Селище - Буличов Кір

— Тітка Луїза нам всі білі гриби повідбирала, постаралася.

Десь далеко-далеко щось забурчало, засвистіло. Раптом долинув легкий тупіт багатьох ніг і мекання. У декілька голосів.

Мар'яна зірвалася на ноги.

— Цапи!

— Твого вже з'їли, — зіронізував Дік. — Хто ж їх жене?

— Отруйний слон, — несподівано для себе сказав Томас.

— Хто? — здивувалася Мар'яна.

Дік засміявся.

— Отак і назвемо, — сказав він.

Мекання перетворилося на пронизливий вереск, немов крик дитини. Потім усе затихло. І знову тупотіння.

— Я думаю, їх випускає білий гриб, — розмірковував Олег.

— Кого? — запитав Дік.

— Отруйних слонів.

— Це злі духи, Христина розповідала, — втрутилася у розмову Мар'яна.

— Злих духів немає, — заперечив Олег.

— А ти в ліс подалі зайди, — запропонував Дік.

— Помовчіть, — наказав Томас.

Зовсім близько пробігли кози. Услід, м'яко і порідко ступаючи, йшов переслідувач. Люди відступили за багаття, залишивши вогонь між собою і завісою. Незнайомі звірі страшні, бо не знаєш їхніх звичок.

Завіса різко відхилилася, розірвалася — і в печеру увірвалося зелене волохате чудовисько, заввишки з людину, на чотирьох ногах, з костяною гривою уздовж спини, що стриміла, наче гряда крутих пагорбів з лісу.

Звір швидко і дрібно затремтів. Його маленькі червоні очиці дивилися приречено і безтямно.

Дік прицілився з арбалета, намагаючись влучити.

— Стій! — закричала Мар'яна. — Це ж цап!

— Правильно, — прошепотів Дік, завмерши на місці, — це м'ясо.

Але Мар'яна вже йшла до цапа, обходячи багаття.

— Зачекай, — спробував зупинити її Томас.

Мар'яна скинула його руку зі спини.

— Це ж мій цапик, — сказала вона. — Як виріс!

— Твій давно здох, — заперечив Дік, але його рука з арбалетом опустилася: м'ясо в них ще було, а вбивати просто так Дік не любив. Мисливець вбиває стільки, скільки може віднести.

Цапик поточився назад. І завмер. Напевно, те, що чатувало назовні, більше лякало його, аніж Мар'яна. Дівчина нахилилася, швидко витягла з мішка смачний білий гриб і простягнула цапику. Той зітхнув, понюхав, відкрив бегемотову пащеку і слухняно проковтнув подарунок.

Першим чергував Олег. Цап залишився. Він відступив до стінки, наче намагаючись втиснутися в неї, дивився одним оком на Олега та інколи голосно зітхав. Потім починав чухатися до стінки.

— Бліх напустиш, — пригрозив Олег. — Стій сумирно, бо вижену.

Уважний, зосереджений погляд цапа створював враження, що той слухає і розуміє Олега, але насправді тварина наслухала, що робиться назовні.

Дивлячись на тліюче багаття, хлопець непомітно задрімав. Йому здавалося, що він не спить, а бачить, як над головешками здіймаються сині іскорки і танцюють парами, сплітаючись у хоровод. Раптом цап голосно замекав і затупотів копитами. Олег умить прокинувся, та не відразу збагнув, де він, але через секунду побачив, що цапа на старому місці немає — він стрибнув углиб печери, а в отвір розірваної запони залазить сіра пухирчаста маса і поволі, як тісто, суне в печеру. В маси була якась тупа цікавість, впертість, а цап приречено мекав, прохаючи про допомогу — напевно, вирішив, що тісто прийшло спеціально за ним. Олег чомусь вирішив, що для нічного привида ця маса надто негарна, він обмацував долівку довкола себе, але ніяк не міг знайти арбалет, як і не міг відвести погляд від маси, яка сунула на нього, випускаючи задушливий кислий сморід. І тому раптом побачив, як у масу вп'ялася стріла арбалета і зайшла наполовину. Непрохана тварюка в одну мить якось підібралася і швидко зникла з печери. Розірвані поли завіси зійшлися і ліниво захиталися.

Олег нарешті зміг опустити погляд. Його арбалет лежав зовсім поруч. Дік сидів на підлозі, підтягнутий, свіжий, ніби й не лягав спати. Він вклав у арбалет нову стрілу і сказав:

— Може, не варто було стріляти. Почекав би.

— А чому стріляв? — запитала Мар'яна, яка, не встаючи, простягла руку і пестила тонкі ноги цапа, який жалібно, по-дитячому схлипував, наче жалівся людям на свій страх.

— Олег закам'янів, а тісто підсувалося до нього все ближче, — сказав Дік без бажання дорікнути Олегові, сказав як думав. Він завжди говорив, як думав. — Не було часу.

— Задрімав? — запитав Томас Олега.

Томас лежав, примостивши голову на мішок з сушеним м'ясом і закутавшись ковдрою. Він змерз найдужче, бо ніяк не міг звикнути до холоду. "Йому буде найважче, коли надійдуть справжні морози", — подумав Олег і відповів:

— Задрімав. Сам не помітив. Мене цап розбудив.

— Молодець, цапику, — похвалила Мар'яна.

— Добре, що розбудив, — сказав Дік, вкладаючись на бік. Його долоня міцно стискала арбалет, надійний і красивий, який зробив він сам. — Пожерли би нас...

І він заснув, не закінчивши фрази.

Томасу не спалося. Він піднявся і підмінив Олега. Той трохи посперечався, але згодився, у нього очі злипалися, і він розтягнувся на підлозі. Томас накинув на плечі ковдру. Хотілося підкинути в багаття дрова, але їх було мало. Він згадав морози, коли вони вперше йшли до перевалу. Ті смертельно безнадійні морози. Найдальше вони пройшли удруге. Щоправда, і повернулися з того походу всього двоє. Він і Вайткус.

Томас подивився на підлітків. Чому вони не відчувають, що на камінні спати холодно і неприємно? Які зміни відбулися у них за ці роки? Це справжні дикуни, що дивляться на старих зі співчуттям. Як би їх не лякав Борис, вони з кожним роком все краще прилаштовуються до цього світу мокрого лісу та сірих хмар. А Борис правий і не правий. Він запевняє, що здичавіння неминуче. Томас бачить це і в дочці, і в інших дітях. Та очевидно, що це — єдина надія врятуватися, вижити. А перевал — це той символ, у який вже ніхто не вірить, але від якого так важко відмовитися.

Цап переступив ногами, цокаючи копитами об камінь. Дік розплющив очі, прислухався і знову заснув. Мар'яна уві сні підсунулася до Олега і поклала голову йому на плече. Так затишніше. Далеко в лісі щось ухнуло, і прокотилося повільне, затихаюче гуркотіння. Томас вибрав найтонше поліно і поклав у багаття.

***

На світанку через розірвану завісу пролився блакитний туман, в лісі затріскотіли, вітаючи новий день, зелененькі коники. Дік, який чергував біля тліючого багаття і обтесував гілки для арбалетних стріл, акуратно склав свої вироби у мішок і спокійно заснув. Тому ніхто не помітив, як цап пішов з печери. Мар'яна, прокинувшись, не побачила нічного гостя, вибігла з печери, обійшла довколишні скелі — ніде жодних слідів цапа.

— Я його ненавиджу, — сказала вона, повернувшись.

— За те, що він не подякував тобі? — поцікавився Олег.

— Йому краще з нами, безпечніше.

— Даремно я не пристрелив його на світанку, — сказав Дік. — Я планував це зробити, а потім вирішив, що краще почекати.

— Це нечесно, — обурилася Мар'яна, — він же нас вночі врятував.

— Одне другого не стосується, — відрізав Дік. — Хіба не зрозуміло? До того ж, цап дбав тільки про власну шкуру.

Олег взяв шкіряне відро, пішов шукати воду.

— Спис не забудь, — сказала Мар'яна.

— І не відходь далеко, — додав Томас.

— Не маленький, — відмахнувся Олег, але спис узяв.

Туман ще не розійшовся, ховався в низинах, хмари опускалися до самої землі і де-не-де між ними та пасмами туману з'являлися проміжки, наче хмаринки, пролітаючи, простягали руки до туману і кликали за собою. Але туман ще не виспався і не мав жодного бажання летіти до неба. Олег подумав, що погодився б полетіти

3 хмарами замість туману на південь, до великих лісів, до моря, куди ходили минулого року Сергіїв з Вайткусом і Діком. З ними ходив ще Познанський, але не повернувся. Вони не змогли пройти далеко, і моря так і не побачили, тому що там безмежжя, ліси, наповнені ліанами-хижаками, тварюками й отруйними зміями, а там, де надто тепло, там багато тварин, небезпечних для людини. Якщо б Олег умів літати, як хмари, то залюбки пролетів би над верхівками дерев і над морем, наче птах. Люди вміють літати, звичайно, набагато швидше, аніж хмари. Але в селищі все доводиться починати спочатку. І це нелегко, бо немає ані інструментів, ані часу. Олег хотів зробити повітряну кулю, але для цього необхідно дуже багато риб'ячих шкір, ниток та голок, проте, ніхто, окрім дітей, не мав бажання йому допомагати.

— Це непогана абстрактна ідея, — сказав тоді Сергіїв. — Років через сто ми обов'язково цим займемося.

А Старий відповів:

— Років через сто ми всі про цю ідею спокійно забудемо. Придумаємо собі богів, які живуть в хмарах і не дозволяють смертним до себе наближатися.

З повітряною кулею нічого не вийшло.

Олег пішов униз, по схилу, йому здавалося, що там дзюркоче вода. В таких місцях бувають джерела. Потім він вийшов до кам'яного урвища, поруч з яким із землі стирчала верхівка величезного гриба, що вчора ввечері розкривав свою пащеку. Шапка туману зійшла з білої округлої плями, і Олег побачив, як поволі, пелюстками, розкривається центр гриба, а з туману, на іншому боці долини, котяться один за одним, урочисто, з точними інтервалами, сірі, темніші за гриб, м'які на вигляд кулі. Одна, дві, три, чотири... Так от хто був нічним гостем, отруйним слоном, шматком тіста...

— Мисливці повертаються додому, — тихо сказав Олег і раптом зрозумів, що кулі котяться в його бік дуже швидко.

Хлопець почав відступати, а кулі одна за другою вкотилися на поверхню гриба до центра. Ось перша кулька впала в отвір поміж пелюстками, за нею друга, третя, четверта затрималася на хвильку, наче мусила пересвідчитися, чи все на місці у цьому світі. І щезла. А задоволені пелюстки поволі зійшлися докупи в центрі. Поверхня гриба вирівнялася, і він став схожий на замерзле озеро.

Олегові стало холодно. Із заходу, куди вони йшли, несподівано прилетів льодяний вітер, обпік обличчя і руки. Нагадав про те, що їх чекало. Але не цього злякався Олег, а того, що вони не зможуть перейти перевал, як не вдалося цього зробити у попередніх походах. Дік тільки зрадіє — він зможе повернутися у свій любий степ. Мар'яна знайде розраду у збиранні нових грибів і трав. Томас звик до невдач і не вірить в успіх. Погано буде тільки Олегу. І Старому.

Цілий день вони йшли відкритою місцевістю, зрідка зустрічаючи кострубаті невисокі кущики. Тут було порожньо, але йшлося легко, і вони навіть не втомилися. Томас казав, що час вони вгадали правильно. Літо цього року тепле, минулого разу тут вже лежав сніг.