Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик
Збіжжя вже майже достигало, й очікувалися ранні жнива. Проте цілі лани були почасти спалено, почасти витолочено, покошлачено, втоптано у землю. Здавалося, що нивами пронісся ураган. А він таки пронісся над ними, найстрашніший з усіх — ураган громадянської війни. Князівські жовніри не раз бачили родючі краї, спустошені татарськими набігами, але такого жаху, такої люті знищення вони ще не бачили у житті.
Ліси було спалено так само, як і хліби. Де вогонь не пожер дерев повністю, там позлизував із них своїми вогняними язиками листя і кору, обпалив подихом, задимив, обвуглив — тож дерева стирчали, мов скелети. Пан воєвода дивився й очам своїм не вірив. Мізяків, Згар, Хутори, Слобода — самі згарища! Де–не–де селяни повтікали до Кривоноса, а жінки й діти стали ясиром того загону орди, що його Вершул із Володийовським знищили. На землі було запустіння, у небі ж — табуни ворон, круків, галок, стерв'ятників, які бозна–звідки позліталися сюди на козаче жниво...
Сліди недавнього переходу військ ставали дедалі свіжішими. Раз по раз зустрічалися поламані вози, трупи худоби і людей, які ще не загнилися, побиті горшки, мідні казани, мішки із підмоклим борошном, іще не згаслі згарища, стіжки, недавно початі й розкидані. Князь квапив хоругви до Хмільника, не даючи їм відпочити, а старий воєвода хапався за голову, повторюючи:
— Моя Махнівка! Моя Махнівка! Тепер уже я бачу, що ми не встигнемо.
Тим часом із Хмільника прийшло донесення, що не сам старий Кривоніс, а син його Махнівку із кільканадцятьма тисячами вояків узяв у облогу і що це він учинив такі нелюдські спустошення дорогою. Місто, судячи з донесень, було уже взяте. Козаки, оволодівши ним, вирізали впень шляхту і євреїв, а шляхтянок забрали до себе в табір, де на них чекала доля гірша, ніж смерть. Але невеликий замок під командуванням пана Лева іще захищався. Козаки штурмували його із кляштора бернардинців, у якому порубали ченців. Пан Лев, перебуваючи на межі сил і порохових запасів, більш як ніч протриматися не обіцяв.
Тож князь залишив піхоту, гармати й головні сили війська, яким наказав іти до Бистрика, а сам із воєводою, паном Кшиштофом, паном Аксаком і двома тисячами безобозного війська кинувся на допомогу. Старий воєвода, розгубившись, уже стримував його. "Махнівка пропала, ми прийдемо запізно! Ліпше покинути її, а захищати інші міста й гарнізонами їх забезпечити", — повторював він. Та князь і слухати не хотів. Пан підсудок брацлавський, навпаки, квапив, а війська так ті просто рвалися до бою. "Якщо ми сюди прийшли, без крові не підемо!" — казали полковники. І вирішено було іти вперед.
Аж ось за півмилі від Махнівки кільканадцять вершників, які гнали щодуху, з'явилися перед військом. Це був пан Лев із товаришами. Побачивши його, воєвода київський відразу здогадався, що сталося.
— Замок узято? — крикнув він.
— Так! — відповів пан Лев і тої ж миті знепритомнів, бо, посічений шаблями й кулями, втратив багато крові. Але інші почали розказувати, що відбулося. Німців на мурах перебили усіх до одного, бо вони воліли вмерти, аніж здатися; пан Лев прорвався крізь гущу черні у виламані ворота, однак у бійницях на вежі ще боронилося кілька десятків шляхтичів — от саме до них і слід було поспішати на порятунок.
Тому рвонули з копита. За хвилю на пагорбі відкрилося місто із замком, а над ними важка хмара диму від пожежі. День згасав. У небі горіли великі пурпурові й золоті зорі, сяйво яких спершу здалося війську загравою від пожежі. Від їхнього блиску видно було запорозькі полки і стовпища черні, що пливли із воріт назустріч військам цілком сміливо, бо ніхто у місті не знав про прибуття князя, гадаючи, що це тільки київський воєвода йде із підкріпленням. Певно, усіх геть осліпила горілка або свіжа перемога вдихнула пиху незмірну, тому заколотники сміливо спустилися із пагорба й аж у долині почали надто жваво шикуватися до битви, б'ючи у барабани і литаври. Коли вершники побачили це, радісний окрик вирвався з усіх польських грудей, — а пан воєвода київський дістав нагоду вдруге здивуватися боєздатності князівських хоругов. Побачивши козаків, вони зупинилися і враз вишикувалися у бойові порядки: важка кавалерія посередині, легка на флангах, так що нічого не знадобилося перешиковувати і з місця можна було йти у бій.
— Пане Кшиштофе, що це за люди! — вигукнув воєвода. — Відразу вишикувалися. Могли б і без полководця в бій іти.
Проте князь, як передбачливий воєначальник, літав із булавою в руці поміж хоругвами із флангу на фланг, оглядаючи і даючи останні накази. Зірки відбивалися у його срібному панцирі, і він скидався на ясне полум'я, що літало між шеренгами, бо на тлі темної броні він один тільки й світився сильно.
У строю стояли: посередині у першій лінії три хоругви — перша, якою сам воєвода київський командував, друга — молодого пана Аксака, третя — пана Кшиштофа Тишкевича; за ними, у другій лінії, драгуни під командою пана Барановського і, нарешті, могутні князівські гусари, якими командував пан Скшетуський.
Фланги зайняли Вершул, Кушель і Понятовський. Гармат не було, бо Вурцель лишився у Бистрику.
Князь підскакав до воєводи і махнув булавою.
— За свої кривди починай, ваша милость, перший.
Воєвода й собі махнув пірначем — вершники попригиналися у кульбаках і рушили. Із того, як пішла у бій хоругва, було видно, що воєвода хоч огрядний і забара, бо роки брали своє, але жовнір досвідчений і мужній. Він не рвонув хоругву з місця й стрімголов, а, щоб зберегти сили, вів її поволі, розганяючи по тому, як наближався до супротивника. Сам же він із пірначем у руці мчав у першій лінії, підліток–зброєносець, що скакав поруч, тримав напохваті довгий і важкий меч, не заважкий, однак, для його руки. Чернь у пішому строю з косами й ціпами теж сипнула назустріч хоругві, аби стримати перший удар і полегшити запорожцям атаку. Коли між супротивниками лишалося не більш як кілька десятків кроків, махновичани упізнали воєводу за велетенським зростом і опасистою статурою, а впізнавши, заходилися кричати:
— Гей, ясновельможний воєводо, жнива близько, чого ж ти підданим виходити не наказуєш? Чолом тобі, ясний пане! Оце вже ми тобі пузо продірявимо.
І кулі градом сипнули на хоругву, але шкоди не завдали, бо вона уже мчала, як вихор. Удар був сильний. Пролунав брязкіт ціпів і дзенькіт кіс об панцирі, крики і стогін. Списи зробили прохід у збитому стовпищі, й коні влетіли туди як ураган, топчучи, валяючи, розчавлюючи. І як на лугу, коли стануть шерегом косарі, буйна трава розступається перед ними, а вони йдуть уперед, розмахуючи кіссями, так самісінько під ударами мечів широка лава черні розсувалася, рідшала, зникала і, відтіснювана кінськими грудьми, не можучи встояти на місці, почала задкувати. Нарешті пролунав крик: "Люди, спасайтеся!", і вся маса, кидаючи коси, ціпи, вила, самопали, кинулася у дикому переполосі на полки запорожців, що стояли позаду. Запорожці ж, боячись, аби юрба, втікаючи, не змішала їхніх лав, виставили назустріч списи, тому чернь, побачивши цю перепону, кинулася із розпачливим виттям у обидва боки, проте її відразу ж зігнали знову Кушель із Понятовським, котрі саме вирушили з князівських флангів.
Відтак воєвода, йдучи по трупах черні, опинився віч–на–віч із запорожцями і на них помчав. Вони ж, намагаючись відповісти на натиск натиском, пішли на нього. І вдарилися супротивники один об одного, як два вали, що котилися собі назустріч, аж від удару пінявий гребінь утворився. Саме так коні стали цапки перед кіньми, вершники ж були схожі на вали, а шаблі над валами — на піну. І побачив воєвода, що він уже не з черню має роботу, а із затятим і навченим вояком запорозьким. Дві лінії, вигинаючись, напирали одна на одну, не можучи зігнути. Трупи падали густо, бо муж ішов на мужа, меч падав на меч. Сам воєвода, заткнувши пірнач за пояс і взявши у зброєносця важкий меч, трудився у поті чола, сопучи як ковальський міх. Поруч із ним обидва пани Сенюти, пани Кердеї, Богуславські, Єловицькі й Полубинські крутилися, як мухи в окропі.
А на козацькому боці найдужче шаленів Іван Бурдабут, підполковник кальницького полку. Козак велетенської сили і статури, він був тим страшніший, що й коня мав такого, який бився нарівні з господарем. Тож не один жовнір, осадивши коня, задкував, аби не зітнутися із цим кентавром, котрий сіяв спустошення і смерть. Підскакали до нього брати Сенюти, але Бурдабутів кінь схопив молодшого, Андрія, зубами за обличчя й на млі ока його розчавив, що побачивши старший, Рафал, рубонув бестію над очима, але не вбив, а тільки поранив, бо шабля попала у латунну бляшку налобника. Йому Бурдабут тої ж миті устромив клинок під підборіддя й життя позбавив. Так загинули обидва брати Сенюти і лежали у позолочених панцирях серед куряви під кінськими копитами.
Бурдабут же блискавкою кинувся далі у лави й відразу ж дістав князя Полубинського, шістнадцятилітнього отрока, якому відрубав праве плече разом із рукою. Бачачи це, пан Урбанський схотів помститися за смерть родича і пальнув із пістоля Бурдабутові у самісіньке обличчя, але схибив, відстреливши тому тільки вухо і заливши геть кров'ю. Страшні стали тепер Бурдабут із конем: обоє чорні, як ніч, обоє залиті кров'ю, обоє із дикими очима й роздутими ніздрями, шалені, мов буря. Не уникнув смерті від Бардабутової руки і пан Урбанський, котрому він, як кат, голову одним махом одтяв, і старий, вісімдесятилітній пан Житинський, і обидва пани Нікчемні — решта ж почала задкувати від жаху, надто тому, що за Бурдабутом поблискувало ще сто запорозьких шабель і сто списів, вимащених кров'ю.
Нарешті дикий отаман побачив воєводу і, несамовито крикнувши на радощах, притьмом кинувся до нього, валяючи на шляху коней і вершників. Але воєвода не позадкував. Сподіваючись на свою незвичайну силу, він схропнув, як поранений вепр, підняв над головою важкий довгий меч і, пришпоривши коня, помчав назустріч Бурдабутові. І настав би, певно, його кінець, уже, либонь, і Парка узяла в ножиці нитку його життя, яку потім в Окреї перерізала, якби не Сильницький, шляхетський підліток–зброєносець, котрий блискавкою кинувся на отамана й повис на ньому, аж поки був порубаний шаблею.
