Убивство під час дощу - Чандлер Реймонд

Далі перейшов до гобелена, що прикривав те місце, де вночі лежав труп Стейнера.

То була майстерна гра — або ж у Слейда був нюх, на який і я міг би позаздрити. Я ще не встиг розібратися, але це дало мені багато поживи для роздумів.

Слейд неквапно став на одне коліно. Письмовий стіл трохи затуляв його від мене.

Я дістав револьвер, сховав обидві руки за спину й прихилився до стіни.

Раптом пролунав пронизливий вигук, і Слейд схопився на ноги. В його руці щось блиснуло. Це був довгий чорний пістолет системи "люгер". Я не ворухнувся. Слейд тримав пістолета в довгих, блідих пальцях, але не цілився ним ні в мене, ні будь-куди ще.

— Кров, — сказав він спокійно й рішуче. Його глибоко посаджені очі тепер стали чорними, суворими. — Тут на підлозі, під гобеленом, кров. Багато крові.

— Я її помітив, — усміхнувся я. — Це давня кров. Вона вже засохла. [116]

Слейд сів у чорне крісло біля Стейнерового столу, присунув до себе телефон, а пістолета поклав поруч. Він похмуро подивився спершу на апарат, потім на мене.

— Гадаю, треба викликати поліцію, — сказав він.

— Це мене влаштовує.

Очі в Слейда були вузькі й такі самі суворі, як і доти. Цьому чоловікові не подобалося, що я йому не перечу. Полірована стільниця віддзеркалювала добре одягненого здорованя з пістолетом. Здавалося, він має намір скористатися своїм "люгером".

— Чорт забирай, хто ви такий? — процідив Слейд.

— Приватний детектив. Ім'я не має значення. Ця дівчина — моя клієнтка. Стейнер за допомогою шантажу втяг її в якусь аферу. Ми прийшли поговорити з ним. Але його тут не було.

— Зайшли мимохідь, еге?

— От-от. І що далі? Гадаєте, містере Слейд, ми вбили Стейнера?

Він ледь помітно всміхнувся, одначе промовчав.

— Або думаєте, що Стейнер застрелив когось і втік? — провадив я.

— Стейнер нікого не застрелив, — сказав Слейд. — У нього не стало б для цього духу.

— Тут нікого не видно, чи не так? — промовив я. — А може, Стейнер їв на обід курча. Може, він любить різати курчат у вітальні...

— Не розумію... Я не розумію вашої гри. Я знов усміхнувся.

— Тоді не слухайте мене і дзвоніть своїм друзям у місто. Але їхня реакція вам не сподобається.

Жоден м'яз не здригнувся на його обличчі, поки він обмірковував моє зауваження. Слейд сидів, стуливши губи.

— А чом би й ні? — нарешті мовив він.

— Я знаю вас, містере Слейд, — сказав я. — Ви власник клубу "Аладцін" на Пелісейдс. Азартні ігри. М'яке освітлення, вечірні костюми й легка вечеря на додачу. Ви достатньо знаєте Стейнера, щоб приходити до нього в дім не стукаючи. В своїх сумнівних справах він час від часу потребував підтримки. Надати її могли ви.

Його палець на пістолеті напружився, потім розслабився. Слейд поклав "люгер" на стіл, але руки з нього не забрав. Його голос і вираз обличчя належали, здавалося, двом різним людям.

— Сьогодні він не з'являвся в книгарні. І не відповідав на телефонні дзвінки. Я приїхав дізнатись, у чому річ.

— Радий чути, що самі ви у Стейнера не стріляли, — промовив я. [117]

"Люгер" знов блиснув і націлився мені в груди.

— Опустіть пістолета, Слейде, — сказав я. — Ви ще надто мало знаєте, щоб стріляти. Я вже давно звик до думки, що мене можуть убити. Опустіть пістолета. Я вам дещо розповім — якщо ви, звісно цього самі не знаєте. Сьогодні із Стейнерової книгарні хтось вивозив книжки. Книжки, на яких він робив свій справжній бізнес.

Слейд знову поклав пістолета на стіл, відхилився назад, і на його обличчі з'явився приязний вираз.

— Я слухаю, — сказав він.

— Я теж гадаю, що до Стейнера хтось дістався, — вів далі я. — Ця кров, на мою думку, — його кров. Те, що з книгарні вивезли книжки, дає нам підставу припустити, що його труп десь сховали. Хтось бере його справи на себе й не хоче, щоб Стейнера знайшли, поки той хтось усе не владнав. Та хоч би хто це був, а кров він мав змити. Він цього не зробив.

Слейд слухав мовчки. Я провадив:

— Убити Стейнера й привласнити його прибутки — це був би дурний жарт, і я не певен, що все сталося саме так. Але я певен: той, хто взяв книжки, знає про вбивство, і блондинка з книгарні чимось до смерті налякана.

— А що далі? — спокійно мовив Слейд.

— Поки що нічого. Є ще інформація, яку треба перевірити. Якби я це з'ясував, то міг би розповісти вам, як усе сталося. Але вам втручатися зараз не слід.

— Краще було б зараз, — сказав Слейд. Потім розтяг губи й двічі пронизливо свиснув.

Я підхопився. На вулиці відчинилися дверцята машини. Почулися кроки.

Я дістав з-за спини револьвер. Обличчя у Слейда здригнулось, а його рука потяглася до "люгера", намацуючи рукоятку.

— Не беріть пістолета! — наказав я.

Він твердо встав на ноги і сперся ліктем на стіл, тримаючи руку на пістолеті й не беручи його в долоню. Я пройшов повз нього до передпокою і, коли двоє чоловіків увійшли до кімнати, озирнувся.

Один мав короткий рудий чуб, бліде зморшкувате обличчя й метушливі очі. Другий був явно боксер, його можна було б назвати навіть вродливим, якби не розплющений ніс і одне товсте, як біфштекс вухо.

Зброї в незнайомців я не помітив. Вони зупинились і почали роздивлятися довкола.

Я стояв біля дверей позад Слейда. Той нахилився над столом і не рухався. [118]

Боксер розтяг рота в широкій посмішці, оголивши гострі білі зуби. Рудоголовий мав несміливий, зляканий вигляд.

У Слейда була незвичайна витримка. Спокійно, тихо, але дуже чітко він промовив:

— Хлопці, цей мерзотник застрілив Стейнера. Візьміть його!

Рудоголовий закусив нижню губу й сягнув рукою до лівої кишені. Але дістати пістолета він не встиг. Я був насторожі й вистрілив у нього через праве плече, хоча й почував огиду до самого себе. Револьвер наробив багато шуму. Мені здалося, що постріл було чути в усьому місті. Рудоголовий упав на підлогу. Він корчився й сукав ногами — мабуть, куля влучила йому в живіт.

Боксер не рухався. Певно, знав, що реакція в нього уповільнена. Слейд схопив свій "люгер", одначе рухи його від хвилювання були не досить чіткі. Я ступив крок і ззаду вдарив його у вухо. Він упав на стіл і упустив пістолет.

Слейд уже не чув, як я сказав:

— Я не люблю бити ззаду одноруких. І не схильний до жорстокості. Але ви самі примусили мене зробити це.

Боксер усміхнувся й промовив:

— Гаразд, приятелю. А що далі?

— Я б хотів забратися звідси, якщо можна, без зайвої стрілянини. Або можу залишитися тут до приїзду поліції. Мені однаково.

Він замислився. Рудоголовий стогнав на підлозі. Слейд мовчав.

Потім боксер повільно підняв руки, заклав їх за шию і незворушно сказав:

— Я не знаю, через що тут оця колотнеча, і мені байдуже, куди ви підете й що потім робитимете, і я не маю охоти брати на себе головну роль. Забирайтеся!

— А ви хлопець розсудливий. У вас більше здорового глузду, ніж у вашого хазяїна!

Я обійшов навколо столу й рушив до розчинених дверей. Боксер неквапно повернувся обличчям до мене, тримаючи руки на потилиці. Він усміхнувся криво, але майже доброзичливо.

Я прослизнув у двері, знайшов прогалину в живоплоті й кинувся бігти дорогою вгору, побоюючись дістати кулю в спину. Та постріл не пролунав.

Нарешті я скочив у "крайслер" і помчав через пагорб, прагнучи якомога скоріше залишити цей район. [119]

10

Коли я зупинився навпроти багатоквартирного будинку на Рендалл-плейс, було вже початок на шосту. В кількох вікнах світилося, безладно гучали на різних програмах радіоприймачі. Я піднявся ліфтом на четвертий поверх. Квартира 405 містилась у кінці коридора. На підлозі тут лежала зелена килимова доріжка, стіни були оббиті панелями кольору слонової кістки. З відчинених дверей пожежного виходу віяв свіжий вітрець.

Поруч із дверима чотириста п'ятої квартири була кнопка дзвінка, теж кольору слонової кістки. Я натис її.

Чекати довелося довго. Нарешті двері трохи прочинилися. На порозі стояв довгоногий худорлявий чоловік із темно-карими очима на дуже смаглявому обличчі. Цупке, як дріт, волосся було зачесане назад і відкривало високе, опукле чоло. Його очі байдужно розглядали мене.

— Можна Стейнера? — спитав я.

На обличчі в чоловіка не здригнувся жоден м'яз. Він дістав із-за дверей сигарету і неквапно взяв її в рот. До мене попливло кільце диму, а вслід за ним пролунали слова, вимовлені спокійно, без будь-якої інтонації:

— Що ви сказали?

— Мені потрібен Стейнер. Гарольд Стейнер. Той, що продає книжки.

Чоловік кивнув головою. Він неспішно обмірковував мої слова. Потім глянув на кінчик сигарети й промовив:

— Здається, я знаю його. Але він тут не буває. Хто вас прислав?

Я всміхнувся. Це йому видимо не сподобалось. Тоді я запитав:

— Ви Марті?

Його смагляве обличчя посуворішало.

— То й що? Ви маєте до мене справу чи прийшли задля розваги?

Я поставив ліву ногу так, щоб він не зміг причинити двері.

— Ви придбали книжки, — сказав я. — У мене є список його клієнтів. Ми не могли б побалакати?

Марті не зводив очей з мого обличчя. Його права рука знов сягнула за двері, і з порухів плеча було видно, що він там щось нею робить. З кімнати позад нього почувся якийсь дуже слабкий звук. Десь дзенькнуло на карнизі кільце завіски.

Потім він розчинив двері ширше.

— А чом би й ні? Якщо ви, кажете, щось маєте... — спокійно промовив він. [120]

Я пройшов повз нього до кімнати. Це була світла вітальня з гарними меблями, до того ж їх було не дуже багато. З високих, до самої підлоги вікон через балкон проглядали вже фіолетові в сутінках передгір'я. Двері ближче до вікон стояли зачинені. Інші двері в тій самій стіні були сховані за портьєрою.

Я сів на тахту. Марті зачинив вхідні двері й боком підійшов до великого дубового письмового столу. На столі стояла скринька кедрового дерева для сигар. Не зводячи з мене очей, Марті переніс її на низенький столик і сів у крісло поруч.

Я поклав капелюха коло себе, розстебнув верхній ґудзик піджака й усміхнувся.

— Ну, я вас слухаю, — озвався Марті.

Він загасив сигарету, відкрив скриньку й дістав дві товсті сигари.

— Чи не бажаєте сигару? — І він кинув одну мені.

Я потягся по "еї і зробив непростиму помилку. Ту ж мить Марті кинув другу сигару назад у скриньку й стрімко підхопився з револьвером у руці.

Я чемно дивився на його револьвер. Це був чорний поліційний "кольт" калібру 0,38. Цієї миті я не міг нічого проти нього вдіяти.

— Устаньте на хвилинку, — сказав Марті.