Молода гвардія - Фадєєв Олександр
Білява, теж усмішлива, моложава повна жінка, в чепчику та рожевому платті, оточена дітьми різного віку, починаючи РІД однорічного товстуна, з надутими щоками хлопчика й кінчаючи білявою дівчинкою з голубими очима. Вони стоять Оіля дверей сільського будиночка з високим черепичним дахом, по якому гуляють воласті голуби. І цей чоловік, і жінка, і всі діти, що з них наймолодший навіть простягав ручки, усміхаються назустріч дівчині, котра йде до них з білим емальованим відром у руці. Дівчина в яскравому сарафані, в білому мереживному фартусі, в такому ж чепчику, як у хазяйки, та в елегантних червоних черевиках, повна, з дуже кирпатим носом, неприродно рум'яна. Вона теж посміхається так, що видно всі її великі білі зуби. На дальньому плані картини — клуня та хлів під високим черепичним дахом з голубами, які на ньому прогулюються, клапоть голубого неба, клапоть поля з пшеницею, котра вже колоситься, та великі рябі корови біля хліва.
Внизу плаката написано по-російському: "Я нашла здесь дом и семью". А нижче, праворуч: "Катья".
Уля, Майя і Саша особливо зблизились поміж собою, поки в місті стояли німецьки солдата. Дівчата навіть ночували одна в одної, коли в кого-небудь з них ставали німці на постій, а квартира якоїсь із подруг була вільна. Але за весь цей час вони, начебто за мовчазною згодою, ніби відчуваючи, що не дозріли ще для цього, не говорили одна з одною про найбільше та найголовніше в їхнім житті,— про те, як жити при німцях. Так і тепер вони тільки пере-зирнулись і мовчки зійшли з ґанку і, німуючи, не дивлячись одна на одну, подались до Іваніхіних.
Сяючи від щастя, молодша з сестер, Тоня, з довгими ногами ще не дівчини і вже не дівчинки, з великим носом і товстими пасмами темно-каштанового волосся, вибігла з будиночка назустріч.
— Дівчатка! Чули? Боже, я така рада! — заговорила вона, і в неї зразу проступили сльози.
В домі було повно дівчат. Серед них Улі впали в око сестри Іванцови, що недавно повернулись до міста, Оля та Ніна, яких вона багато місяців не бачила.
Але що сталося з Лілею! Із світлим своїм волоссям, з добрими-добрими веселими очима вона завжди була така біленька й чиста, м'яка, округла, наче здобна. Тепер вона стояла перед Улею, опустивши вздовж висхлого тіла безпомічні руки, зсутулившись. Бліде її личко хворобливо засмагло, самий лише великий худий ніс виділявся на обличчі її, та очі дивилися з колишнім, добрим виразом... Ні, не колишнім!
Уля мовчки поривчасто обняла Лілю й довго не відпускала, пригорнувши її личко до своїх грудей. А коли Ліля підняла обличчя від грудей Улі, в нім не було виразу розм'як-шеності або зворушення. Добрі очі Лілі дивилися з якимось нетутешнім, відчуженим виразом, ніби те, що Ліля пережила, так віддалило її од подруг дитинства, що не могла вже поділяти з ними їхніх звичайних, повсякденних почуттів, хоч би як вони бурхливо й щиро виявлялись.
Саша Бондарева перехопила Лілю й заметушилась біля неї.
— Лілько! Чи ти ж це?.. Лілечко, подружко, золотко моє! Як же ти змарніла!.. Але дарма, дарма, ми тебе підгодуємо. Добре, що ти знайшлась, Лілечко, щастя наше! — говорила Саша в своїй безпосередній манері навально виявляти почуття й закружляла з нею по кімнаті.
— Та пусти ж ти її! — сміялась Майя, самолюбно відкопиливши нижню повну свавільну губку. І вона також обняла Лілю й розцілувала її.— Розповідай, розповідай,— зразу ж попросила Майя.
І Ліля, сівши на стілець серед гуртка дівчат, що позсувались до неї, далі розповідала спокійним, тихим голосом:
— Правда, нам трудно було серед чоловіків, але я була рада, не те що рада, а просто щаслива, що не розлучили мене з хлопцями з нашого батальйону. Адже ми весь відступ пройшли разом, стільки людей утратили... Знаєте, дівчатка, завжди жаль, коли гинуть свої люди. Та коли в ротах по сім-вісім чоловік у строю і всіх знаєш, кого як звуть, тоді кожного, мов рідного, одриваєш од серця. Пам'ятаю, минулого року привезли мене до Харкова, поранену, поклали в хороший госпіталь, а я все думаю: "Ну, як же вони там, у батальйоні, без мене?" Щодня листи писала, і мені всі писали, і окремі, й колективні, а я все думала: "Коли ж, коли ж?" Потім мені відпустку дали, а після відпустки я потрапила б до іншої частини, а я вблагала коменданта, і він влаштував мене в ешелон до наших... Я по Харкову все пішки ходила, бо сіла якось у трамвай і так розхвилювалась. Побачила, що є в нас люди, що одне одного штовхають, ображають; і я не за себе, а за них розхвилювалася,— аж незручно: військова, а сльози течуть, і мені враз так прикро й жалко стало цих людей. "Ох, коли б ви знали,— думала я,— як у пас па фронті щодня гинуть люди, тихо, без зайвих слів, як вони один одного бережуть, а не самих себе, а це ж бо ваші чоловіки, батьки, сини... Коли б ви тільки вдумалися в це, то ви, замість того щоб грубіянити, ображати одне одного, давали б одне одному дорогу, казали б най-ласкавіші слова, а якщо кого-небудь ненароком образили, втішали б та гладили б такого по голівці..."
Вона розповідала все це рівним, тихим голосом, дивлячись не на подруг, а кудись крізь них, а вони, притихлі, подавшись до неї, слухали, не зводячи з неї просвітлілих очей.
— Жили ми в таборі проти неба. Дощ іде, то дрижаків хапаємо під дощем; годували самою баландою, з висівок чи з картопляного лушпиння, а робота все-таки важка — дороги копати; хлопці наші танули, мов свічки. День у день, день у день, а багатьох уже нема. Ми, жінки,— Ліля так і сказала: "Ми, жінки", а не дівчата,— ми, жінки, витримували-таки довше, як чоловіки. Там був один наш хлопець з батальйону, сержант Федя, я з ним дружила, дуже дружила,— тихо сказала Ліля,— і він усе жартував про нас, про жінок: "У вашої сестри внутрішній запас". А сам він, коли нас уже стали переганяти до іншого табору, сам він уже не витримав, і його конвойний пристрелив. Але він не зразу вмер, а ще жив і все дивився на мене, як я далі йду, а я вже не могла його ні обійняти, ні поцілувати, а то вбили б вони й мене...
Ліля розповіла, як їх перегнали до іншого табору, і там, у жіночому відділі табору, була наглядачка німкеня, Гертруда Геббех, і ця вовчиця терзала дівчат до смерті. І Ліля розповіла, як вони, жінки, змовились або загинути самим, або знищити Гертруду Геббех. їм пощастило, повертаючись вночі з роботи в лісі, обдурити охорону, підстерегти Гертруду Геббех, і накрити її шинеллю, й задушити. І вони, кілька жінок та дівчат, утекли. Але вони не могли разом іти через усю Польщу і Україну й розійшлись. Ліля сама добиралась ці сотні й сотні кілометрів, і її переховували й годували поляки, а потім наші, українці.
Все це розповідала Ліля, колись така сама звичайна крас-нодоночка, біленька, товста, добра дівчинка,-— вона була така сама, як усі вони. І трудно було уявити, що це вона душила Гертруду Геббех і потім пройшла оцими невеличкими ногами з набряклими жилками через усю Польщу та Україну, зайняту німцями. І кожна з дівчат думала сама собі: "А якби все це випало на мою долю, чи змогла б я знести все це і як би я повелась?"
Вона була колишня Ліля, але вона була й інакша. Не можна сказати, що її серце стало жорстоким після всього, що пережила; вона не виставлялась і не заносилась перед подругами, ні, вона вже дещо тямила в житті. В якомусь розумінні вона стала навіть добріша до людей, наче пізнала їм ціну. І при всьому тому, що вона й фізично, й душевно стала немовби сухіша, це велике людське світло, світло добра осявало її змарніле обличчя.
Всі дівчата знову стали цілувати Лілю, кожній хотілось погладити її чи бодай доторкнутись до неї. І тільки Шура Дубровіна, дівчина трохи старша, студентка, була стрима-ніша за інших, бо вона вже ревнувала Майю Пегліванову до Лілі.
— І чого це, дівчата, в усіх очі справді на мокрому місці! — вигукнула Саша Бондарева.— Краще заспіваймо!
І вона завела була "Сплять кургани в темряві", але дівчата зацитькали: всякі, мовляв, люди жили в селищі, і міг наскочити хто-небудь з поліцаїв. Стали вибирати яку-небудь старовинну українську, а Тоня запропонувала "Землянку".
— Вона й наша, і вроді не причепишся,— несміливо сказала Тоня.
Та всі вважали, що й так невесело на душі, а з цією "Землянкою" ще розплачешся, і Саша, яка поміж усіма пер-вомайськими дівчатами була головна співуха, завела:
Біля вікон ходить хлопець У вечірній ТИШІШІ І пі слова не промовить, Лиш підморгує мені...1
І всі підхопили. У цій пісні не було нічого, що могло б насторожити поліцайське вухо. Але це була пісня, багато разів чувана по радіо у виконанні улюбленого хору імені ІГятницького, і саме тому, що не раз чули пісню по радіо з Москви, тепер вони мовби долали з цією піснею зворотну путь звідси, з Первомайки, до Москви.
Все те життя, що в ньому дівчата росли, що було для пих таким самим природним життям, яким живуть у полі жайворонки, ввійшло в кімнату разом з цією піснею.
Уля підсіла до сестер Іванцових, але старша, Оля, захоплена співом, тільки ласкаво й міцно потисла Улі руку вище ліктя,— в очах у неї ніби горів синій пломінь, від чого обличчя її з неправильними рисами стало навіть гарним. А Ніна, що з викликом дивилась круг себе з-під могутнього розкрилля брів, раптом схилилась до Улі й гаряче шепнула їй у вухо:
— Тобі привіт од Кашука.
— Якого Кашука? — так само пошепки спитала Уля.
1 Переклад В. Бичка.
— Від Олега. Для нас,— сказала Ніна з притиском,— він тепер зазжди буде Кашук.
Уля дивилась перед себе, не розуміючи.
Дівчата, заспівавши, пожвавішали, розчервонілись. Як їм хотілося вабути, бодай на мить, усе, що їх оточувало, забути німців, поліцаїв, забути, що треба реєструватись на німецькій біржі праці, забути муки, яких зазнала Ліля, забути, що дома вже хвилюються їхні матері, чому так довго немає дочокі Як їм хотілося, щоб усе було, як колись! Вони кінчали одну пісню й починали іншу.
— Дівчатка, дівчатка! — раптом сказала Ліля тихим, зворушливим голосом.— Скільки разів, коли я сиділа в таборі, коли йшла через Польщу, вночі, боса, голодна, скільки разів згадувала нашу Первомайку, школу нашу і всіх вас, дівчатка, як ми збирались і як у степ ходили та співали... І кому ж це та й навіщо скортіло все це розламати, розтоптати? Чого бракує в світі людям?..
