Молода гвардія - Фадєєв Олександр
Баштани простяглись аж до дороги, яка лежала вздовж тинів ближнього ряду хат. І майже в ту мить, коли вони виповзли на— гребінь пагорба, по цій дорозі промчало кілька німців-мотоциклістів, які звернули в глиб села.
Вогонь автоматів ще спалахував то там, то тут; інколи здавалося, що хтось стріляв у відповідь, і ці лункі звуки серед ночі відбивались болем та мороком у серці Йвана Федоровича. Внук Наріжного, зовсім не схожий на діда, білявий, інколи несміливо й запитливо підводив на Йвана Федоровича дитячі очі,— і трудно було дивитися в ці очі.
На селі чути було вдари прикладів у двері, німецьку лайку. То западала тиша, і раптом долинав дитячий викрик чи жіночий зойк, що переходив у плач, і знову здіймався до зойку-благання в ночі. Інколи і в самому селі, і поза ним, і зовсім осторонь починали ревти мотоцикли — один, кілька, а то суне, здавалося, цілий загін. Повний місяць сяяв у небі. Іван Федорович, Катя, якій пекло ногу, натерту чоботом, і Наріжний з внуком — усі лежали на землі, мокрі, скулившись від холоду.
Так діждались вони, поки все стихло й на селі, і в степу.
— Ну, пора, бо світає,— шепнув Наріжний.— Будемо лізти поодинці, одне за одним.
По селу часом гупали кроки німецьких патрулів. Зрідка то там, то тут займався вогник сірника чи запальнички. Іван Федорович і Катя лишилися лежати в бур'яні за хатою, десь у центрі села, а Наріжний з внуком перелізли через тин. Який час їх не було чути.
Заспівали перші півні. Іван Федорович раптом усміхнувся.
— Ти чого? — пошепки спитала Катя.
— Німці всіх півнів порізали, два-три на все село співають!
Вони вперше уважно, усвідомлено глянули одне одному в обличчя й усміхнулися самими очима. А з-за тину хтось прошепотів:
— Де ви? Йдіть до хати...
Висока худорлява жінка, міцної кості, запнена білою хусткою, виглядала їх через тин. Чорні очі її поблискували в світлі місяця.
— Вставайте, не бійтесь, нема нікого,— сказала вона. Вона допомогла Каті перелізти через тин.
— Як звуть вас? — тихо спитала Катя.
— Марфа,— сказала жінка.
— Ну, як новий порядок? — з похмурою усмішкою запитував у неї Іван Федорович, коли і він, і Катя, і старий Наріжний з внуком уже сиділи в хаті біля столу при світлі каганця.
— А новий порядок ось який: приїхав до нас німець із комендатури й наклав по шість літрів молока з корови в день та дев'ять штук яєць з курки на місяць,— сором'язливо і водночас із якоюсь дикуватою жіночністю скоса позираючи на Йвана Федоровича чорними очима, відповіла Марфа.
їй було вже років під п'ятдесят, але в усіх рухах її, як вона подавала на стіл їжу та забирала посуд, було щось молоде, моторне. Чисто прибрана, білена хата, прикрашена
вишиваними рушниками, була повна дітей — одне одного менше. Син, чотирнадцяти років, і дочка, дванадцяти, підняті з постелі, вартували тепер на вулиці.
— Як два тижні, так і нове завдання здавати худобу. Ось дивіться, в нашому селі не більше як сто дворів, а вже вдруге вимагають двадцять голів худоби, ото вам і новий порядок,— говорила вона.
— Ти не журись, тітко Марфо! Ми їх знаємо ще з вісімнадцятого року. Вони як прийшли хутко, так і підуть!..— сказав Наріжний і раптом зареготав, сяйнувши міцними зубами. Його туркуваті очі на крем'яному засмаглому обличчі мужньо й лукаво блиснули.
Трудно було навіть уявити, що це говорить людина, котра тільки-но віч-на-віч бачила смерть.
Іван Федорович скоса глянув на Катю, строгі риси обличчя якої розійшлися в добрій усмішці. Після багатьох днів бою та цієї страшної втечі такою молодою свіжістю повіяло на Йвана Федоровича й на Катю від оцих двох уже не молоді.х людей.
— А що ж я бачу, тітко Марфо, хоч як вони вас обідрали, а у вас іще є трошки? — підморгнувши Наріжному, сказав Іван Федорович і кивнув на стіл, де Марфа від щирою серця виставила й сир, і сметану, й масло, і яєчню з салом.
— Хіба ж ви не знаєте, що в добрій українській хаті, хоч як би шурував, усього не з'їсти, ні вкрасти, поки жінку не вб'єш! — відповіла жартома Марфа з такою дівочою ніяковістю, що аж зашарілась, і з такою грубуватою одвертістю, що й Іван Федорович, і Наріжний пирхнули в долоні, а Катя всміхнулась.— Я ж усе заховала! — засміялась і Марфа.
— Ах ти ж, розумнісінька жінка! — сказав Проценко і покрутив головою.— Хто ж ти тепер — колгоспниця чи одноосібниця?
— Колгоспниця, неначе як у відпустці, поки німці не заберуться геть,— сказала Марфа.— А німці мають нас ні за кого. Всю колгоспну землю вони числять за німецьким... як воно там — рейхом? Чи як воно там, Корнію Тихоновичу?
— Та рейхом, бодай йому! — з усмішкою сказав старий.
— На сходці зачитували якусь там бомагу,— як його там, Розенберга, чи як його там, злодія, Корнію Тихоновичу?
— Та Розенберга ж, бодай йому! — відповів Наріжний.
— Цей Розенберг каже, що колись дістанемо землю в одноосібне користування, але не всі, а хто добре робитиме для німецького рейху і хто матиме свого худобу та свій реманент. А який же там, бачите, реманент, коли вони женуть нас колгоспну пшеницю жати серпами, а хліб забирають для свого рейху. Ми, жінки, вже одвикли серпами жати! Вийдемо в поле, полягаємо в холодку під пшеницею, щоб сонце не пекло, та й спимо...
— А староста? — спитав Іван Федорович.
— Староста в нас свій,— відповіла Марфа.
— Ах ти ж розумнісінька жінка! — повторив Проценко й знов покрутив головою.— А де ж чоловік твій?
— Де ж він? На фронті. Мій Гордій Корнієнко на фронті,— зітхнула вона.
— А скажи прямо: он у тебе скільки дітей, а ти нас ховаєш,— неужто не боишься за себя и за них? — раптом по-російському спитав Іван Федорович.
— Не боюсь! — так само по-російському відповіла вона, прямо глянувши на нього своїми чорними молодими очима.— Пусть рубят голову. Не боюсь. Знатиму, за що піду на смерть. А ви мені теж скажіть: ви з нашими, з тими, що на фронті, зв'язок звідсіль маєте?
— Маємо,— відповів Іван Федорович.
— То скажіть же нашим, хай вони б'ються до кінця, хай наші чоловіки себе не жаліють,— говорила вона з переконаністю простої чесної жінки.— Я так скажу: може, наш батько,— вона сказала "наш батько", ніби від імені дітей своїх, маючи на увазі чоловіка,— може, наш батько й не повернеться, може, він накладе головою в бою, ми будемо знати за віщо! А коли наша власть повернеться, вона буде батьком моїм дітям!..
— Розумнісінька жінка! — втретє ніжно сказав Іван Федорович, і нахилив голову, і кілька хвилин не підводив її.
Марфа лишила Наріжного з внуком ночувати в хаті: їхню зброю вона сховала й не боялася за них. А Йвана Федоровича й Катю вона провела до занедбаного, порослого зверху бур'яном, а всередині холодного, як склеп, погреба.
— Буде трохи вогко, та я вам узяла два кожушки,—сором'язливо говорила вона.— От сюди, тут солома...
Вони лишилися вдвох і мовчки сиділи на соломі в цілковитій темряві.
Раптом Катя теплими руками обхопила голову Івана Федоровича й притулила до своїх грудей. І щось м'яко розпустилося в його душі.
— Катю! — сказав він.— Це все партизанство ми поведемо інакше. Все, все інакше,— в сильнім хвилюванні казав він, визволяючися з її обіймів.— О, як болить моя душа!.. Болить за тих, хто загинув,— загинув через наше невміння. Але ж не всі загинули? Я ж думаю, більшість вирвалась? — питав він, ніби шукаючи підтримки.— Нічого, Катю, нічого! Ми в народі знайдемо ще тисячі таких людей, як Наріжний, як Марфа, тисячі тисяч!.. Ні-і! Нехай цей Гітлер зробив дурною цілу німецьку націю, а не думаю я, щоб він пере-дурив Івана Проценка,— ні, не може того бути! — люто говорив Іван Федорович, не помічаючи, що перейшов на українську мову, хоч дружина його, Катерина Павлівна, була росіянка.
Розділ тридцятий
Як непомітно для людського ока попід корінням дерев і трав, по тріщинах і капілярних судинах землі, під грунтом, нечутно, безугавно сочаться в різних напрямах грунтові води, так під владою німців степовими, лісовими, гірськими стежками, балками, попід крутими берегами річок, по вулицях і завулках міст і сіл, по людних базарах та чорних нічних яругах пересувалися з місця на місце мільйони чоловіків, жінок, дітей, старих людей усіх національностей, що населяють нашу землю.
Ті, кого зігнано з рідних місць, ті, хто знов повертається на рідні місця, ті, хто шукає таких місць, де його не знають, ті, хто поривається через рубежі фронту на вільну радянську землю, хто вибирається з оточення, тікає з німецького полону чи концентраційних таборів, ті, кого просто погнала нужда на пошуки одежі та їжі, ті, хто підняв зброю на боротьбу проти гнобителя — партизани, підпільники диверсанти, агітатори, розвідники в тилу ворога, розвідники великої армії великого народу, армії, що відступила,—вони йдуть, ідуть незліченні, як той пісок...
Степовою дорогою від Дінця йде під сонцем невеличкий рум'яний чоловік. Він у простій селянській одежі, в нього темно-русява м'яка селянська борода, за плечима в нього цупкий полотняний мішок. Так само, як і він, ідуть тисячі, тисячі... Як дізнатися, хто він? У нього сині очі, але хіба можна всім зазирнути в очі і хіба про все можна дізнатись по очах? Може, в них пострибують чортівські іскри, а до пана вахтмайстера або навіть гауптвахтмайстера вони обернуться очима звичайнісінької людини.
Невеличкий чоловік з темно-русявою бородою, в одежі селянина, входить у місто Ворошиловград і губиться у вуличній юрбі. Чого він прийшов до міста? Може, він несе в мішку на базар масло, або сир, або качку, щоб це обміняти на гвіздки, на бязь чи на сіль? А може, це сам Проценко, страшна людина, здатна підірвати владу навіть самого радника сьомого відділу фельдкомендатури доктора Шульца!..
В дерев'яному будиночку на околиці шахтарського містечка, при вершині вузької темної балки, що відходить у степ, у світлиці з одним вікном, запненим ковдрою, сидять двоє при світлі каганця: пристаркуватий чоловік, з важким, донизу обплилим обличчям, і юнак, повний сил, з широко розкритими очима в темно-золотавих віях.
Є щось спільне в них — і в молодому, і в старому,— навіть у тому, що так пізно серед ночі в цю злощасну пору німецької окупації обидва сидять одягнені підкреслено чисто й акуратно, в галстуках.
— Виховуйте в собі гордість за рідний Донбас. Пам'ятаєш, як боролись старші наші товариші — Артем, Клим Ворошилов, Пархоменко? — каже старий, і здається, що це не тьмяне світло каганця, а проміття тих давноминулих битв одбивається в суворих очах його.— Пам'ятаєш? Товаришам зумієш розповісти?
Юнак сидить, наївно схиливши голову до лівого плеча, яке трохи вище за праве.
— П-пам'ятаю...
