Легенда про Уленшпігеля - Костер Шарль де

Так себе причепуривши, він згорбив дугою спину та й пішов на майдан, трясучи головою і ледве переставляючи ноги, достоту як старий горбань.

Прочанин, при якому він падав, угледівши його, закричав:

— Ось він, хулитель святих!

І показав на нього пальцем. Всі позбігалися глянути на нещасного.

Уленшпігель скрушно трусив головою.

— Ах, — бідкався він, — нема мені ні милості, ні жалю, вбийте мене, як скаженого пса!

І горбані, потираючи руки, гукали:

— Нашого полку прибуло!

А Уленшпігель крізь зуби нишком бурмотів:

— Стривайте, я ще вам відплачу, злі нікчеми, — але вдаряв із себе смиренного й покірного і казав: — Хай навіть мій горб ще твердішим стане, але я не їстиму й не питиму, поки святий Ремакль не зцілить мене так, як і покарав.

Почувши про чудо, вийшов із церкви канонік. Це був здоровань великий, огрядний, пихатий. Високо задерши носа, він, наче корабель, розтинав натовп горбатих.

Йому показали на Уленшпігеля. Він сказав до нього:

— То це тебе, голубе, спіткала кара святого Ремакля?

— Мене, превелебний отче, — відповів Уленшпігель, — мене, грішного, а тепер я хочу смиренно молити його, щоб зняв з мене цього свіжого горба, як буде його ласка.

Канонік, відчувши, що тут діло не без шахрайства, мовив до нього:

— А дай-но я помацаю твого горба.

— Мацайте, панотче, — сказав Уленшпігель.

Помацавши, канонік промовив:

— Та він зовсім свіжий, та ще й вогкий. Я сподіваюсь, що святий Ремакль буде милосердний до тебе. Іди за мною.

Уленшпігель пішов за каноніком до церкви. Горбані йшли слідом за ними й кричали: "Ось він, проклятущий! Ось блюзнір! Скільки важить твій новий горб? Зроби з нього калитку, збиратимеш туди гроші! Ти глузував з нас усе життя, коли був стрункий, тепер наша черга. Слава тобі, святий Ремаклю!"

Уленшпігель, схиливши голову, мовчки йшов за каноніком. Вони ввійшли в маленьку капличку, де стояла мармурова гробниця, накрита важкою, також мармуровою, плитою. Між гробницею та стіною каплички був вузенький прохід. Юрба горбатих прочан мовчки низкою пролазила між плитою і муром, тиснучись горбами до гробниці і сподіваючись у такий спосіб позбутися їх. Ті, що вже терлися горбами, не пускали тих, які чекали своєї черги. Зчинялися баталії, хоч і мовчазні, бо горбаті лише нишком частували одне одного штурханами з огляду на святість місця.

Канонік наказав Уленшпігелеві вилізти на мармурову плиту, щоб усі прочани могли добре його бачити. Уленшпігель відповів:

— Я сам не вилізу.

Канонік підсадив його, звелів стати на коліна і сам став біля нього. Уленшпігель вклякнув, похилив голову і застиг у такій позі.

Тоді канонік, набравшись духу, голосно почав таку проповідь:

— Чада мої і браття во Христі! Ви бачите біля ніг моїх найбільшого безбожника, мерзенного нікчему, якого святий Ремакль скарав гнівом своїм.

І Уленшпігель, б'ючи себе в груди, сказав:

— Confiteor![177]

— Колись, — вів далі канонік, — він був прямий, як ратище алебарди, і пишався цим. А гляньте-но тепер на нього: це горбань, що скорчився в дугу під тягарем кари небесної.

— Confiteor! Зніми з мене горб, — молився Уленшпігель.

— О великий угоднику Божий, святий Ремаклю, — правив своєї канонік, — ти, що за життя свого зробив тридцять і дев'ять чудес, зніми з цих плечей тягар, що давить на них, щоб ми могли співати славу тобі на віки вічні, — in saecula saeculorum! І мир на землі всім горбатим доброї волі!

І всі горбані заволали хором:

— Так, так, мир на землі горбатим доброї волі! Досить з них кривд, досить принижень, зніми наші горби, святий Ремаклю!

Канонік наказав Уленшпігелеві злізти з надгробка і потертись горбом об край мармурової плити.

Уленшпігель виконав його наказ, безперестану повторюючи:

— Меа culpa, confiteor[178], зніми з мене горб!

І він почав сильно тертися горбом у всіх перед очима.

Раптом усі закричали:

— Дивіться-но, горб меншає! Гляньте, зовсім тане! З правого боку вже нічого нема!

— Ні, він не тане, він входить до нутра, звідкіль і вийшов.

— Ні, горби входять у шлунок, де протягом вісімдесяти днів правлять за поживу.

— Це подарунок святого горбатим, що позбулися клопоту.

— Ось куди діваються горби!

Нараз усі горбаті голосно скрикнули, бо Уленшпігель щосили вперся в край надгробної плити і міхур луснув. Кров, що була в ньому, проступила великими краплями крізь куртку і закапала на підлогу. Він випростався, простяг руки і заволав:

— Горб з мене знято!

І всі горбані закричали в один голос:

__ Святий Ремакль благословив його! Він милостивий до нього, а до нас суворий.

— Угодниче святий, зніми наші горби!

__ Я пожертвую тобі теля!

— А я — сім баранів!

— А я — все, що за рік уполюю…

— А я — шість окостів…

— А я — свій будинок на церкву віддаю!

— Зніми наші горби, святий Ремаклю!

Вони дивилися на Уленшпігеля з заздрістю і повагою. Один із них хотів помацати під курткою, але канонік сказав:

— Там рана, яку не можна виставляти на світло.

— Я помолюся за вас, — сказав їм Уленшпігель.

— Ах, чоловіче! — заговорили всі горбаті враз. — Ти знову став прямий, а ми глузували з тебе, пробач нам, ми не знали, що чинили. Христос, Господь наш, простив на хресті, прости і ти нас.

— Прощаю, — ласкаво мовив Уленшпігель.

— Ну гаразд, на тобі за це патар!

— А ось флорин.

— А ось вам реал, ваша стрункість!

— Не відмовтесь від крузата.

— Дозвольте вам дати каролю…

— Давайте, щоб ніхто не помітив, — шепнув їм нишком Уленшпігель, — хай ваша ліва рука не знає, що дає права.

А сказав він це з огляду на каноніка, який мало не жер очима гроші горбатих, хоч і не міг здалеку побачити, срібло там чи золото.

— Будь благословен від Господа, чоловіче святий, — казали горбаті до Уленшпігеля.

І він гордо приймав подаяння, наче який чудотворець. Лише скупердяги мовчки терлися своїми горбами об мармурову плиту.

Ввечері Уленшпігель пішов у таверну і влаштував там добру гулянку.

Але перед тим, як лягти спати, він згадав, що канонік не забариться прийти, щоб взяти як не всю здобич, то хоч добру половину. Він полічив свій прибуток і побачив, ще має більше золота, ніж срібла, — тут було добрих триста каролю. Помітивши вазон з засохлим лавровим кущиком, він витяг рослину з корінням та землею і поклав золото на дно горщика, а півфлорини, патари й дрібні гроші розсипав на столі перед собою.

Незабаром з'явився до таверни й канонік. Побачивши його, Уленшпігель запитав:

— Пане кононік, чого зволите від моєї нікчемної персони?

— Нічого іншого, як твого добра, мій сину, — відповів той.

— От горе, чи не того, що бачите на столі?

— Саме того, — відповів канонік і, простягнувши руку, згріб усі гроші зі столу в капшук, для цього й взятий. Проте дав одного флорина Уленшпігелеві, що про людське око жалібно пхикав. А потім запитав його, як це він устругнув таке чудо.

Уленшпігель показав йому хребет камбали і свинячий міхур.

Канонік забрав їх в Уленшпігеля, а той усе лементував, прохаючи дати йому ще хоч трохи, бо шлях, мовляв, від Бульйона до Дамме не малий для нього, бідного мандрівника, і він, напевне, дорогою вмре з голоду.

Але канонік пішов, не сказавши ні слова.

Залишившись на самоті, Уленшпігель подивився на вазон і заснув. Рано-вранці другого дня він забрав усю здобич і з Бульйона подався в табір Мовчазного, віддав йому всі гроші, розповів, як він їх здобув, і додав, що то найкращий спосіб стягати з ворогів контрибуцію.

Принц дав йому десять флоринів.

Що ж до камбалячого хребта, то його покладено в кришталеву скриньку, яку повісили на розп'яття у вівтарі бульйонського собору.

І всі в місті вірили, що в скриньці лежить горб чудом зціленого блюзніра.

11

Мовчазний, перебуваючи в околицях Льєжа, готувався до переправи через Маас. Щоб ввести герцога в оману і приспати його пильність, він робив різні складні маневри.

Уленшпігель старанно виконував свої військові обов'язки, навчився добре стріляти з аркебузи, до всього придивлявся й прислухався.

Саме тоді прибуло в табір чимало фламандських і брабантських дворян. Вони швидко здружилися з панством та командирами з почту Мовчазного.

Але в таборі незабаром утворилися дві партії, що ворогували між собою. Одні казали: "Принц зрадник", а другі їм відповідали, що не потерплять таких наклепів, що вони заткнуть їм їхні брехливі пельки. Недовір'я ширилось, як пляма від масла. Доходило до того, що бились навкулачки чоловік по шість, по вісім і по дванадцять, іноді хапались навіть за холодну зброю, а то й за аркебузи.

Одного дня на гамір з'явився сам принц і пройшов поміж двох партій. Куля зірвала в нього шпагу. Він наказав припинити сутичку і обійшов увесь табір, щоб усі бачили його, щоб ніхто не сказав: "Вмер Мовчазний, кінець війні".

Другого дня, близько півночі, в густому тумані, Уленшпігель, вийшовши з одного дому, де залицявся на фламандський манір до одної валлонської дівчини, почув раптом, як біля сусіднього будинку тричі каркнув ворон. У відповідь йому хтось здалеку також каркнув тричі. З дому вийшов якийсь селянин, і Уленшпігель почув кроки на дорозі.

Два чоловіки, розмовляючи по-іспанському, підійшли до селянина, і він звернувся до них тією ж мовою:

— Ну, що ви зробили?

— Чимало доброго, — відповіли ті, — брехали для короля. Завдяки нам серед воєначальників і солдатів панує недовіра до принца, і вони кажуть: "Це тільки з ницого честолюбства принц повстав проти короля, бо хоче, щоб його боялися і щоб потім, як запорука миру, йому дісталися міста й маєтності. За п'ятсот тисяч флоринів він зрадить дворянство, що так мужньо бореться за батьківщину. Герцог обіцяв йому повну амністію і поклявся повернути йому і всім вищим воєначальникам їхні маєтності, якщо вони заприсягнуть на вірність королю. Оранський сам піде на угоду з ним". А прихильники Мовчазного казали нам: "Герцогова пропозиція — це пастка, Оранський не впіймається в неї, пам'ятаючи про Егмонта й Горна. Ми добре знаємо, що казав у Римі кардинал Гранвелла, коли схопили графів: "Впіймали два піскарики, щуку пустили. Поки Мовчазний на волі, то не впіймано нікого".

— А чи велика незгода в таборі? — запитав селянин.

— Незгода велика, — відповіли ті, — і з кожним днем вона більшає. А де листи?

Вони ввійшли в дім, де засвітився ліхтар. Заглянувши у віконце, Уленшпігель побачив, як вони розпечатали листи і з великою радістю почали їх читати, попиваючи мед.

Потім вони вийшли, сказавши до селянина:

— Розвалиться табір — Оранського схоплять.