Молода гвардія - Фадєєв Олександр
Улечко! — раптом сказала вона.— Прочитай які-небудь хороші вірші, пам'ятаєш, як колись...
— Які ж? — спитала Уля.
Дівчата одна поперед одною стали називати улюблені Улині вірші, які вони чули не раз у її виконанні.
— Улечко, прочитай "Демона",— сказала Ліля.
— А що з "Демона"?
— На твій вибір.
— Хай читає всього!
Уля встала, тихо опустила руки вздовж тіла і, не маніжачись, не соромлячись, з природною манерою читання, яка властива людям, що не пишуть віршів і не виконують їх зі сцепи, почала спокійним, вільним грудним голосом:
Печальний Демон, дух вигнання, Літав над обрієм земним, 1 днів минулих спогадання Пливли юрбою перед ним... Коли крізь вічності тумани, Жадібний знань і повний сил, Він стежив зграйні каравани В простори кинутих світил; Коли, мов ясний небосхил, Йому любов сіяла рання!
І дивна річ,— як і все, що співали дівчата, те, що Уля читала, теж миттю набрало живого, життєвого змісту. Немов те життя, на яке дівчата були тепер приречені, заходило в непримиренну суперечність з усім прекрасним, створеним у світі, незалежно від характеру й часу створення. І те, що в поемі говорило немовби й за Демона, і немовби й проти нього,— все це однаково пасувало до того, що відчували дівчата, і однаково зворушувало їх.
І що негод сумні години, Труда і горя юрб людських, Що йдуть одна одній на зміну?.. Невизнаних страждань моїх Вони не варті і хвилини? —
читала Уля. І дівчатам здавалося, що справді ніхто так пе страждає на світі, як вони.
От уже ангел на своїх золотих крилах ніс грішну душу Тамари, і пекельний дух знявся до них із безодні.
Залиш її, о дух загину! —
читала Уля тихо, опустивши руки.
...Дні випробувань пройшли; І з одягом земної мли Закови зла із неї спали. Уз пай! давно її ми ждали! її душа була із тих, Чиє життя лиш мить єдина Страждання, що не має впину І недосяжних щастя втіх... Вона за сумніви сплатила Ціною мук і горя вкрай... Вона страждала і любила — Й відкрився для любові ран! 1
Ліля зронила свою білу голівку на руки й голосно, по-дитячому заплакала. Дівчата, зворушені, кинулись її втішати. І той жахливий світ, у якому вони жили, знову ввійшов у кімнату й неначе отруїв душу кожної з них.
Розділ тридцять перший
З того самого дпя, як Анатолій Попов, Уля та Віктор з батьком повернулись до Краснодона після невдалої евакуації, Анатолій не жив дома, а переховувався в Петрових, на хуторі Погорілому. Німецька адміністрація ще не добралась до хутора, і Петрови жили відкрито.
Анатолій повернувся в Первомайку, коли пішли геть німецькі солдати.
Ніна Іванцова переказала йому та Улі, щоб вони,— краще Уля, яку менше знали в місті,— негайно налагодили особистий зв'язок з Кошовим і визначили групу хлопців та дівчат, первомайців, які хочуть боротися проти німців і на
1 Переклад В. Сосюрн.
яких можна звіритись. Ніна натякнула, що Олег діє не тільки від себе, і передала деякі його поради: розмовляти з кожним поодинці, не називати інших, не називати, звичайно, й Олега, але дати наздогад, що вони діють не від себе особисто.
Потім Ніна пішла. А Уля й Анатолій подались до спуску в балочку, що розділяла садиби Попових і Громових, і сіли під яблунею.
Вечір злягав на степ і на сади.
Німці дуже понівечили садочок Попових, особливо вишневі дерева,— на багатьох обламали гілки з вишнями,— але все-таки він зберігся, зовні такий же затишний, охайний, як і в ті дні, коли в ньому порались разом батько й син.
Викладач природознавства, закоханий у свій предмет, подарував Анатолієві при переході з восьмого класу в дев'ятий книгу про комах — "Годованці грушевого дерева". Книга була така стара, що в ній бракувало перших сторінок і не знати було, хто її автор.
Біля входу в садок Попових стояла старезна груша, ще старіша за книгу, і Анатолій дуже любив цю грушу і цю книгу.
Восени, коли достигали яблука,— яблуневим садком родина Попових пишалась,— Анатолій звичайно спав на тапчані в саду, щоб хлопчиська не крали яблук. А як дощило й спати доводилося у кімнаті, він проводив сигналізацію: обкручував гілки яблунь тонким шпагатом, який з'єднував з мотузком, протягненим із саду крізь вікно. Досить було торкнутися хоч би одної з яблунь, як поряд з ліжком, де спав Анатолій, з гуркотом падала в'язка порожніх консервних бляшанок, і в самих трусах Анатолій мчав у садок.
І ось вони сиділи в цім саду, Уля й він, серйозні, зосереджені, повні відчуття того, що від моменту розмови з Ніною вони ступили на новий шлях життя.
— Нам не випадало з тобою розмовляти по щирості, Улю,— казав Анатолій, трохи збентежений її близькістю,— але я давно поважаю тебе. І я думаю, настала пора поговорити нам одверто, до кінця одверто... Я думаю, це не буде перебільшенням нашої ролі, зазнайством, чи що, зміркувати, що саме ти і я можемо взяти на себе все оце, організувати хлопців і дівчат на Первомайці. І ми повинні договоритись насамперед, як же ми самі житимемо... Наприклад, зараз іде реєстрація на біржі. Я особисто на біржу не піду. Я но хочу й не буду працювати на німців. Присягаюсь перед тобою, я не зійду з цього шляху,— говорив він стриманим, повним сили голосом.— Якщо доведеться, я буду переховуватись, перейду в підпілля, загину, але не зійду з цього шляху!
—— Толю, ти пам'ятаєш руки того німця, єфрейтора, що порпався в наших чемоданах? Вони були брудні, аж чорні, зашкарублі, чіпкі, я тепер їх завжди бачу,— тихо говорила Уля.— В перший день, коли приїхала, я знову їх побачила, коли нишпорили в наших постелях, у скрині, коли краяли плаття, материні, мої, сестрині на свої шарфи-косинки, вони не гребували навіть чогось шукати в брудній білизні, але вони хочуть добратися й до наших душ... Толю! Я провела не одну ніч без сну в нас на кухоньці,— ти знаєш, у нас вона зовсім окрема,— я сиділа в цілковитій темряві, слухаючи, як німці горлають у домі й змушують прислуговувати хвору матір, я сиділа так не одну ніч, я себе перевіряла. Я все думала: чи вистачить мені сили, чи я маю право ступити на цей шлях? І я зрозуміла, що іншого шляху нема. Еге ж, я жити можу тільки так або не можу зовсім. Присягаюсь матір'ю, що до останнього подиху я не збочу з цього шляху! — казала Уля, дивлячись на Анатолія своїми чорними очима.
Хвилювання охопило їх. Вони трохи помовчали.
— Подумаймо, з ким балакати насамперед,— хрипко озвався Анатолій, опанувавши себе.— Може, почнемо з дівчат?
— Звичайно, Майя Пегліванова і Саша Бондарева. І, звичайно, Ліля Іваніхіна. А за Лілею піде й Тоня. Думаю ще — Ліна Самотина, Ніна Герасимова,— перелічувала Уля.
— А ця наша активістка, ну, як її,— піонервожата?
— Вирікова? — Обличчя Улі набрало холодного виразу.— Знаєш, я тобі що скажу. Бувало, ми всі в тяжкі дні гостро висловлювались про те, про се. Але ж має лишатись у душі в людини щось святе, оте, з чого, як з рідної матері, не можна сміятись, говорити без пошани чи глузливо. А Вирікова... Хто її знає?.. Я б на неї не звірилась.
— Відставити, придивимось,— згодився Анатолій.
— Скоріше вже Ніна Минаєва,— сказала Уля.
— Білявенька, несмілива така?
— Ти не думай, вона не полохлива, вона сором'язлива, але дуже твердих переконань.
— А Шура Дубровіна?
— Про неї ми в Майї спитаємо,— всміхнулась Уля.
— Слухай, а чому ти не назвала найкращу свою подругу — Валю Філатову? — раптом з подивом спитав Анатолій.
Уля замовкла, і Анатолій не міг бачити, які почуття відбились на її обличчі.
— Так, вона була найкращою моєю подругою, я люблю її, як колись, і я, як ніхто, знаю її добре серце, але вона не може ступити на цей шлях, вона безсила,— сказала Уля, і щось здригнулося в її губах та ніздрях.— А з хлопців кого? — спитала вона, немов бажаючи одвернути розмову.
— Серед хлопців, звичайно, Віктор, я вже з ним балакав. І коли ти назвала Сашу Бондареву, і назвала, звичайно, правильно, то треба й Васю, брата її. І, звичайно, Женька Шепелев та Володька Рагозін... Крім того, я думаю, Боря Главан,— знаєш, молдаванин, що евакуювався з Бесса-рабії...
Так вони перебирали своїх подруг і товаришів. Місяць, який щербився вже, але був ще великий, червоною загравою мрів за деревами, густі різкі тіні лягли вздовж саду, тривожна таємничість розіллялась в природі.
— Яке щастя, що в нашій і в вашій квартирах нема німців! Я не змогла б їх бачити, особливо тепер,— сказала Уля.
Повернувшись додому, Уля жила сама в маленькій кухоньці, яка прилягала до ряду домашніх прибудов. Уля засвітила нічник, що стояв на печі, і який час сиділа на постелі, дивлячись перед себе. Вона була наодинці з собою та своїм життям, у тому стані граничної одвертості перед собою, який буває в хвилини великих душевних звершень.
Вона схилилась, витягла з-під ліжка чемоданчик і з глибини його, з-під білизни, видобула дуже пошарпаний кло-йончатий зошит. Відколи Уля виїхала з дому, вона не брала його до рук.
Напівстертий запис олівцем на першій же сторінці, немовби епіграф до всього, сам говорив про те, чому Уля завела цей зошит і коли це було:
"В житті людини буває пора, від якої залежить моральна доля її, коли відбувається перелом її етичного розвитку. Кажуть, що цей перелом настає тільки в юності. Це неправда: для багатьох він настає в самому рожевому дитинстві (Помяловський)".
З почуттям водночас і сумно-приємним, і подиву перед тим, що вона, бувши майже дитиною, записувала те, що так пасувало тепер до її душевного стану, вона читала навмання то те, то інше:
"В бою треба вміти користуватися хвилиною й мати здатність хутко міркувати".
"Що може протистояти твердій волі людини? Воля містить у собі всю душу, хотіти — означає ненавидіти, любити, шкодувати, радіти, жити; словом, воля є моральна сила кожної істоти, вільне прагнення створювати чи руйнувати що-небудь, творча влада, яка з нічого робить чудеса!.. (Лєрмонтов) ".
"Я не можу знайти собі місця від сорому. Соромно, соромно,— ні, більше,— ганебно сміятися з того, хто погано одягнений! Я навіть не можу згадати, коли я взяла це собі за звичку. А сьогодні цей випадок з Ніною М.,— ні, я навіть не можу писати... Все, що я згадую, примушує мене червоніти, я вся горю. Я зблизилась навіть з Лізкою У., бо ми разом висміювали тих, хто погано одягнений, а її ж батьки... про це не треба писати, взагалі вона погане дівчисько. А сьогодні я так бундючно, саме бундючно покепкувала з Ніни і навіть смикнула за кофтинку так, що вона вилізла із спідниці, а Ніна сказала...
