Молода гвардія - Фадєєв Олександр
Стаценко дістав од нього інструкцію про сформування міської управи й ознайомився з усією структурою влади за "нового порядку" — ОгсІпипе'у.
Відповідно до цієї структури, краснодонська міська управа на чолі з бургомістром була просто одним з відділів канцелярії німецького жандармського пункту.
Так Стаценко став бургомістром.
А Віктор Бистринов та дядя Коля стояли тепер один проти одного, розводили руками й говорили:
— Кому ж тоді можна вірити?
В той вечір, коли Матвій Шульга розпрощався з Кіндратовичем, йому вже нічого не лишалось, як податись на "Шанхай" до Гната Фоміна.
За ознаками зовнішніми,— а тільки за зовнішніми озна^ ками й міг тепер Матвій Костьович скласти перше враження,— Фомін справив на нього враження непогане. Костьо-вичу сподобалося, що, коли він сказав пароль, Гнат Фомін не виявив збентеження та зайвої хапливості, а уважно оглянув Костьовича, кинув погляд навколо, потім пропустив Костьовича в світлицю і тільки тут сказав йому відзив. Фомін був небалакучий і ні про що не розпитував, а тільки уважно слухав і на всі розпорядження відповідав: "Зробимо". Сподобалось Костьовичу й те, що Гнат Фомін у себе дома був у жилеті, в піджаку й при галстуці, і з годинником на ланцюжку,— в цьому він бачив ознаку культурного, інтелігентного робітника, вихованого в радянський час.
Правда, якісь подробиці не те що не припали до вподоби Костьовичу,— вони були такі незначні, що не могли викликати певного ставлення,— але він їх відзначив як прикрі. Йому здалося, що жінка Фоміна, тілиста, сильна, з широко поставленими вузькими косуватими очима та неприємною усмішкою, яка оголювала великі, рідкі, жовті зуби, з першої ж хвилини знайомства почала ставитись до нього, до Шульги, якось надто влесливо та догідливо. І він ще мимохідь відзначив у перший же вечір, що Фомін — Гнат Семенович, як зразу ж став називати його Шульга,— трохи скупуватий: на одверте слово Костьовича про те, що він дуже зголоднів, Фомін сказав, що з харчами їм, мабуть, буде сутужно. І справді, не можна сказати, щоб вони так уже добре нагодували його при їхнім достатку. Але Костьович бачив, вони їдять те саме, що й він, і подумав, що він не може знати всіх особистих обставин їхнього життя.
І оці дрібниці не могли похитнути загального сприятливого враження, яке Фомін справив на Матвія Костьовича. А проте найгірший, послідній між людей, до кого Матвій Костьович міг би зайти без будь-якого вибору, цілком випадково, був би кращий за Гната Фоміна. Бо з усіх людей, які населяли місто Краснодон, Гнат Фомін був найстрашнішою людиною, страшною особливо тому, що він давно вже не був людиною.
До 1930 року в нього на батьківщині, в Острогозькій окрузі Воронезької області, Гната Фоміна, що зовсім не був тоді Гнатом Фоміким, вважали за найбагатшу та найсиль-нішу людину. Він володів безпосередньо й через підставних осіб двома млинами, двома кінними машинами-лобогрійками, багатьма плугами, двома віялками, молотаркою, мав три садиби, щось із десяток коней, шість корів, кілька десятин плодового саду, пасіку — близько ста вуликів,— і, крім чотирьох наймитів, що працювали в нього, він міг день у день використовувати працю селян із кількох волостей, бо в усіх цих волостях було багато людей, що матеріально залежали від нього.
Він був багатий і до революції, але ще багатші були два його старші брати, особливо той старший брат, що успадкував батькове господарство. А Гната Фоміна, як наймолодшого, одруженого перед війною чотирнадцятого року, виділяючи на самостійне господарство, батько скривдив. Та після революції, повернувшися з германського фронту, Гнат
Фомін спритно використав свою начебто бідність, вдав скривджену старою владою людину й проліз в органи Радянської влади та громадські органи села, починаючи з комітету бідноти, як людина не тільки незаможна й революційна, а й нещадна до ворогів революції. Використовуючи ці органи влади і те, що брати його були, як і він, справді багаті й ворожі Радянській владі люди, Гнат Фомін підвів під суд та вислання спочатку старшого, а потім і другого брата, заволодів їхнім майном і пустив з торбами їхні родини з малими дітьми, яких йому було не жаль, особливо тому, що своїх дітей у нього не було і він не міг їх мати. Так він і став в окрузі тим, ким був. І аж до 1930 року, невважаючи на ці багатства, деякі представники влади мали його за своєрідне явище на радянському грунті — за багату, але цілком свою людину, за так званого культурного господаря.
Але селяни ряду волостей, куди сягав його вплив, знали, що це нещадний кровожер і страшна людина. І коли тридцятого року створювали колгоспи і народ при підтримці влади став роздягати багатіїв, на Гната Фоміна, що жив тоді під старим, власним прізвищем, впала хвиля народної помсти. Гнат Фомін позбувся всього, і його мали вислати на північ, але, як людину відому і, здавалося, смирну, місцева влада не взяла до вислання під варту. А Гнат Фомін з поміччю жінки вночі вбив голову сільської Ради та секретаря сільського осередку,— в ці дні голова й секретар жили не при своїх родинах, а в приміщенні сільської Ради, і в ту ж ніч, коли підстеріг їх Фомін, повернулися з гостей дуже напідпитку. Фомін убив їх і втік разом з жінкою спочатку в Лиски, а потім до Ростова-на-Дону, де були в нього вірні люди.
В Ростові він купив документи на ймення робітника залізничних майстерень Гната Семеновича Фоміна, документи, за якими він мав вигляд заслуженої робочої людини, виправив такі ж документи й на жінку. І так він з'явився в Донбасі, знаючи, що там дуже потрібні робочі руки й ніхто не допитуватиме, хто він та звідкіля.
Він твердо вірив, що рано чи пізно діждеться своєї пори, а тим часом вибрав для себе певну і ясну лінію поведінки. Насамперед він знав, що повинен працювати на совість: по-перше, тому що так йому легше сховатись, по-друге, тому що сумлінна праця при його вправності та вмінні дасть йому змогу жити в достатку, і, по-третє, тому що хоч який він був колись багатий, до праці він завжди мав звичку. А крім того, вирішив особливо не висуватись, не лізти в громадські справи, а до начальства ставитись покірливо і, бо-ронь боже, нікого не критикувати.
Так цього чоловіка-невидимку стали перегодом шанувати власті не тільки як старанного чесного робітника, але й як чоловіка скромного і дисциплінованого. В нього вистачало витримки нічим не змінити цю лінію поведінки, навіть коли німці підійшли близько до Ворошиловграда. Він не сумнівався в тому, що німці будуть тут. І лише тоді, коли його спитали, чи не погодиться він дати свою квартиру підпільній організації, якщо прийдуть німці, він мало не виявив себе, таке його охопило почуття зловтіхи й насолоди помстою.
І навіть те, що так Шульзі припало до вподоби,— що Фомін ходив у себе дома в піджаку, і в галстуці, і з годинником,— пояснювалось не його любов'ю до охайності,— в звичайну пору він, як і всі робітники, одягався чисто, але в просту буденну одежу,— а пояснювалось тим, що він з години на годину чекав німців, і, бажаючи їм сподобатись, витяг із скрині найкраще з того, що мав.
Поки Стаценко був спочатку в старшого жандармського вахмістра Брюкнера, а потім у вахмістра Балдера, Матвій Костьович лежав у тім же бараку, на другій половині, в маленькій темній комірчині, побитий і скривавлений.
Колись уся ця половина барака, що складалася з кількох камер і була вздовж розділена вузьким коридором, продовженням коридора, який розділяв службові приміщення міліції,— являла собою єдине в Краснодоні місце ув'язнення.
"Новий порядок", Ordnung, полягав у тому, що тепер ті кілька загальних камер та кілька одиночок, з яких складався дім ув'язнення, були вщерть повні чоловіками, жінками, підлітками й старими. Тут сиділи люди з міста і з станиць та хуторів, затримані підозрінням, що вони радянські працівники,, партизани, комуністи, комсомольці, люди, які вчинком чи словом образили німецький мундир; люди, що приховали своє єврейське походження; люди, затримані за те, що вони без документів, і просто за те, що вони люди.
Людей цих майже не годували й не випускали не тільки на прогулянку, а й у природній потребі. В камерах стояіз нестерпний сморід, і стара підлога барака, давно сточена грибком, була запаскуджена, промочена сечею й кров'ю.
Але хоч які повні були всі камери, Матвія Шульгу, або Євдокима Остапчука, під чиїм іменем його арештовано, помістили окремо.
Його побили, ще коли брали,— він учинив опір і виявив таку фізичну силу, що з ним довго не могли впоратись. Потім його били тут, у тюрмі, гауптвахтмайстер Брюкнер, вахт-майстер Балдер та ротенфюрер СС — Фенбонг, начальник поліції Соліковський і німецький поліцай Гнат Фомін, які арештували його, сподіваючись зразу ж, поки не отямився, зломити його волю. Але якщо від Матвія Костьовича нічого не можна було вивідати в звичайному стані, тим паче не можна було нічого вивідати, коли він був у запалі боротьби.
Він був такий дужий, що й тепер, побитий та скривавлений, лежав не від знемоги, а змушував себе лежати, щоб відпочити. А якби його знову взяли, він міг би ще боротися стільки, скільки було б потрібно. Йому саднило обличчя, одне око запливло кров'ю. Страшенно ломило руку, по якій, вище од кисті, вдарив його залізним прутом унтер Фенбопг. Душу Матвія Костьовича мучили уявлення про те, як німці десь так само мордують його дружину, його дітей, мордують через нього, через Шульгу, і нема вже ніякої надії, щоб він їх коли-небудь міг урятувати.
Але дужче від болю фізичного й цієї душевної муки палила Костьовича свідомість того, що він потрапив до рук ворогові, не виконавши свого обов'язку, і що він сам у цьому винен.
Те, здавалось би, природне в його становищі виправдання, що не він, а інші люди, які дали йому ненадійну явку, винні в його провалі, тільки в першу годину спало йому на думку, але він мерщій його відкинув, як непевну втіху слабкодухих.
З досвіду свого життя він знав, що успіх будь-якої громадської справи не може не залежати від багатьох людей, що між ними знайдуться й такі, хто погано виконає частину діла чи просто помилиться. Але тільки слабка духом і жалюгідна людина, бувши поставлена до надзвичайного діла за надзвичайних обставин і не виконавши його, здатна жалітись на те, що інші люди винні в цьому.
