Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик

Молодці самі про це добре знали, але в серцях у них уже не було страху. "Раз мати родила!" — повторювали вони за своїм отаманом і тому ні в чому собі не відмовляли, як воно зазвичай бувало перед смертю. Хмельницький дозволяв і заохочував — простолюд наслідував їхній приклад. Юрби у сто тисяч голосів заходилися співати пісень. Полякали запряжених коней, і ті, скачучи по табору і здіймаючи хмари куряви, вчинили страшний рейвах. Їх ганяли із криками, галасом і сміхом; величезні ватаги тинялися над річкою, стріляли з самопалів, улаштували тисняву й намагалися прорватись на квартиру самого гетьмана, котрий кінець кінцем наказав Якубовичеві їх розігнати. Зчинилися бійки і метушня, аж поки злива загнала усіх під намети і вози.

Увечері в небі розгулялася гроза. Удари грому перекочувалися із краю в край захмареного неба, блискавки осявали всю околицю то білим, то червоним світлом.

При полисках їхніх вирушав із табору Кривоніс на чолі шістдесяти тисяч найкращих, відбірних вояків і черні.

РОЗДІЛ XXVII

Із Білої Церкви Кривоніс пішов на Сквиру і Погребище до Махнівки, а всюди, де проходив, зникали навіть сліди людського життя. Хто до нього не приставав, гинув під ножем. Палили на пні збіжжя, ліси й сади, а князь тим часом теж, у свою чергу, сіяв знищення. Після поголовної різні у Погребищі й кривавого хрещення, яке пан Барановський улаштував Немирову, знищивши ще кільканадцять чималих ватаг, військо стало табором під Райгородом, бо вже майже місяць, як вояки не злазили з коней, і ратні труди ослабили їх, і смерть багатьох забрала. Треба було перепочити, бо руки косарів цих помліли від кривавої косовиці. Князь навіть вагався і роздумував, чи не піти йому на певний час у мирні краї, щоб перепочити і примножити військо, особливо коней, які скидалися радше на скелети тварин, ніж на живі істоти, бо з місяць уже не бачили вівса, годуючись лише витоптаною травою. Але після тижневого постою стало відомо, що йде підкріплення. Князь одразу ж виїхав назустріч і справді зустрів пана Януша Тишкевича, воєводу київського, котрий ішов із півтора тисячами добірного війська. Були з ним і пан Кшиштоф Тишкевич, підсудок брацлавський, і молодий пан Аксак, ще майже підліток, із добре спорядженою власною невеличкою гусарською хоругвою, і чимало шляхти: пани Сенюти, Полубинські, Житинські, Єловицькі, Кердеї, Богуславські — хто із дружинами, а хто й без, — усі вкупі налічували близько двох тисяч табель, опріч челяді.

Тож князь вельми втішився і з вдячності запросив пана воєводу до себе на квартиру, а той не міг надивуватися її убозтву і простоті. Бо князь, наскільки у Лубнах жив по–королівському, настільки в походах, аби показати приклад для жовнірів, жодних розкошів собі не дозволяв. Стояв він постоєм в одній кімнатці, у вузькі двері якої пан воєвода київський через свою огрядну постать ледве зміг протиснутися, наказавши навіть стременному іззаду себе підпихати. У кімнаті, опріч столу, дерев'яних лав і тапчана, покритого кінською шкурою, не було нічого, хіба що сінник біля дверей, на якому спав завжди готовий до послуг ординарець. Ця простота дуже здивувала воєводу, що полюбляв зручності й їздив із килимами. Тож він зайшов і з подивом дивився на князя, вражений тим, як може такий великий духом чоловік мешкати у такій простоті й убозтві. Він бачив часом князя на сеймах у Варшаві, вони були навіть далекими родичами, але близько він його не знав. Тільки коли почав із ним говорити, відразу збагнув, що має справу із надзвичайним чоловіком. І він, давній сенатор і досвідчений вояк–друзяка, котрий колег–сенаторів по плечу поплескував, князеві Домініку Заславському казав "ласкавцю мій!" і з самим королем був фамільярний, не міг так само фамільярно триматися із Вишневецьким, хоч князь прийняв його ввічливо, тому що був вдячний за підмогу.

— Милостивий воєводо, — почав він. — Хвалити Бога, що прибули із підкріпленням, а то я вже на останньому диханні йшов.

— Бачив я по жовнірах вашої князівської ясновельможності, що напрацювалися вони, сердешні, і це мене неабияк мучить, бо я прибув сюди із проханням, аби ваша князівська ясновельможність рятувати мене поквапився.

— Так пильно?

— Periculum in mora, periculum in mora! Підійшло гультяйства кількадесят тисяч, а над ними Кривоніс, котрий, як я чув, на вашу князівську ясновельможність був відряджений, але, дізнавшись від язика, що ваша князівська ясновельможність на Старокостянтинів рушили, туди подався, а дорогою узяв в облогу мою Махнівку і так спустошив, що неможливо розказати.

— Чув я про Кривоноса і тут на нього чекав, але оскільки він мене минув, бачу, доведеться самому його шукати. І справді, діло спішне. Великий гарнізон у Махнівці?

— У замку двісті добірних німців, котрі ще певний час протримаються. Але найгірше те, що у місто наїхало чимало шляхти з родинами, місто ж укріплене тільки валом і частоколом, тому довго оборонятися не зможе.

— Справа таки пильна, — згодився князь.

А потім звернувся до ординарця:

— Желенський! — сказав він. — Збігай поклич полковників.

Воєвода київський тим часом, важко дихаючи, усівся на лаву. При цьому він озирався, чи дадуть повечеряти, бо вже зголоднів, а попоїсти любив добре.

Та враз почулися кроки озброєних людей, і ввійшли князівські офіцери — чорні, схудлі, бородаті, із запалими очима, із виразом невимовної втоми в очах. Вони мовчки уклонилися князеві, гостям і чекали, що їм скажуть.

— Милостиві панове, — спитав князь, — коні на водопої?

— Авжеж.

— Готові?

— Як завше.

— Гаразд. За годину вирушаємо на Кривоноса.

— Ге! — скрикнув воєвода київський і здивовано глянув на пана Кшиштофа, підсудка брацлавського.

А князь мовив далі:

— Їхні милості Понятовський і Вершул вирушать першими. За ними піде Барановський із драгунами, а за годину щоб мені й гармати Вурцеля виступили.

Полковники, вклонившись, вийшли, і за хвилю сурми заграли у похід. Воєвода київський такого поспіху не сподівався і навіть не хотів його, бо страшенно втомився з дороги. Він розраховував, що із деньок у князя відпочине і ще встигне, а тут доводилося відразу, не спавши, не ївши, на коня сідати.

— Ясновельможний князю, — мовив він, — а чи дійдуть ваші жовніри до Махнівки, бо на вигляд вони страшенно fatigati , а дорога далека?

— Про це, ваша милость, нехай у тебе голова не болить. Вони на битву, як на весілля, йдуть.

— Та бачу я, бачу. Хлопці гарячі, але ж бо... мої люди здорожені.

— Ти ж сам, ваша милость, сказав: "Periculum in mora".

— Воно–то так, але ж хоч би нічку відпочити. Ми ж із–під Хмільника йдемо.

— А ми, милостивий воєводо, із Лубен, із Задніпров'я.

— Ми цілісінький день були в дорозі.

— А ми — цілісінький місяць.

Сказавши це, князь вийшов, щоб особисто перевірити, як шикується військо, а воєвода очі на підсудка, пана Кшиштофа, витріщив, долонями по колінах ляснув і сказав:

— От я й маю, що хотів! Бігме, вони мене тут голодом заморять. А нетерплячі, як порох! Приходжу до них по допомогу, гадаючи, що після великих і надокучливих прохань вони днів через два–три виступлять, а тут і передихнути не дають. Дідько б їх узяв! Я путлицею, що її клятий денщик кепсько пристебнув, ногу натер, у животі в мене бурчить... Дідько б їх узяв! Махнівка Махнівкою, а живіт животом! Я теж старий жовнір і, може, ліпше за них знаю, що таке війна, але щоб отак — хап–лап!.. Це ж дияволи, а не люди: не сплять, не їдять — тільки б'ються. Їй–богу, не їдять вони. Ти бачив, пане Кшиштофе, отих полковників? Хіба вони не схожі на spectra ? Га?

— Але запальні вони, як чорти, — відповів пан Кшиштоф, котрий був природженим жовніром. — Боже милий! Скільки метушні й гармидеру буває, коли вирушати треба! Скільки біганини, мороки із возами, плутанини із кіньми!.. А тут — чуєте, ваша милость? — он уже легкі хоругви виходять!

— Авжеж, так і є! Збожеволіти можна! — мовив воєвода.

А юний пан Аксак долоні свої хлопчачі склав:

— Ох, який великий це полководець! Ох, який великий войовник! — піднесено вигукнув він.

— У вашої милості ще молоко на губах не обсохло! — гримнув на нього воєвода. — Cunctator теж був великим полководцем!.. Розумієш, соколику?

Але тут увійшов князь:

— Милостиві панове, на коней! Вирушаймо!

Воєвода не витримав.

— Вели ж, ваша ясновельможність, дати хоч що–небудь переїсти, бо я голодний! — вигукнув він зовсім уже в кепському настрої.

— О, мій милостивий воєводо! — відповів князь, сміючись і обіймаючи його. — Даруйте, даруйте! Я б від щирого серця, але на війні чоловік про такі речі забуває.

— А що, пане Кшиштофе? Чи не казав я тобі, що вони нічого не їдять? — мовив воєвода, звертаючись до брацлавського підсудка.

Однак вечеря тривала недовго, і через дві години навіть піхота виступила із Райгорода.

Військо йшло через Вінницю і Літин до Хмільника. Дорогою Вершул наткнувся у Саверівці на невеличкий татарський загін, який вони із паном Володийовським знищили до ноги, визволивши кількасот душ ясиру, майже самих дівчат.

Тут уже починався спустошений край, де було видно сліди Кривоносових рук. Стрижавку було спалено, а населення вимордувано у страшний спосіб. Напевно, нещасні чинили спротив Кривоносу, за що дикий отаман віддав їх мечам і полум'ю. На в'їзді у село висів на дубі сам пан Стрижевський, якого люди Тишкевича відразу ж упізнали. Висів він голий–голісінький, а на грудях мав страшне намисто із голів, нанизаних на линву. Це були голови його шістьох дітей і дружини.

У самому селі, спаленому дотла, хоругви побачили обабіч шляху довгі вервечки козацьких "свічок", тобто людей із піднятими над головою руками, прив'язаних до забитих у землю жердин, обкладених соломою, облитих смолою і запалених від долонь. У більшості із них обгоріли тільки руки, бо дощем, мабуть, вогонь погасило. Але трупи з перекривленими обличчями, що простягали до неба чорні кукси, були страшні. Довкола стояв трупний запах. Над стовпами кружляли табуни круків і галок, які з наближенням війська зривалися із ближчих стовпів, щоб пересісти на віддалені. Кілька вовків майнуло від хоругов у зарості. Військо мовчки проходило страшною алеєю і лічило "свічки". Їх було триста з гаком.

Нарешті жовніри пройшли це злощасне село і вдихнули свіжого повітря полів. Але сліди знищення виднілися і тут.

Була перша половина липня.