постріляли трохи в повітря.
Повертається Мацюсь задоволений, гризе шоколад, то крадеться карачки, то повзе на животі. Раптом — бац-бац — свої стріляють по ньому. Могли навіть убити його, бо помітили, що хтось підкрадається, а хто саме, не знали!
— Пустити три ракети! — вигукнув поручик.
А сам узяв бінокль, глянув і аж затремтів од жаху:
— Не стріляти! Здається, Вирвидуб повертається.
Без перешкод повернувся Мацюсь до своїх і розказав усе, що бачив і чув. Поручик зразу ж подзвонив у штаб артилерії. І артилерія негайно відкрила вогонь по військових складах ворога. Дванадцять снарядів не влучили, а тринадцятий, певно, зробив своє діло, бо так гухнуло, що аж небо почервоніло, і такий шугонув дим, що можна було задихнутися.
Завирувало у ворожих окопах. Поручик підняв догори Мацюся й тричі гукнув:
— Молодець, молодець, молодець!
Солдати полюбили Мацюся ще дужче. Адже в нагороду дали загонові барильце горілки, і, оскільки у ворога не було тепер пороху, можна було цілих три дні спати спокійно. Поручик навіть дозволив виходити ненадовго з окопів, щоб трохи розім'ятися. А ворожі солдати сидять в окопах і зляться, що нічого не можуть вдіяти.
І знову все йде, як і раніше. Вдень Мацюсь вчиться в поручика. Часом то покопає трохи — бо дощ увесь час руйнує окопи,— то заступить на вартування, то постріляє трохи. І багато разів думав Мацюсь: "Дивна річ! Так хотів я винайти збільшувальне скло, щоб висадити в повітря ворожий пороховий склад, і ось, хоч не зовсім, проте частково моє бажання здійснилося".
Незабаром минула осінь і настала зима. Випав сніг. Солдатам надіслали теплий одяг. Навколо було біло й тихо.
Розділ дванадцятий
І знову Мацюсь дізнався про важливу річ. Адже не могли війська весь час сидіти в окопах. Що б тоді було? Як би тоді закінчилася війна?
Тихо було в окопах на фронті, зате в столиці кипіла робота. Треба було приготувати все, щоб, зібравши війська в одне місце, з усією силою вдарити по ворогові й прорвати фронт. Адже досить хоча б в одному місці прорвати лінію оборони, як ворог змушений тікати звідусюди, бо через цей прорив входять війська супротивника й починають стріляти з тилу.
Наприкінці зими поручик став уже капітаном, а Мацюсь одержав медаль. Як він радів! Мацюсів загін було двічі відзначено за відмінну службу. Сам генерал приїхав до них в окопи й зачитав наказ:
"Іменем короля Мацюся виношу подяку вагонові за висаджена ня в повітря порохових складів і за хорошу службу на благо вітчизни й народу. І даю вам таємне доручення прорвати лінію фронту, коли потеплішає".
Це була велика честь. Одразу ж почалися таємні приготування. Було привезено багато гармат і снарядів. А в тилу зібралася кіннота й чекала наступу. Щодня дивилися солдати на сонце — коли ж, нарешті, потеплішає, бо їм страшенно надокучило сидіти без діла. Так бідолашні чекали, так готувалися! І не знали, скільки доведеться їм пережити. Капітан придумав хитрий маневр: не нападати всією силою, а першого дня кинути в атаку частину війська, яке рушило б тільки так, про людське око, й одразу ж повернулося. Тоді ворог подумає, що вони слабкі. А наступного дня можна буде кинути всі сили й прорвати лінію ворожих окопів.
Так він і зробив. Послав половину війська в атаку. Перед атакою наказав артилерії довго стріляти по дротяних загородженнях, щоб прорвати їх і відкрити дорогу для піхоти.
—. Вперед!
О, як приємно вихопитися з отих нестерпних окопів, з отих мокрих ровів, бігти щодуху й кричати: "Ура! Вперед, вперед!" Налякався ворог, коли побачив, що війська посунули прямо на багнети, навіть стріляв мало і невлад. Атакуючі дійшли до загороджень, і тут капітан дав наказ відступати.
А Мацюсь і ще кілька солдатів, які чи то не чули наказу, чи то забігли трохи далі, опинилися в оточенні ворожого караулу й попали в полон.
— Ага, злякалися ваші,— глузували ворожі солдати.— Мчали, мчали, зчинили галас, а як добігли до нас, то зразу ж тікати. Та й не дуже-то вас і багато.
Вдруге Мацюся вели до штабу. Тільки того разу він був переодягнений і йшов як військовий розвідник. А тепер був у солдатській шинелі й плентався як полонений.
— А, знаємо тебе, голубе! — сердито вигукнув ворожий офіцер.— Це ти був у нас узимку? Через тебе наші порохові склади висаджено в повітря. Хе-хе! Тепер ти від нас не втечеш. Відведіть солдатів до табору військовополонених, а хлопця за шпигунство повісимо.
— Я солдат! — вигукнув Мацюсь.— Ви можете мене розстріляти, але не вішати.
— Ач який розумний! — гримнув офіцер.— Дивіться, чого йому заманулося.
