Нові коментарі
У п'ятницю у 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою

Селище - Буличов Кір

Читаємо онлайн Селище - Буличов Кір

Скільки разів він сидів за цим столом? Декілька тисяч разів! І майже все, що знає, почув за цим столом.

— Найстрашніше відпускати тебе, — сказав Старий, сідаючи навпроти, на вчительське місце. — Я сподівався, що через декілька років ти заміниш мене і навчатимеш дітей.

— Я повернуся, — сказав Олег. Він подумав: "А що зараз робить Мар'яна? Гриби вона вже замочила, потім переклала свій гербарій, вона обов'язково перекладає гербарій. Збирається? Розмовляє з батьком?",

— Ти мене слухаєш?

— Так, звичайно, вчителю.

— І водночас я сам вимагав, щоби тебе взяли за перевал. Напевно, тобі це необхідніше, аніж Діку чи Мар'яні. Ти будеш моїми очима, моїми руками.

Старий підняв руку і подивився на неї з цікавістю, ніби ніколи не бачив її. І задумався. Олег мовчав, оглядаючи кімнату. Старий інколи замовкав так, раптово, на хвилину, на дві. У кожного свої звички. Вогник каганця миготів на блискучій поверхні мікроскопа. В ньому не було основного скельця. Сергіїв тисячу разів говорив Старому, що порожня трубка надто велика розкіш, аби тримати її на поличці, наче прикрасу. "Дай її мені в майстерню, Борисе. Я зроблю два чудових ножі". Але Старий не віддавав.

— Пробач, — сказав Старий. Він двічі кліпнув добрими сірими очима, погладив акуратно підрізану білу бороду, за яку тітка Луїза прозвала його купцем. — Я роздумував. І знаєш про що? Про те, що в історії Землі вже траплялося, коли після нещасного випадку група людей потрапляла в місцевість, відрізану від цивілізації. І тут ми вступаємо в область якісного аналізу...

Старий знову замовк і пожував губами. Задумався. Олег до цього звик. Йому подобалося сидіти разом зі Старим, просто мовчати, і йому здавалося, що знань у Старого так багато, що навіть повітря кімнати сповнене ними.

— Так, звичайно, треба враховувати часовий діапазон. Діапазон — це відстань. Запам'ятав?

Старий завжди пояснював слова, незрозумілі учням.

— Одній людині для деградації достатньо декількох років. При умові, що вона — чистий аркуш паперу. Відомо, що діти, які немовлятами потрапили до вовків або тигрів, а саме такі випадки спостерігали в Індії й Африці, через декілька років безнадійно відставали від своїх однолітків. Вони ставали дебілами. Дебіл — це...

— Я пам'ятаю.

— Вибач. Їх не вдавалося повернути людству. Вони навіть ходили на чотирьох кінцівках.

— А якщо дорослий?

— Дорослого вовки не візьмуть.

— А на безлюдному острові?

— Варіантів багато, але людина обов'язково деградує... ступінь деградації...

Старий глянув на Олега, той кивнув. Він знав це слово.

— Ступінь деградації залежить від рівня, якого людина досягла до моменту ізоляції, і від її характеру. Але ми не можемо ставити історичний експеримент на одній особистості. Ми говоримо про соціум. Чи може груда людей в умовах ізоляції триматися на рівні культури, яка була у них на момент відчуження?

— Може, — відповів Олег. — Це ми.

— Не може, — заперечив Старий. — Але для немовляти достатньо п'яти років, для групи, якщо вона навіть не вимре, потрібно два-три покоління. Для племені — декілька поколінь... Для народу, можливо, віки. Але процес необоротний. Він перевірений історією. Візьмемо австралійських аборигенів...

Увійшла мати Олега, вона була зачесана і вдягнута у випрану спідницю.

— Я посиджу з вами, — сказала вона.

— Посидь, Ірусю, — відповів Старий. — Ми говоримо про соціальний прогрес. Вірніше, регрес.

— Я вже чула, — відказала мати. — Ти роздумуєш, коли ми почнемо ходити на чотирьох кінцівках? Так я тобі відповім — скоріше ми всі поздихаємо. І слава Богу. Обридло.

— А йому не обридло, — промовив Старий. — І моїм близнюкам не обридло.

— Заради нього і живу, — сказала мати, — а ви його посилаєте на неминучу смерть.

— Якщо дотримуватися твоєї точки зору, Іро, — сказав Старий, — то смерть тут чатує на кожному кроці. Тут ліс — смерть, зима — смерть. Ріка вийде з берегів — смерть, буря — смерть. І звідки смерть прийде, яке вона матиме обличчя, ми не знаємо.

— Вона приходить, коли захоче, і забирає, кого захоче, — сказала мати. — Одного за другим.

— Нас більше, аніж п'ять років тому. Головна проблема — не фізичне виживання, а моральне.

— Нас менше! Нас з тобою менше! Ти розумієш, нас зовсім не залишилося! Що ці песенята можуть без нас?

— Можемо, — сказав Олег. — Ти в ліс одна пішла би?

— Краще повіситися. Я інколи на вулицю боюся виходити.

— А я хоч зараз піду. І повернуся. Зі здобиччю.

— Так, так, сьогодні Дік з Мар'янкою ледве врятувалися.

— Це випадковість. Ти ж знаєш, що шакали зграями не ходять.

— Нічого не знаю! Пішли все-таки зграєю, чи ні? Пішли?

— Пішли.

— Отже, ходять...

Олег більше не сперечався. Мати теж замовкла. Старий зітхнув, дочекався паузи і продовжив свій монолог:

— Я чомусь згадав сьогодні одну історію. Тисячу років не згадував, а сьогодні пригадав. Може, просто до слова прийшлося? Трапилося це у 1530 році, відразу після відкриття Америки. Німецьке китобійне судно, яке промишляло на південь від Ісландії, потрапило у шторм, і його віднесло на північний захід, у невідомі води. Декілька днів корабель несло хвилями поміж айсбергів. Айсберг — це...

— Льодяна гора, я знаю, — сказав Олег.

— Правильно. Через декілька днів з'явилася засніжена гірська невідома земля, яка тепер називається Гренландією. Корабель кинув якір, і моряки зійшли на берег. І уявіть собі їхнє здивування, коли вони раптом побачили напівзруйновану церкву, потім — залишки кам'яних осель. В одній із хатинок вони знайшли труп рудого чоловіка в одязі, абияк зшитому зі шкіри тюленя, а поруч — тупий заіржавілий ніж. А довкола — пустка. Холод, сніг...

— Не лякай, Борисе, — сказала мати. Її пальці нервово стукали по столу. — Псевдоісторичні казочки...

— Зачекай. Це не казка. Це точно задокументовано. Ця людина була останнім вікінгом. Ти пам'ятаєш, Олеже, хто такі вікінги?

— Ви розповідали про вікінгів.

— Вікінги долали моря, завойовували цілі країни, вони заселили Ісландію, висаджувалися на берегах Америки, яку назвали Вінланд, навіть заснували своє царство в Сицилії. У них була велика колонія в Гренландії. Там уже було декілька селищ, стояли кам'яниці та церкви. Та якось кораблі вікінгів перестали виходити в море. Їхні колонії перейшли у власність інших народів або були покинуті. Розірвався зв'язок із Гренландією. А тим часом тамтешній клімат усе суворішав, худоба вимирала, і гренландські поселення занепадали. Перш за все тому, що втратили зв'язок зі світом. Гренладці, колись сміливі моряки, розівчилися будувати морські кораблі, їх ставало все менше і менше. Відомо, що в середині п'ятнадцятого століття у Гренландії було останнє весілля. Нащадки вікінгів дичавіли, їх було надто мало, аби змагатися з долею, досягти прогресу, або хоча би зберегти старе. Уяви трагедію — останнє весілля у цілій країні! — Старий звертався до матері.

— Твої аналогії мене не переконують, — заперечила мати. — Багато було тих вікінгів, чи мало — ніщо би їх не врятувало.

— Альтернатива ж була! Прийшов би той німецький корабель років на тридцять раніше, і все склалося б інакше. Вікінги могли перебратися на континент і повернутися в людську сім'ю. Або інакше — налагодився би зв'язок з іншими країнами. З'явилися б купці, нові поселенці, хоча б нові знаряддя праці, знання... І все було б інакше.

— До нас ніхто не припливе, — сказала мати.

— Наш порятунок не у вживанні в природу, — пояснив Старий впевнено. Цього разу він звернувся до Олега. — Нам потрібна допомога. Допомога людства. І тому я вимагаю, щоби твій син пішов за перевал. Ми ще пам'ятаємо. І наш обов'язок — не розірвати часи.

— Пустопорожні балачки, — втомлено мовила мати. — Водички підігріти?

— Підігрій, — погодився Старий. — Поп'ємо окропу. Нам загрожує втрата пам'яті. Вже зараз носіїв хоча би крихти людських знань, мудрості стає все менше. Одні гинуть, вмирають, інші надто захоплені боротьбою за виживання... І ось з'являється нове покоління. Ви з Мар'яною ще перехідний етап. Ви наче кільце, що з'єднує нас з майбутнім. Яким воно буде, ти уявляєш собі?

— Ми не боїмося лісу, — сказав Олег. — Ми знаємо гриби і дерева, ми вміємо полювати в степу...

— Я боюся майбутнього, у якому владарює новий тип людини — Дік-мисливець. Він для мене — символ регресу, символ поразки людини у боротьбі з природою.

— Дік — хороший хлопчик, — заперечила мати з кухні. — Йому важко одному.

— Я не про характер, — сказав Старий. — Я про соціальне явище. Коли ти, Ірино, навчишся абстрагуватися від дрібниць?

— Буду я абстрагуватися, чи ні, але якби минулої зими Дік не вбив ведмедя, ми би всі повмирали з голоду, — буркнула мати.

— Дік вже відчуває себе аборигеном цих земель. Він покинув школу п'ять років тому. Я не впевнений, чи пам'ятає він абетку!

— Навіщо? — спитала мати. — Книжок немає, і листів писати нікуди. І нікому.

— Дік знає багато пісень, — сказав Олег. — І сам їх складає.

Олегові стало трохи соромно, що йому приємно відчувати неприязнь Старого до Діка, і тому почав захищати товариша.

— Не в піснях справа. Пісня — зоря цивілізації. А для малюків Дік — кумир. Дік — мисливець! А для вас, баби, він — приклад. "Глянь на Діка. Оце гарний хлопчик!" А для дівчат він — рицар. Ти не звертала уваги, якими очима на нього дивиться Мар'янка?

— Нехай дивиться. Заміж вийде. Для селища добре.

— Мамо! — не витримав Олег.

— А що?

Мати, як завжди, нічого не помічала довкола, жила в якомусь своєму світі, весь час згадувала минуле.

— І тебе цікавить світ Діка? — Старий нервував. Він навіть ударив кулаком по столу. — Світ сильних, щасливих дикунів?

— А що ти пропонуєш?

— Ось його. — Старий поклав свою важку долоню на Олегову потилицю. — Світ Олега — це мій світ, це твій світ, від якого ти намагаєшся втекти, хоч тобі ніякого іншого не дано.

— Борю, ти не правий, — заперечила мати. Вона пішла на кухню, зняла з вогню миску з окропом і принесла в кімнату. — Цукру немає.

— У мене також, — сказав Старий. — Зараз коріння тонке, несолодке. Еглі каже, що місяць доведеться перетерпіти. Поїмо з хлібом. Ти ж інтелігентна жінка і мусиш розуміти, що ми приречені на вимирання, якщо після нас прийдуть Діки-мисливці.

— Не згідна, Борисе, я з тобою, — сказала мати. — Нам би вижити. Я зараз говорю не про себе, а про селище.

Відгуки про книгу Селище - Буличов Кір (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: