Мацюсеві пригоди - Корчак Януш
Мацюсь збагнув, що в листі буде надзвичайне повідомлення. Проте він і гадки не мав, що таке надзвичайне. Війни вже давно не було, бо Стефан Розумний умів жити в злагоді з сусідами, і хоч великої дружби між ними не відчувалося, одначе й відвертої війни ні він сам не проголошував, ні інші не наважувались йому оголосити.
Зрозуміло: вороги скористалися з того, що Мацюсь маленький і недосвідчений. Але тим дужче прагнув Мацюсь довести, що вони помилилися, що король Мацюсь, хоч і малий, зуміє оборонити свою країну. Лист Фелека повідомляв:
"Три держави оголосили вашій королівській величності війну. Батько мій завжди нахвалявся, що при першій же звістці про війну нап'ється з радощів. Я жду цього, бо нам необхідно побачитись".
Чекав і Мацюсь. Він думав, що того як дня його запросять на надзвичайне засідання ради, і тоді він, Мацюсь, законний король, візьме до своїх рук державне кермо. Якась нарада справді-таки відбулася вночі, але Мацюся не покликали.
А наступного дня іноземний вихователь відбув з Мацюсем урок, як і звичайно. Мацюсь знав придворний етикет, розумів, що королю не можна капризувати, впиратися й сердитись, а тим паче в таку хвилину він не хотів хоч би чим принизити королівську гідність. Тільки брови його були насуплені й чоло наморщене. І коли під час уроку він глянув у дзеркало, йому спало на думку: "У мене вигляд майже такий, як у короля Генріха Запального".
Чекав Мацюсь години аудієнції. Та коли церемоніймейстер оголосив, що аудієнцію відкладено, Мацюсь, спокійний, проте дуже блідий, рішуче сказав:
— Я вимагаю, щоб негайно покликали в тронний зал військового міністра.
Слово "військового" Мацюсь вимовив з таким притиском, що церемоніймейстер одразу ж зрозумів — Мацюсь уже знає все.
— Військовий міністр на засіданні.
— Тоді й я буду на засіданні,— відповів король Мацюсь і рушив у бік сесійного залу.
— Ваша королівська величність, звольте хоч хвилинку зачекати. Ваша королівська величність, звольте зглянутись на мене. Цього робити не можна. Я відповідаю за все.— І старий голосно заплакав.
Мацюсеві стало шкода старого, який справді знав досконало, що король може робити, а чого йому робити не личить. Не раз довгими вечорами сиділи вони з старим перед каміном, і Мацюсь залюбки слухав цікаві оповіді церемоніймейстра про короля-батька й королеву-матір, про придворний етикет, іноземні бали, парадні вистави в театрах та військові маневри, в яких брав участь король.
Мацюсеве сумління було не зовсім чисте. Оте листування з сином взводного він вважав великою своєю провиною, а таємне викрадення вишень та малини для Фелека гнітило Мацюся найдужче. Звісно, сад належав йому, звісно, ягоди він рвав не для себе, а для подарунка, одначе робив це потай, і хтозна, чи не заплямував він цим рицарську честь своїх великих предків.
Зрештою, в Мацюся було добре серце: сльози старого зворушили його. І можливо, Мацюсь знов зробив би помилку, зрадивши своє хвилювання, проте він своєчасно схаменувся і, ще дужче наморщивши лоба, холодно мовив:
— Я жду десять хвилин.
Церемоніймейстер вибіг. Завирувало в королівському палаці!
— Звідки Мацюсь дізнався? — горлав роздратований міністр внутрішніх справ.
— Що цей шмаркач надумав робити?! — збуджено крикнув старший міністр.
Але міністр юстиції закликав його до порядку:
— Пане прем'єр-міністр, закон забороняє на офіційних засіданнях так брутально обзивати короля. Приватно ви можете говорити, що забажаєте, а наша нарада є офіційною. Панові прем'єр-міністру вільно лише так думати, але не говорити.
— Нарада відкладається,— спробував захиститися переляканий старший міністр.
— Слід було оголосити завчасно, що ви зробите перерву засідання. Однак ви про це не подбали.
— Я забув, прошу пробачення.
Військовий міністр глянув на годинник:
— Панове, король дав нам десять хвилин. Чотири хвилини минуло. Отже, не будемо сваритися. Я людина військова і мушу виконувати королівський наказ.
Бідолашний прем'єр-міністр мав-таки підстави боятися; на столі лежав аркуш паперу, на якому виразно було написано синім олівцем: "Гаразд, хай буде війна". Легко було вдавати сміливого тоді, та важко тепер відповідати за нерозважливо написані слова. Зрештою, що сказати, коли король запитає, чому прем'єр-міністр тоді так написав? Адже ж все почалося з того, що після смерті старого короля міністри не хотіли визнавати Мацюся.
Знали про це всі міністри й навіть трохи зловтішалися, бо недолюблювали старшого міністра за те, що той надміру командував і був страшенно гордий. Ніхто з них не хотів нічого радити,— кожен лише думав, як йому діяти, щоб на когось іншого упав гнів короля за втаєння такої важливої події.
— Залишилась хвилина,— сказав військовий міністр, застебнув ґудзики, поправив ордени, підкрутив вуса, взяв зі столу револьвер — і за хвилину вже стояв, виструнчившись, перед королем.
— Отже, війна? — тихо спитав Мацюсь.
— Так точно, ваша величність.
У Мацюся наче камінь упав з серця, бо, мушу вам сказати, і він ці десять хвилин дуже хвилювався. "А може, Фелек просто так написав? А може, це неправда? А може, він пожартував?"
Коротке "так точно" розвіяло всі сумніви. Війна, і велика війна. Хотіли обійтися без нього. Та Мацюсь тільки одному йому відомим чином розкрив таємницю.
Через годину хлопчаки на вулицях кричали на весь голос:
— Термінове повідомлення! Криза кабінету міністрів!
Це означало, що міністри посварилися.
Розділ п'ятий
Криза кабінету міністрів була така: прем'єр-міністр удавав ображеного й відмовлявся бути старшим. Міністр шляхів сполучення сказав, що не може перевозити війська, бо не має необхідної кількості паровозів. Міністр освіти зазначив, що вчителі, мабуть, підуть на війну, а тому школярі ще більше битимуть шибки й псуватимуть парти, отже й він зрікається свого поста.
На четверту годину було призначено надзвичайну нараду.
Король Мацюсь, скориставшись з метушні, прокрався в королівський сад і голосно свиснув раз і вдруге, та Фелек не з'явився.
"З ким би порадитись у таку важку хвилину? — Мацюсь відчував, що на ньому лежить велика відповідальність, але виходу не бачив.— Що робити?"
Заплакав король Мацюсь. Проте скоро заснув, спершись на березовий пеньок.
І приснилося Мацюсеві, що батько його сидить на троні, а перед ним стоять, виструнчившись, усі міністри. Раптом великий годинник тронного залу — востаннє накручений чотириста років тому — задзвонив, наче церковний дзвін. До залу зайшов церемоніймейстер, а за ним двадцятеро лакеїв внесли золоту труну. Тоді король-батько зійшов з трону і ліг у ту труну, а церемоніймейстер зняв корону з голови батька і надяг її на Мацюсеву голову. Мацюсь хотів сісти на трон, коли бачить — там знову сидить його батько, але вже без корони і якийсь дивний, ніби тінь. І сказав йому батько:
— Мацюсю, церемоніймейстер віддав тобі мою корону, а я тобі даю свій розум.
І тінь короля взяла в руки власну голову. В Мацюся аж серце завмерло, що ж тепер буде!
Але хтось шарпнув Мацюся, і він прокинувся.
— Ваша величність, скоро четверта година.
Підвівся Мацюсь з трави, на якій щойно спав, і відчув себе якось приємніше, ніж тоді, коли вставав з ліжка. Не знав він, що згодом не одну ніч проведе так просто неба на траві, що надовго розпрощається зі своєю королівською постіллю.
І так само, як Мацюсеві й снилося, церемоніймейстер подав йому корону. А рівно о четвертій в залі засідань задзвонив у дзвіночок король Мацюсь і сказав:
— Панове, починаємо дебати.
— Прошу слова,— озвався старший міністр.
І почав довжелезну промову про те, що не може більше працювати, що жаль йому залишати короля самого в таку тяжку хвилину, але він змушений подати у відставку, бо давно хворіє.
Те ж саме сказали чотири інших міністри.
Мацюсь анітрішечки не злякався, лише відказав:
— Все це дуже добре, але зараз війна, й немає часу на хвороби та втому. Ви, пане старший міністр, знаєте всі справи, отже, повинні залишитися. Коли я виграю війну, тоді поговоримо.
— Але в газетах писали, що я йду у відставку.
— А тепер напишуть, що ви залишаєтесь, бо таке моє прохання.
Король Мацюсь хотів сказати: "Такий мій наказ", проте, мабуть, розум батька підказав йому в таку важливу хвилину замінити слово "наказ" на "прохання".
— Панове, ми повинні захищати батьківщину, повинні захищати нашу честь.
— То ваша величність воюватиме з трьома державами? — запитав військовий міністр.
— А що ж ти хочеш, пане міністр, щоб я просив у них миру? Адже я правнук Павла Переможця.
Сподобалася міністрам така промова, і старший міністр був задоволений, що король його просить. Він ще трохи покомизився для годиться, та зрештою погодився залишитись.
Довго тривала нарада, а коли скінчилася, хлопчаки на вулицях загукали:
— Надзвичайний випуск! Кризу ліквідовано!
Це означало, що міністри помирилися.
Мацюсь був трохи здивований, що на засіданні нічого не згадувалося про те, як він, Мацюсь, виступатиме з промовою перед народом, як їхатиме білим конем на чолі хороброго війська. Говорили про залізниці, гроші, сухарі, чоботи для війська, про сіно, овес, воли й свині, ніби не про війну йшлося, а про щось зовсім інше. Мацюсь багато чув про давні битви, але нічого не знав про сучасну війну. І от скоро він мав пізнати її, мав зрозуміти, навіщо ці сухарі й чоботи і що в них спільного з війною.
Неспокій Мацюся зріс, коли назавтра, о певній годині, з'явився його іноземний вихователь, щоб розпочати уроки. Проте не минуло й половини уроку, як Мацюся покликали до тронного залу.
— Оце від'їздять посли держав, що оголосили нам війну.
— А куди вони їдуть?
— Додому.
Мацюсеві здалося дивним, що посли можуть так вільно виїхати, одначе краще так, ніж коли б тих послів посадили на палю чи піддали тортурам.
— А навіщо вони прийшли?
— Попрощатися з вашою королівською величністю.
— Я повинен вдати ображеного? — спитав він тихо, щоб не почули лакеї, бо інакше вони втратили б до нього повагу.
— Ні, ваша королівська величність попрощаєтеся з ними люб'язно. Зрештою, вони це зроблять самі.
Посли не були зв'язані, ні на ногах, ні на руках у них не було кайданів.
— Ми прийшли попрощатися з вашою королівською величністю. Нам дуже прикро, що починається війна. Ми зробили все, щоб не допустити її. На жаль, нам це не вдалося.
