Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик

Він, народжений для великих призначень, котрий відчуває в собі силу, щоб їм відповідати, змушений визнати себе безсилим...

Зажура ця укупі з трудами відбилася на його вигляді. Він дуже схуд, очі в нього запали, чорна як вороняче крило чуприна почала сивіти. Але якийся великий трагічний спокій був у нього на обличчі, бо гордість не дозволяла князеві виказувати своїх страждань.

— Що ж, хай так і буде! — мовив він. — Покажемо цій невдячній вітчизні, що не лише воювати, а й умерти за неї ладні. Воістину, волів би я славнішою смертю в якійся іншій війні полягти, аніж воюючи з холопами у громадянській завірюсі, але нічого не вдієш!

— Ясновельможний князю, — перебив його київський воєвода, — не говори, ваша князівська милость, про смерть, бо хоч і не відомо, що кому призначив Господь, але, може, до неї ще й далеко. Я схиляюсь перед військовим генієм і рицарським духом вашої князівської милості, але не можу все–таки закинути ні віце–королю, ні канцлерові, ні рейментарям, що вони цю братовбивчу війну намагаються владнати перемовами, бо у ній ллється братня кров, а з обопільної затятості хто, як не зовнішній ворог, скористається?

Князь довго дивився воєводі у вічі й чітко сказав:

— До переможених ласку виявіть, вони приймуть її подячно й пам'ятатимуть, а у звитяжців тільки на зневагу здобудетесь. Бог свідок, цьому народові ніхто ніколи кривд не чинив! Але якщо вже розгорівся бунт, його не перемовами, а кров'ю гасити треба. Інакше ганьба і загибель нам!..

— Тим скоріша, якщо на власний страх і ризик війну вести будемо, — відповів воєвода.

— Чи це означає, що ваша милость не піде зі мною далі?

— Ваша ясновельможність! Бога у свідки беру, що не станеться це від недоброзичливості до вас, але сумління мені підказує, аби на вірну смерть людей своїх не посилав, бо кров їхня дорога і Речі Посполитій іще прислужиться.

Князь замовк, а по хвилі звернувся до своїх полковників:

— Ви, давні побратими, не покинете мене, правда?

На ці слова полковники, ніби однією силою і волею підхоплені, кинулися до князя. Одні цілували його одяг, другі обіймали коліна, треті, здіймаючи до небес руки, волали:

— Ми з тобою до останнього подиху, до останньої краплі крові!

— Веди! Веди! Без жалування служити будемо!

— Ясновельможний князю! І мені з тобою вмерти дозволь! — кричав, зашарівшись, мов панна, юний пан Аксак.

Бачачи таке, навіть воєвода київський розчулився, а князь ходив від одного до другого, стискаючи кожному голову і дякуючи. Велике завзяття огорнуло старих і молодих. Очі вояків палали вогнем, руки щохвилі хапалися за шаблі.

— З вами жити, з вами вмирати! — казав князь.

— Ми переможемо! — вигукували офіцери. — На Кривоноса! Під Полонне! Хто хоче нас покинути, нехай іде! Обійдемося без допомоги. Не хочемо ділитися ні славою, ні смертю!

— Милостиві панове! — сказав на це князь. — Воля моя така: перш ніж вирушити на Кривоноса, нам треба зробити для себе хоч короткий перепочинок, який би дав нам відновити сили. Вже третій місяць іде, як ми майже не злазимо з коней. Від трудів, утоми і переміни обстановки у нас уже тіло від кісток відпадає. Коней немає, піхота йде босоніж. Тож ходімо під Збараж — там від'їмося й відпочинемо, може, й жовнірів у нас побільшає, тоді з новими силами і в огонь підемо.

— Коли ваша ясновельможність накаже рушати? — поцікавився старий Зацвіліховський.

— Не гаючись, досвідчений жовніре, не гаючись!

Тут князь звернувся до воєводи:

— А ти, ваша милость, куди йти надумав?

— Під Глиняни, бо чув, що там збираються війська.

— Тоді ми проведемо вашу милость аж до спокійних місць, аби з вами яка приключка не трапилася.

Воєвода нічого не відповів, бо йому стало якось ніяково. Він покидав князя, а князь виявляв про нього турботу і збирався провести. Чи була у князевих словах іронія — воєвода не знав, але, як видно, від наміру свого не відмовився, бо князівські полковники дедалі недоброзичливіше поглядали на нього, і зрозуміло було, що у будь–якому іншому, менш дисциплінованому війську, супроти нього вже ремствували б.

Тож він уклонився і вийшов. Полковники теж порозходилися кожен у свою хоругву, щоб перевірити готовність до походу. Із князем залишився тільки сам Скшетуський.

— Як там жовніри у тих хоругвах? — запитав князь.

— Такі чудові, що кращих не буває. Драгуни споряджені на німецький лад, а в пішій гвардії самі ветерани тридцятилітньої війни. Побачивши їх, я подумав, що то римські тріарії .

— Багато їх?

— Із драгунами два полки, разом три тисячі.

— Шкода, шкода. Великі діла можна було б із такими підкріпленнями вершити!

На обличчі князя помітно відбилося страждання. По хвилі він ніби сам до себе сказав:

— Невдалих вибрано рейментарів у годину поразки! Остроріг — ще б нічого, якби красномовством і латиною можна було війну залагодити; Конецпольський, свояк мій, цей жовнірської крові, але юний і недосвідчений, Заславський же з усіх найгірший. Я його давно знаю. Це чоловік малодушний і обмежений розумом. Йому не військом командувати, а над дзбаном дрімати й через пузо поперед себе спльовувати... Я цього відверто не кажу, аби не подумали, що мене invidia розпалює, але нещастя передбачаю страшні. І от саме тепер ці люди взяли кермо державою у свої руки! Боже, Боже, нехай минає нас чаша ця! Що ж буде із вітчизною нашою? Коли я про це думаю, вмерти скоріше хочу, бо надто вже втомився і кажу тобі: невдовзі мене не стане. Душа рветься воювати, а тілу сил бракує.

— Ваша ясновельможність повинні більше про своє здоров'я дбати, бо могутність усієї вітчизни від цього залежить, а труди, як уже видно, вельми вашу ясновельможність підточили.

— Вітчизна, певно, інакше думає, якщо мене обходить, а тепер і шаблю у мене з рук вибиває.

— Може, Бог дасть, королевич Карл митру на корону змінить, а він уже знатиме, кого піднести, а кого скарати. Ваша ж ясновельможність надто могутні, щоб себе з рахунку скидати.

— Що ж, піду і я своєю дорогою.

Князь, можливо, не бачив того, що, як і інші короленята, проводить власну політику, але якби навіть він це й бачив, усе одно б від свого не відступився, бо в тому, що рятує честь Речі Посполитої, був упевнений твердо.

І знову настала хвиля мовчання, яку невдовзі порушили іржання коней і звуки похідних сурм. Хоругви шикувалися до походу. Звуки ці пробудили князя від задуми, він струснув головою, ніби хотів струсити страждання й лихі думки, і сказав:

— А дорога минула спокійно?

— Спіткав я у мшинецьких лісах чималу ватагу хлопів осіб на двісті, яку й знищив.

— Добре. А полонених узяв, бо це зараз дуже важливо?

— Узяв, але...

— Але наказав уже їх допитати, так?

— Ні, ваша ясновельможність! Я їх відпустив.

Ієремія здивовано глянув на Скшетуського, і брови його ураз зійшлися.

— Як це? Невже і ти приєднався до мирної партії? Що це означає?

— Ваша ясновельможність, язика я привіз, бо серед хлопів був переодягнений шляхтич, котрого залишено живим. Решту ж я відпустив, бо Господь послав мені ласку і втіху. Кару залюбки прийму. Шляхтич цей — пан Заглоба, котрий приніс мені звістку про князівну.

Князь мерщій підійшов до Скшетуського.

— Жива? Здорова?

— Хвала Всевишньому! Так і є!

— А де вона сховалася?

— У Барі.

— Це міцна фортеця. Хлопче мій! — Князь простяг угору руки і, взявши голову пана Скшетуського, поцілував його кілька разів у лоб. — Тішуся твоєю радістю, бо люблю тебе, як сина.

Пан Ян сердечно поцілував князеву руку, і хоч давно вже ладен був за нього кров пролити, але зараз знову відчув, що накажи князь — і він кинеться хоч у пекло кипуче. Так цей грізний і жорстокий Ієремія умів підкоряти рицарські серця.

— Ну тоді не дивно, що ти хлопів відпустив. Минеться це тобі безкарно. Ох і битий жак цей шляхтич! Це ж він її із Задніпров'я аж до Бара довів? Хвалити Бога! У ці тяжкі часи і для мене це справжня втіха. Проноза він, проноза, мабуть, неабиякий! А клич–но його сюди, того Заглобу!

Пан Ян притьмом кинувся до дверей, але тої ж миті вони враз розчинилися, і з'явилася в них вогниста голова пана Вершула, посланого із двірськими татарами у далекий роз'їзд.

— Ваша ясновельможність! — вигукнув він, важко відсапуючи. — Кривоніс Полонне взяв, людей десять тисяч усіх до ноги знищив, і жінок, і дітей!

Полковники знову почали сходитися й обступати Вершула, прибіг і воєвода київський, а князь стояв здивований, бо не сподівався такої звістки.

— Там же самі вкраїнці замкнулися! Цього не може бути!

— Жодна жива душа із міста не вийшла.

— Чув, ваша милость, — сказав князь, звертаючись до воєводи. — От і веди перемови із таким супротивником, котрий навіть своїх не щадить!

Воєвода засопів і промовив:

— О собачі душі! Коли так, тоді нехай усе йде до дідька! Я з вашою ясновельможністю далі піду!

— Тоді ти мені брат! — відповів князь.

— Слава воєводі київському! — вигукнув старий Зацвіліховський.

— Нехай живе згода!

А князь ізнову звернувся до Вершула:

— Куди вони підуть із Полонного? Не відомо?

— Здається, на Старокостянтинів.

— О Боже! Тоді полки Осинського й Корицького пропали, з піхотою вони відійти не встигнуть. Забудьмо ж образи й поквапмося на допомогу. На коней! На коней!

Князеве обличчя засяяло радістю, а рум'янець густо залив запалі щоки, бо дорога слави знову відкрилася перед Ієремією Вишневецьким.

РОЗДІЛ XXX

Війська проминули Старокостянтинів і зупинилися у Росолівцях. Князь міркував так: якщо до Корицького й Осинського дійде звістка про взяття Полонного, вони почнуть відступати на Росолівці, а якщо ворог захоче їх переслідувати, то несподівано для самого себе між полковниками й усіма князівськими силами ніби у пастці опиниться і тим певніше зазнає поразки. Припущення ці здебільшого справдилися. Військо зайняло позиції і стояло тихо, готове до битви. Невеликі й значні роз'їзди було розіслано навсібіч від табору. Князь же з кількома полками зупинився у селі й чекав.

Аж увечері Вершулові татари дали знати, що з боку Старокостянтинова наближається якась піхота.

Почувши це, князь в оточенні офіцерів і кількох десятків осіб добірного товариства вийшов на поріг своєї квартири подивитися на прибуття військ.

Тим часом рейменти, сповістивши про себе звуками сурм, зупинилися перед селом, а два полковники щодуху мчали до князя запропонувати свою службу.