Легенда про Уленшпігеля - Костер Шарль де

На вивісці було написано: "У Марлера".

Випивши кілька пляшок мааського вина, що смаком нагадувало бургундське, і закусивши рибою, вони розбалакалися з господарем, запеклим папістом, що торохтів, як сорока, бо він також добряче хильнув, і все лукаво підморгував. Уленшпігель, запідозривши, що за цим підморгуванням криється щось недобре, все підливав йому і так його напоїв, що господар почав пританцьовувати і аж заходився від реготу, а потім, знову сівши до столу, мовив:

— П'ю за ваше здоров'я, добрі католики!

— І за твоє, — відповіли Уленшпігель і Ламме.

— І за знищення повстанської і єретичної чуми!

— П'ємо! — гукнули Уленшпігель і Ламме, раз у раз наливаючи повну склянку господареві, що аж нетямився, коли бачив, що вона не порожня.

— Ви добрі хлопці, — сказав він, — я п'ю за вашу щедрість. Бо я ж заробляю на цьому. Де ваші перепустки?

— А ось вони, — відповів Уленшпігель.

— Підписані герцогом! За здоров'я герцога!

— Вип'ємо за герцога, — сказали Уленшпігель і Ламме.

А хазяїн вів далі:

— Чим ловлять пацюків, мишей, кротів? Пастками на пацюків, на мишей, на кротів. А хто такий цей кріт? Це найголовніший єретик, оранжевий, як пекельний вогонь. З нами Бог! Незабаром вони прийдуть. Хе-хе! Ану вип'ємо! Наливай! Душа горить! Вип'ємо! Троє славних реформатских проповідничків… Я хотів сказати: славних, хоробрих солдатиків, могутніх, як дубки… Вип'ємо! Чи пішли б і ви разом з ними в табір головного єретика? В мене є перепустки, ним підписані… Побачите, що солдатики робитимуть…

— А що ж, можемо піти, — мовив Уленшпігель.

— На це вони мастаки! Уночі, при добрій нагоді… — і хазяїн, свиснувши, зробив жест рукою, наче перерізував комусь горло. — Сталевий вітер не дасть більше співати нассауському дроздові[187]. Отож і вип'ємо за це, вип'ємо. Ось воно як!

— Та ти веселун, чоловіче, хоч і жонатий, — сказав Уленшпігель.

— Я нежонатий, — відповів хазяїн, — і ніколи женитися не буду. Вип'ємо. Мені довірено державні таємниці. Жінка вивідала б їх у ліжку, щоб запроторити мене на шибеницю, а самій залишитися вдовою раніше, ніж того природа хоче. Богом присягаюсь, вони незабаром прийдуть… Де мої нові перепустки? В моєму християнському серці. Вип'ємо! Вони вже недалечко, за три сотні кроків, на шляху біля Марш-ле-Дам. Бачите? Вип'ємо!

— Пий, — сказав йому Уленшпігель, — пий, я п'ю за короля, за герцога, за проповідників, за Сталевий вітер, п'ю за тебе, за себе, п'ю за вино, за пляшку. А ти чому ж нічого не п'єш?

І при кожному тості Уленшпігель наливав йому повну склянку, а хазяїн спорожняв її.

Якийсь час Уленшпігель дивився на нього, а потім сказав:

— Спить. Геть звідси, і якнайскоріше.

А коли вони вийшли на шлях, він сказав:

— Жінки в нього нема, зрадити нас нікому… Вже смеркає… Ти добре чув, що варнякав цей мерзотник? А ти зрозумів, хто ці проповідники?

— Та вже ж, — відповів Ламме.

— Вони йдуть з Марш-ле-Дам берегом Маасу, і добре було б підстерегти їх на дорозі, поки не подув Сталевий вітер.

— Атож, — відповів Ламме.

— Треба врятувати життя принцові.

— Авжеж, — сказав Ламме.

— На, держи мою аркебузу, — сказав Уленшпігель, — заховайся он там, у кущах, серед скель. Набий її двома кулями і стріляй, коли я закричу вороном.

— Гаразд, — мовив Ламме.

І зник у чагарях. Уленшпігель почув, як клацнув курок.

— Йдуть! Бачиш? — запитав він.

— Бачу, — відповів Ламме. — Їх троє, марширують, наче солдати, один на цілу голову вищий за інших.

Уленшпігель сів край дороги, простягнув ноги вперед і почав бурмотіти молитви і перебирати чотки, як це роблять жебраки. Свого капелюха він поклав між колін.

Коли троє проповідників порівнялися з ним, він простяг капелюха, але вони йому нічого не дали.

Тоді Уленшпігель підвівся і почав жалісно канючити:

— Мої добрі панове, подайте, не минайте, як ласка ваша, бідному каменяреві, я впав недавнечко в яму і побив собі крижі. Тут немилосердний народ, ніхто не хоче допомогти мені в сумній долі моїй. Ах подайте, що ласка ваша, я завжди молитимуся за вас. А Господь дарує вам радісне й щасливе життя, ваші вельможності.

— Сину мій, — сказав один з проповідників, кремезний здоровило, — немає щастя для нас у цьому світі, поки панує тут папа та інквізиція.

Уленшпігель, зітхаючи, як і він, мовив:

— Ах, що ви кажете, панове? Говоріть тихше, будь ласка, мої добродійнички. Але все-таки дайте мені що-небудь.

— Сину мій, — сказав на те менший проповідник з войовничим лицем, — ми такі самі бідні страдники, і грошей у нас чи й вистачить на харчі в дорозі.

Уленшпігель упав на коліна.

— Хоч благословіть мене, — сказав він.

Троє проповідників простягли руки над головою Уленшпігеля, проте без особливої побожності.

Помітивши, що вони хоч і схудли в дорозі, проте черева мають чималенькі, він почав підводитись, ніби спіткнувшись, тицьнувся головою в живіт високому проповідникові і почув веселий дзенькіт грошей.

Тоді Уленшпігель випростався і вихопив меча.

— Святі отці, — сказав він, — надворі холодно, а я, як бачите, одягнутий погано, а ви дуже пишно. Дайте мені вашої вовни, щоб я міг викроїти собі з неї плащ. Я — гез. Хай живе гез!

Високий проповідник гукнув:

— Бундючний гезе, ти зависоко гнеш свою кирпу! Ми тобі зараз її відрубаємо.

— Відрубаєте? — крикнув Уленшпігель, ступивши назад. — А дзуськи. Сталевий вітер скоріше подме на вас, аніж на принца. Я гез! Хай живе гез!

Троє проповідників збентежено загукали один до одного:

— Звідки він це знає? Нас зраджено! Бий його! Хай живе меса!

І вони витягли з-під своїх ряс добре вигострені мечі.

Та Уленшпігель, недовго думаючи, відскочив до кущів, де сховався Ламме, і коли проповідники наблизились до нього на постріл, крикнув:

— Ворони, чорні ворони! Зараз дмухне свинцевий вітер. Матимете що жерти. — І він закаркав.

З кущів гримнув постріл, і високий упав ницьма на землю. Другий постріл звалив іще одного.

І Уленшпігель побачив між кущами лагідне обличчя Ламме та його руку, яка швидко набивала аркебузу.

Над кущами здіймався сизий димок.

Третій проповідник, несамовитий від люті, кинувся на Уленшпігеля, щоб зарубати, але той сказав:

— Не знаю, який вітер, сталевий чи свинцевий, а здмухне тебе з цього світу на той, підлий убивця!

Він кинувся на нього, і почався запеклий бій.

Твердо стояли вони один проти одного на шляху, завдаючи ударів і відбиваючи їх. Уленшпігель був уже геть закривавлений, бо його супротивник, справний вояка, поранив його в голову і в ногу. Але він нападав і захищався, як лев. Кров заливала йому очі й сліпила його. Він відскочив убік, витерся лівою рукою і відчув, що сили його слабнуть. Було б йому непереливки, якби Ламме не вклав і цього проповідника влучним пострілом.

Уленшпігель глянув на супротивника і почув, як той вивергає блюзнірські прокляття, кров і передсмертну піну.

А в темних кущах, оповитих сизим димком, знову показалося лагідне обличчя Ламме.

— А що, вже кінець? — запитав він.

— Кінець, мій сину, — відповів Уленшпігель. — Йди-но сюди…

Вийшовши зі своєї засідки, Ламме побачив, що Уленшпігель весь у крові. Не дбаючи й про черево, Ламме кинувся, як прудкий олень, до Уленшпігеля, який сидів на землі коло вбитих.

— Мій любий друг поранений цим підлим убивцею! — вигукнув Ламме і ударом ноги вибив зуби найближчому проповідникові. — Чого ж мовчиш, Уленшпігелю? Ти вмираєш, мій сину? А де наш бальзам? Ага, у клунку, під ковбасами. Уленшпігелю, ти мене чуєш? Ой-ой-ой! Немає теплої води промити рану, і нема де її дістати. Але добра буде вода й з Маасу. Озвись до мене, любий друже! Тебе ж, здається, не так важко й поранено. Трохи холодної водички, правда ж? О, він опритомнів! Це я, мій сину, твій друг. Вони всі вбиті. Полотна! Полотна перев'язати рани! Немає нічого! А моя сорочка? — Ламме скинув сорочку й вів далі: — Сорочку — на клапті! Кров перестає текти. Не вмреш, мій друже! Ух! — здригнувся він. — Як холодно в спину! Треба швидше одягатися. Він не вмре! Це я, Уленшпігелю, я, твій друг, Ламме! О, сміється! Піду обдеру вбитих. У них животи напхані флоринами, а тельбухи золоті: тут і каролю, і флорини, і патари, і daelder'и. А на додаток листи. Ми тепер багатії! Понад триста каролю на двох. Візьмемо зброю й гроші. Сталевий вітер не дмухне тепер на принца.

Уленшпігель підвівся, клацаючи зубами від холоду.

— Ось ти вже й став на ноги, — мовив Ламме.

— Це від бальзаму, — сказав Уленшпігель.

— Бо то бальзам мужності, — зауважив Ламме.

Потім затягнув одного по одному трупи проповідників у розколину і кинув туди всю їхню зброю та одежу, крім плащів.

А навколо вже закаркало вороння в небі, злітаючись на здобич.

І Маас котив свої сталеві хвилі під сірим небом.

І падав сніг, змиваючи кров.

І вони були похмурі. І Ламме сказав:

— Я волів би краще вбити курча, аніж людину.

І вони сіли на своїх ослів.

Вони вже під'їхали до брами Гюї, а в Уленшпігеля кров усе текла. Тоді вони вдали, ніби сваряться, позлазили з ослів і люто почали вимахувати своїми мечами. Потім перестали битися, сіли на ослів і, показавши свої перепустки біля міської брами, в'їхали в місто.

Жінки, дивлячись на пораненого й закривавленого Уленшпігеля та на Ламме, що, як переможець, бундючно їхав на своєму віслюкові, пройнялися жалем до Уленшпігеля, а Ламме погрожували кулаками й вигукували:

— Цей негідник поранив свого товариша!

Ламме стривожено шукав очима, чи не побачить серед них своєї жінки.

Та шукав він надаремне, і сум пойняв його.

23

— Куди ж ми підемо? — запитав Ламме.

— В Маастріхт, — відповів Уленшпігель.

— Але, сину мій, там, кажуть, скрізь герцогські війська, та й він сам у місті. Наші перепустки не допоможуть нам. Коли навіть іспанські солдати й пропустять, то нас затримають у місті і будуть допитувати. А тим часом дійде чутка про вбивство проповідників — і тоді нам кінець.

Уленшпігель відповів:

— Ворони, сови й шуліки швидко розклюють їхні трупи. Тепер уже, безперечно, в обличчя їх не впізнати. Що ж до наших перепусток, то вони хоч і непогані, та коли довідаються про вбивство, то, правда твоя, ми не вислизнемо. А проте нам треба пробратися в Маастріхт хоч би через Ланден.

— Нас повісять, — мовив Ламме.

— Ми пройдемо, — відповів Уленшпігель.

Так, міркуючи, вони прибули до корчми "Сорока", де добре пообідали, добре відпочили і нагодували своїх ослів.

А ранком рушили в дорогу на Ланден.

Під'їхавши до великої приміської садиби, Уленшпігель защебетав жайворонком, а звідти йому негайно відповів бойовий крик півня.

На поріг вийшов фермер з добродушним обличчям і сказав їм:

— Вітаю вільних друзів! Хай живе гез! Заходьте.

— Хто це? — запитав Ламме.

Уленшпігель відповів:

— Томас Утенгове, мужній реформат.