Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик
Тож військові практики зі здивуванням дивилися на дії Кривоноса, котрого йти на такий шалений крок ніщо не змушувало.
Змушували його тільки амбіція і прагнення крові. Отаман щойно дізнався, що Хмельницький, попри чисельну перевагу посланих під командуванням Кривоноса полків, тривожачись про результат битви з Ієремією, йшов з усіма своїми силами на підмогу. Кривоніс дістав наказ битви не починати. Але саме тому Кривоніс вирішив її почати і квапився.
Узявши Полонне і сп'янівши від крові, він уже ні з ким не хотів нею ділитися, тому й поспішав. Утратить половину війська — ну й що з того! Друга половина захлюпне нечисленні князівські сили й зітре їх на порох. Голову Ієремії він піднесе Хмельницькому в подарунок.
Тим часом вал черні досяг кінця дамби, перекотився через неї і розлився по тому самому півколу, яке залишили війська Ієремії. Але тої ж миті схована піхота Осинського дала із флангу вогню, із Вурцелевих гармат простяглися довгі смуги диму, земля здригнулася від гуркоту, і битва почалася по всій лінії.
Димом затягло береги Случі, ставок, греблю й саме поле, тому нічого не було видно; часом лише мелькали червоні мундири драгунів, іноді блищали гребені, пролітаючи над шоломами, а переважно ж у цій хмарі все кипіло. У місті били в усі дзвони, жалібний стогін яких змішувався із басовитим ревом гармат. Із козацького табору валили до дамби нові й нові полки.
Ті ж, що її перейшли й опинилися на другому боці ставу, розтягшись на млі ока довгою лінією, люто вдарили на князівські хоругви. Бій зав'язався від одного кінця ставу аж до закруту річки й болотистих лук, цього мокрого літа залитих водою.
Чернь і низові козаки мусили перемогти або загинути у воді, до якої тіснили їх атаки піхоти і князівської кінноти.
Коли рушили вперед гусари, пан Заглоба, хоч і потерпав від задишки й не любив тисняви, кинувся укупі з іншими, бо, зрештою, нічого іншого йому й не лишалося робити, щоб не бути страченим за дезертирство. Тож він летів, замружившись, а в голові блискавкою проносились думки: "Тут не схитруєш! Ніяк не схитруєш! Дурний виграє, мудрий гине!" Потім охопила його злість і на війну, і на козаків, і на гусарів, і на все на світі. Він почав лаятись і молитися. Вітер свистів у нього у вухах, забивав дух. Раптом кінь його об щось спіткнувся, він відчув перепону, розплющив очі — і що ж він побачив! Ось вони — коси, шаблі, ціпи, безліч спаленілих облич, очі, вуса... І все це невиразне, не відомо чиє, усе смикається, скаче, лютує. Тоді пойняв його страшенний гнів на того супротивника, що не тікає під три чорти, що лізе межи очі й змушує його, Заглобу, битися. "Хотіли — матимете!" — подумав він і заходився наосліп рубати шаблею навсібіч. Часом шабля просто розтинала повітря, а часом відчувалося, що вона вгрузає у щось м'яке. Водночас він розумів, що досі живий, і це неабияк додавало йому духу. "Бий! Убивай!" — ревів він, як буйвол. Нарешті перекошені від люті обличчя зникли у нього з очей, і він побачив безліч спин, денців від шапок, а від криків мало вуха в нього не луснули.
"Тікають! — промайнуло в голові. — Авжеж, тікають!"
І тоді закипіла у ньому небувала відвага.
— Злодії! — крикнув Заглоба. — Оце ви так шляхті чините спротив?
І він притьмом кинувся наздоганяти втікачів, багатьох випередив і, вмішавшись у гущу з ними, вже з більшим толком узявся до діла. Тим часом друзі його приперли низових до густо порослих деревами берегів Случі й гнали їх попід берегом до дамби, за браком часу нікого не беручи в полон.
Зненацька пан Заглоба відчув, що кінь під ним почав упиратися, і воднораз на нього впало щось важке й обмотало йому голову, так що він опинився у цілковитій темряві.
— Милостиві панове! Рятуйте! — крикнув він, б'ючи п'ятами коня. Але аргамак, напевно, стомлений вагою вершника, тільки стогнав і стояв на місці.
Пан Заглоба чув вереск і крики вершників, що пролітали повз нього, потім увесь цей ураган пронісся і навколо залягла боязка тиша.
І знов думки, наче бистрі татарські стріли, замелькали у нього в голові.
"Що це? Що сталося? Ісусе Христе! Мене взяли у полон?"
Його чоло зросив холодний піт. Здається, йому обмотали голову так само, як він колись Богунові. А тягар, що його він відчував на плечі, — гайдамацька рука. Але чому його ніхто не веде чи не вбиває? Чому він стоїть на місці?
— Пусти, хаме! — вигукнув пан Заглоба здушеним голосом.
Мовчання.
— Пусти, хаме! Я дарую тобі життя!
Жодної відповіді.
Пан Заглоба ще раз ударив п'ятами в кінські боки. Кінь ані руш. Затята скотина розкарячилася ще дужче й стояла на місці.
Тоді страшенна лють пойняла нещасного бранця і, добувши ножа із ножен, що висіли на поясі, він завдав нищівного удару позад себе.
Але ніж розітнув тільки повітря.
Тоді Заглоба вхопив обома руками запону, що обмотувала йому голову, і вмить зірвав її.
Що це?
Гайдамаків нема. Довкола ні душі. Тільки здалеку в диму видно, як летять червоні драгуни Володийовського, а за кілька верст за ними блищать обладунками гусари, котрі женуть недобитки із бойовища до води.
Зате під ногами у пана Заглоби лежить полковий запорозький стяг. Либонь, козак, тікаючи, відкинув його так, що ратище попало на плечі панові Заглобі, а полотнищем накрило йому голову.
Побачивши усе це і зрозумівши що до чого, сей муж геть отямився.
— Ага! — мовив він. — Я здобув стяг. Як це? А може, я його не здобув? Якщо правництво у цій битві не поляже, тоді нагороду я матиму неодмінно. О хами! Ваше щастя, що піді мною кінь уперся. Помилявся я, гадаючи, що на хитрість можна сподіватися більше, ніж на мужність. Знадоблюся у війську і я на щось більше, як тільки їсти сухарі. О Боже! Знов сюди якась ватага летить. Не сюди, негідники, не сюди! Щоб цього коня вовки з'їли!.. Бий!.. Убивай!
І справді, нова ватага козаків, виючи нелюдськими голосами, мчала до пана Заглоби, а на п'яти їм наступали латники Поляновського. І був би, може, пан Заглоба знайшов смерть під копитами, якби гусари Скшетуського, котрі, перетопивши тих, за ким гналися, не верталися зараз, щоб оточити з двох боків загони, які мчали на пана Заглобу.
Побачивши це, запорожці кинулись у воду тільки для того, щоб, уникнувши мечів, знайти смерть у болотах і глибоких водокручах. Ті із них, хто впав навколішки, благаючи про милость, умирали під ударами. Погром виявився страшний і повсюдний, але найжахливіший був на дамбі. Усі загони, що перейшли її, були знищені у півколі, утвореному князівським військом. Ті, які іще не перейшли, гинули під невпинним вогнем Вурцелевих гармат і залпами німецької піхоти. Вони не могли рушити ні вперед, ні назад, бо Кривоніс підганяв нові й нові полки, котрі, штовхаючись, підпираючи передніх, заперли єдиний шлях до відступу. Можна було подумати, що Кривоніс заприсягся вигубити власних людей, а ті товпилися, душились, билися один з одним, падали, стрибали обабіч у воду — і тонули. З одного кінця чорніли юрби втікачів, із другого — полчища нападників, а посередині — гори й вали трупів, стогін, крик, воістину нелюдський, безумство страху, метушня, хаос. Увесь ставок наповнився людськими й кінськими трупами. Води вийшли з берегів.
Іноді канонада замовкала. Тоді дамба, як із гармат, викидала натовпи запорожців і черні, котрі розбігалися по півколу і йшли під мечі кінноти, що чекала на них, а Вурцель починав поливати знову, зливою заліза і свинцю перекриваючи дамбу й зупиняючи підхід підкріплень.
У цій кривавій борні спливали цілі години.
Кривоніс, розлючений, спінений, іще не здавався й кидав тисячі молодців у пащу смерті.
По другий же бік Ієремія, закутий у срібні лати, стояв верхи на коні на високій могилі, що з давніх–давен називалася Крутою Могилою, і дивився на бойовище.
Обличчя в нього було спокійне, а погляд охоплював усю дамбу, ставок, береги Случі й сягав аж до того місця, де, повитий блакитнуватим серпанком відстані, розташувався величезний табір Кривоноса. Князь не зводив очей із того скопища возів, нарешті він звернувся до опасистого київського воєводи і сказав:
— Сьогодні ми вже не візьмемо табора.
— Як це? Ваша ясновельможність хочеш?..
— Час швидко летить. Запізно! Поглянь, ваша милость, уже й вечір.
Справді–бо, від моменту виїзду наїзників битва, що не припинялася через упертість Кривоноса, тривала вже так довго, що сонце мало час пройти усю свою щоденну дугу і хилилося до заходу. Легкі високі хмаринки, які обіцяли погоду і були, мов отари білорунних овець, розпорошені по небу, почали червоніти і сходити стадами з полів небесних. Приплив козацтва до дамби поволі зменшувався, а ті полки, що вже зійшли на неї, перелякано і метушливо відступали.
Битва скінчилася, і скінчилася тому, що розлючені юрби обступили врешті–решт Кривоноса, волаючи у розпачі й гніві:
— Зраднику! Вигубиш нас! Пес кривавий! Самі тебе зв'яжемо і Яремі віддамо, чим і життя купимо. На погибель тобі, не нам!
— Завтра віддам вам князя і все його військо або сам загину, — відповів Кривоніс.
Але це сподіване "завтра" мало ще настати, а теперішнє "сьогодні" було днем розгрому і поразки. Кілька тисяч найвправніших низових молодців, не рахуючи вже черні, полягло на бойовищі або втонуло у ставку й річці. Близько двох тисяч узято в полон. Загинуло чотирнадцять полковників, не лічачи сотників, осавулів і старшин. Другий після Кривоноса воєначальник, Полуян, живцем, хоч і з переламаними ребрами, опинився в руках у супротивника.
— Завтра усіх виріжемо! — повторював Кривоніс. — Ні горілки, ні їди доти у рот не візьму.
А тим часом у стані супротивника до ніг страшного князя кидали здобуті стяги. Кожен із завойовників швиргав свій трофей, отож невдовзі утворилася чимала купа, бо усього стягів виявилося сорок. А коли настала черга пана Заглоби, він жбурнув свою здобич із такою силою й гуркотом, що аж ратище тріснуло. Побачивши це, князь зупинив його і сказав:
— Ти, ваша милость, своїми руками здобув цей знак?
— Служу вашій ясновельможності!
— Ти, я бачу, не лише Улісс, а й Ахіллес.
— Я простий жовнір, котрий воює під проводом Олександра Македонського.
— Оскільки платні ти, ваша милость, не одержуєш, нехай скарбник тобі ще двісті червоних золотих за такий доброчесний промисел відлічить.
Пан Заглоба коліна князеві обняв і мовив:
— Ваша ясновельможність! Це більша ласка, аніж моя мужність, що про неї я, як чоловік скромний, волів би промовчати.
Ледь помітна усмішка з'явилася на потемнілому обличчі пана Скшетуського, але рицар нічого не сказав і навіть згодом ні князеві, ні кому іншому про сум'яття пана Заглоби перед битвою не обмовився.
