Селище - Буличов Кір

Той ковтнув і сказав чомусь: "Скооль".

Далі йти змогли тільки до сутінків. Томас прийшов до тями, його мішок ніс Олег, арбалет взяв Дік. Через цю незаплановану зупинку йшли, вірніше, лізли крутим схилом, вкритим величезними хиткими каменями, години дві, не більше. Потім стало майже темно і довелося шукати місце для ночівлі.

Похолодало. Небо тут було зовсім іншого кольору — не тільки сіре, як у лісі, а набрало під вечір тривожного забарвлення — червонуватого, і це лякало. Небо ніби перестало бути надійним.

Дуже хотілося їсти. Олег ледь не гриз каміння. А ще нахабна коза, як тільки зняли і склали на сніг мішки, підбігла до них, намагаючись розкидати їх рогами, ніби люди тільки тим і займалися, що ховали від неї їжу.

— Геть звідси! — крикнув Олег і кинув у неї каменем.

Коза мекнула і стрибнула убік.

— Не треба, — сказала Мар'яна. Дівчина змарніла, навіть почорніла за день, стала меншою, тоншою. — Вона ж не розуміє, а знає, що їй тут дають їсти. Їй потрібно більше, ніж людям.

Того вечора Дік ударив Мар'яну.

Вони жували останні сухі шматки м'яса. Запивали їх окропом, — вони самі себе дурили, а не їли. Мар'яна потихеньку віддала свою частку цій нещасній козі, гадаючи, що цього ніхто не помітить. Але помітили всі, крім Томаса, бо той марив. Олег промовчав, але потім вирішив сказати Мар'яні, що це дурість — годувати козу, коли самі скоро повмирають з голоду.

Але Дік не змовчав. Він підняв над багаттям руку і дав Мар'яні ляпаса. Дівчина вигукнула:

— За що?

Олег кинувся на Діка. Дік легко відштовхнув його.

— Ідіоти! — сказав він зі злістю. — Зграя ідіотів! Ви всі тут вирішили повиздихати! Ви ніколи не дійдете до перевалу!

— Це мій шматок м'яса, — сказала Мар'яна, очі в неї були сухі і злі, — я не хочу їсти.

— Ти хочеш, — заперечив Дік, — а м'яса залишилося тільки по два шматочки, на завтра. А йти вгору. Навіщо я тільки пішов з вами?!

Раптом він схопив ніж і, не озираючись, сильно метнув його в козу. Вирвавши жмут зеленуватої шерсті, ніж вдарився об скелю. Дік скочив, коза шарпнулася, напнула мотузку. Дік підняв ніж. Наконечник був зламаний.

— Ідіоти! — закричав знову Дік. — Чому ви не розумієте, що ми вже ніколи не повернемося!

Він не дивився на заплакану Мар'янку, на Олега, який нічого кращого не придумав, як почав пропонувати дівчині свій останній шматок, наче вона була маленька. Та відштовхувала руку, а Дік швидко розгорнув свою ковдру, розтягнувся на ній на повен зріст і заплющив очі. Заснув чи вдавав, що спить.

Томас навіть кашляти не мав сили.

Олег підвівся і закутав його в палатку. Потім вони з Мар'яною лягли біля Томаса, щоби зігріти його. Пішов сніг. Сніг був не холодний, він накрив їх білою периною. Коза прийшла вже в темряві і теж лягла поруч з ними: розуміла, що вкупі тепліше.

Олег цієї ночі майже не спав, або йому здавалося, що не спить. Хтось величезний пройшов неподалік, затуливши ранкове світло. Потім одразу стало холодніше — піднялася коза і пішла шукати собі їжу. А потім Олега вкусила блоха. Звідки вона взялася, невідомо. Може ховалася в одязі або в козячій шерсті.

У снігової блохи особливий укус — його ні з чим не сплутаєш. Цей укус безнадійний, як смерть. Можна плакати, кричати, благати про допомогу, але ніхто не допоможе. Все проходить, як за годинником. Спочатку укус — укол, холодний, ніби під шкіру заганяють крижану голку, і цей холодний опік такий гострий, що людина відразу прокидається і завмирає від жаху та безсилля. А далі нічого — цілу годину нічого. Та раптом людина втрачає розум — це відбувається однаково з усіма: з розумними, дурними, малими, старими. На півгодини чи на годину людина опиняється один на один з привидами та жахом. Старий говорив, що з мікроскопом він легко би подолав цю хворобу — зрозумів би, як збудник впливає на нервову систему... Людина починає шаленіти, вона стає дикою, нікого не впізнає, може вбити найближчого друга і потім нічого не пам'ятатиме. Коли в селищі був перший випадок цієї хвороби, ніхто не розумів, що сталося. І ще було декілька страшних випадків, поки не зрозуміли, що з блошиною лихоманкою не треба боротися — треба зв'язати хворого, сховати його якнайдалі і просто чекати, поки не мине агресія, і він повернеться до свідомості. Ось і все. Колись, коли навчаться лікувати лихоманку, все буде інакше. А зараз вихід один... Якщо в селищі трапляється, що когось вкусить снігова блоха, він сам поспішає до людей і просить — зв'яжіть мене! І це — найстрашніше. Людина ще здорова, вона роздумує і розуміє, як приречена на смерть, що мине ще кілька хвилин — і вона зникне, перетвориться на злу, страшну істоту. І кожен бачив, як це трапляється з іншими.

І кожному соромно думати, що те ж саме може статися і з ним.

Тому, коли Олег відчув холодний укус блохи, він одразу ж підняв усіх на ноги.

— Дік, — сказав він винувато, — пробач, у тебе мотузка далеко?

— Що? — Дік скочив, почав намацувати щось в темряві. Починало світати. Томас прохрипів уві сні, але не прокинувся.

— Ой лишенько! — заголосила Мар'яна. — Тебе блоха вкусила?

— Щойно.

Дік позіхнув.

— Міг би не поспішати. В тебе ще година часу, як мінімум година.

— Буває і швидше, — сказав Олег. — Так погано вийшло.

— Так, цього ще бракувало, — погодився Дік.

— Я тебе вкутаю ковдрою, — сказала Мар'яна. — І посиджу поруч.

— От, — сказав Дік, розшукуючи мотузку, — знову вчасно не вийдемо.

— Але ж це мине, — відказав Олег.

— Після приступу години зо дві треба лежати, — сказав Дік, — не менше. По собі знаю.

Він не сердився на Олега, він сердився на долю, на постійні невдачі цього походу.

Відчуття холоду в нозі, куди вкусила блоха, не минало. Олег постійно відчував укус і уявляв, як отруєна малесенькою краплею кров тече, пульсуючи, до мозку, щоб напасти на нього і забрати розум.

Дік, не поспішаючи, перевірив мотузку. Мар'яна почала розпалювати вогнище.

Світанок був синім, іншим, ніж в долині, де день завжди сірий.

— Ну що ж? — сказав Дік. — здавайся, буду зв'язувати.

— Тільки б він собі щось не зламав, — бідкалася Мар'яна. — Бідний Олежик!

— Не вперше скручую, — сказав Дік. — Страшна річ ті блохи. Ти розслабся, Олеже, так легше. І думай про інше.

Спочатку він зв'язав руки Олега за спиною, потім обв'язав груди та ноги. Мотузка боляче впивалася у тіло, але Олег терпів, бо знав, що в припадку людина стає дужа, як ведмідь. Якщо пожаліти зараз, потім всім буде гірше.

Застогнав Томас. Його розкуйовджена голова висунулася з-під палатки, він мружився, не розуміючи, де він. Очі Томаса налилися кров'ю, лице почервоніло. Нарешті він розгледів Діка, який зв'язував Олега.

Олег зніяковіло посміхався — неприємно так турбувати когось. Старий якось розповідав, що жінок, які хворіли на епілепсію, спалювали на вогнищі і називали відьмами.

— Блоха, — простогнав Томас. — Скрізь блохи... Скрізь тварюки...

— Ви ще поспіть, — сказав Олег. — Я ще не скоро прийду до тями. Ви це добре знаєте. Відпочивайте!

— Холодно, — марив Томас. — Не можна спати, мені скоро виходити на вахту, знов барахлить комп'ютер, у нього залізла блоха.

— І навіщо ми тільки пішли? — сказав Дік. — Не можна було таку кампанію пускати в гори.

— Нікому більше було йти, — відказала Мар'яна. — Ти сам розумієш.

Холод поступово охоплював все тіло, але це був не звичайний холод. Він свербів, тягнув жили, ніби сотні крижаних голок кололи груди, ноги...

Голова Томаса почала збільшуватися...

— Ну ось, — сказав Дік. — Ніби скрутив я тебе добре. Не тягне?

— Тягне. — Олег спробував усміхнутися, але щелепи вже зводили корчі.

— Слухай... — Дік озирнувся. — А де коза?

— Коза? Вночі я її чула.

— Де коза, я питаю?! — Голос Діка став різким. — Ти її прив'язала?

— Я її прив'язувала, — сказала Мар'яна, — але вона, напевно, відв'язалася.

— Де коза, я питаю?!

Напевно, роздратування, яке набиралося у Діка, повинно було знайти вихід — коза стала символом всіх бід.

— Не сердься, Діку, — сказала Мар'яна. Вона намагалася накрити Олега ковдрою. — Коза, напевно, шукає їжу.

— Тут немає нічого їстівного. Чому ти її не прив'язала?

Дік витяг арбалет, запхав за пояс ніж.

— Ти куди? — запитала Мар'яна, хоч прекрасно знала куди.

Дік уважно оглядав сніг довкола, шукаючи сліди.

— Вона повернеться, — сказала Мар'яна.

— Вона повернеться, — повторив Дік, — тільки у вигляді мертвої туші. Досить. Я не збираюся помирати з голоду через твою дурість.

Дік ріс і ріс, незабаром він дістане головою до неба, але він може поранитися об хмари, адже хмари скляні, тверді... Олег щосили зажмурився і знову відкрив очі, щоби відігнати примару. Томас сидів на ковдрі і розхитувався, наче мовчки співав.

— Мар'янко, підігрій окропу... — Олегу здалося, що голос його звучить твердо і голосно, насправді він ледве шепотів. — Для Томаса. Йому зле.

Мар'яна зрозуміла.

— Зараз, Олеже, звичайно.

Але вона не відводила очей від Діка.

— Я так і думав, — промовив Дік. — Вона пішла назад. Вниз. За ніч вона могла пройти кілометрів двадцять.

— Діку, залитися тут, — сказав раптом Томас твердим голосом. Мар'янка сама знайде козу. Ти ж її вб'єш.

— Можеш не сумніватися, — відрізав Дік. — Досить дурниць.

— Я знайду її. — Мар'яна забула про окріп. — Тобі, Діку, не можна зараз йти. Томас хворий. І за Олегом треба дивитися.

— Нічого з ними не станеться.

Дік занурив пальці в густу темну гриву волосся, люто глянув на дівчину і швидко та легко пішов слідами кози донизу, звідки вони прийшли вчора.

— Я хотів, щоби пішла ти, — сказав Томас, — ти б її привела. А він її вб'є.

Олег, хоча світ довкола нього постійно змінював форми та пропорції, ставав схожим на сипучий пісок, все ще зберігав здатність думати. Він сказав:

— Діка можна зрозуміти... Нам справді не щастить.

— Йти залишилося зовсім мало, — сказав Томас. — Я знаю. Ми йдемо швидко. Ми будемо там післязавтра. Ми дотягнемо і без м'яса. Адже дотягнемо? А за перевалом їжа. Діку, я обіцяю!

Дік підняв руку на знак того, що чує, — звуки голосу далеко розносилися над сніговими горами, але кроку не сповільнив.

— Козу треба упіймати. — Томас повернувся до Мар'яни. — Вона нам потрібна, але тільки жива... Щось мене пече всередині. Як гаряче... Чому так болить печінка? Це нечесно. Ми вже поруч.

— Він вб'є її, — сказала Мар'яна. — Він обов'язково її вб'є...